Даниил Галицкий
- Автор темы Kryvonis
- Дата начала
Коронація Данила Романовича в контексті державно-політичного розвитку Холмської держави в першій половині 50-х рр. XIII ст.
http://www.haidamaka.org.ua/0159.html
Монгольська експансія в першій половині ХIIІ ст. не тільки призвела до кардинальних, у цілому негативних, змін у житті численних країн і народів Азії та Європи, а й позначилася на всій системі міжнародних відносин у тодішньому світі. В історичній літературі до числа «вічних» можна віднести тему щодо ставлення римської курії до політичного життя Східної Європи, яке значно змінилося внаслідок монгольського загарбання цього регіону. І тут необхідно одразу ж зазначити, що вторгнення монгольських полчищ і створення у Східній Європі Золотої Орди не можна розглядати лише в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х рр. ХНІ ст. становили серйозну загрозу для багатьох країн католицької Європи. На специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той факт, що протягом усього часу взаємин між ними монголи не несли безпосередньої загрози для самої римської курії, але водночас вони вели боротьбу проти давніх ворогів католицького світу. На Близькому Сході це були мусульманські країни, які на той час відвоювали вже майже всі колишні володіння хрестоносців у цьому регіоні (у 1243 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим); у Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків, щодо яких римська курія, починаючи з межі ХII-ХIII ст., сама проводила широкомасштабну експансію.
Вторгнення монгольських полчищ докорінно змінило політичну ситуацію у Східній Європі, спричинило серйозну корекцію східної політики папства. Інтерес римської курії до монголів виник ще у другій половині 30-х рр. Саме з цього часу в країнах Центральної Європи почали організовуватися духовні місії на схід, головною метою яких була розвідка та налагодження стосунків з кочовиками. Стосунки з монголами були однією з головних тем церковного собору, який зібрався в 1245 р. під патронатом папи Інокентія IV у французькому місті Ліоні. Безперечно, в умовах боротьби з Фрідріхом II папство не було здатне створити якусь загальноєвропейську систему безпеки проти монголів. До цього необхідно додати, що курію тоді більше хвилювали проблеми, пов'язані з підготовкою до чергового хрестового походу, оскільки, крім французького короля Людовика IX, не було особливо охочих брати участь у подібній військовій кампанії.
На церковному соборі в Ліоні розглядалася, зокрема, ситуація, що склалася внаслідок монгольського вторгнення. На соборі виступив представник руської православної церкви Петро. Після з'їзду римська курія та католицькі монархи послали на схід своїх місіонерів. Тема навернення всіх некатоликів до латинства постійно була на першому плані в діяльності римського духовенства. Тому, дізнавшись про релігійні уявлення монголів, про їхнє толерантне ставлення до представників різних церков, папство почало розробляти плани навернення до католицизму монголів. Таке навернення передбачало підкорення неофітів святому престолу, а згодом використання їх проти ворогів папства як із середовища язичників та «схизматиків» (тобто православних), так і проти суперників курії із числа католиків, передусім германських імператорів.
Необхідно зазначити, що «монгольська тема» для римських понтифіків була набагато більш глобальною, виходила за рамки чисто європейського ареалу. Рим хотів не тільки нейтралізувати, а й використати монголів у боротьбі зі своїми споконвічними суперниками - мусульманами Сходу. З останніми «латинники» до кінця XIII ст. перебували в постійному конфлікті, одним із проявів якого були хрестові походи. Вони завершилися в 1295 р., коли мусульмани захопили останнє володіння хрестоносців на Близькому Сході - фортецю Акра.
У середині XIII ст., за словами англійського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього уявлення в Європі про цей величезний континент були досить туманними. На тогочасних картах у східній частині світу розміщувався рай. У XII ст. на Заході було поширене також уявлення про існування в Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди пов'язане, вірогідно, з поширенням в азіатських народів кереїтів та оногутів християнства несторіанського толку. У XIII ст. папи та королі хотіли вступити в союз із пресвітером Іоанном, а пізніше - з монголами, щоб використати їх проти мусульман, які воювали з хрестоносцями.
Папа Інокентій IV організував декілька місій, які були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія францисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський світ підкорився йому.
Відправляючи в подорож свого посланця, папа дав йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входили й переговори зі східнослов'янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й підкорення курії і тут була провідною, нова політична ситуація вимусила папську курію уважніше ставитися до руських володарів як потенційних союзників проти кочовиків. Перебуваючи в Польщі в палаці Конрада Мазовецького (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся з галицько-волинським князем Васильком Романовичем. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали.
На запрошення Василька францисканець відвідав Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папського листа із закликом до єднання з католицькою церквою. Посилаючись на відсутність Данила, Василько ухилився від відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у якому інформував його про своє перебування у князівстві Данила та Василька й успішні переговори з останнім. На шляху до Орди, десь між Дніпром і Доном, Плано де Карпіні зустрівся із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар, повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв плани створення коаліції з потужних союзників для боротьби з кочовиками.
У стосунках із курією у другій половині 40-х рр. Данило Романович сподівався використати авторитет Риму в контактах із центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиренність Риму в релігійному питанні, у питанні єднання церков, князь Данило не відкидав категорично можливість переговорів на релігійну тему, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русі в боротьбі з ординцями.
Після повернення до нової столиці своєї держави - Холма -Данило послав свого представника Григорія до Ліона, де перебував тоді Інокентій IV зі своїми прибічниками. У стосунках із князем Данилом однією з найважливіших для Риму була тема підтримки руським володарем католицьких місіонерів, які здійснювали інтенсивну розвідку на Сході. Курія, скориставшись тяжким становищем руських земель, прагнула каталізувати проблему єднання західного і східного християнства. І, нарешті, в умовах протистояння папства з імперськими силами перше дуже хотіло знайти в особі Данила потенційного союзника для тих політичних сил у Центральній Європі, які орієнтувалися на курію.
Визначення всіх параметрів східної політики папства є дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає О.В. Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв'язку з діями Риму на південному заході Русі, у Галицько-Волинській Русі». Очевидно, що цю політику не можна розглядати лише крізь призму місіонерської діяльності курії та її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, яка продовжувала тоді точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х рр. багато західноєвропейців вірили, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов'язували з кінцем світу.
З травня 1246 р. папа Інокентій відправив різним адресатам сім листів, які стосувалися Східної Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком переговорів папи з посланцем Романовичів абатом Григорієм. У цих листах простежується комплексний план папства, який стосувався політики останнього як щодо православної Європи, так і щодо монголів. Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці осіб, яким папа повідомляв, що доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу Данила під свою опіку. Тоді ж Інокентій надіслав одному з прибалтійських єпископів листа, у якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства.
Таким чином, на початку листування з Данилом папа прагнув використати допомогу руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки щодо реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостерігається з листа, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у відправленні церковної служби. Поява цього листа свідчила, що папа був вимушений у складних умовах іти на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька. Курія взяла під свій захист землі Данила й Василька, що Ю.Ю. Свідерський справедливо розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів.
Необхідно зазначити, що в історіографії давно точиться дискусія щодо «римської» політики Данила. Схвально до взаємин холмського володаря з курією ставиться український історик М. Чубатий, який вважає переговори Данила з Римом одним з етапів просування Русі, яку він називає Україною, до унії. Навпаки, російський дослідник, послідовник євразійства Г. Вернадський в одній зі своїх статей протиставляє політику Олександра Ярославича Невського, який відмовився підтримувати контакти з папством, діям Данила Романовича. Діяльність останнього вчений визначає як історично невиправдану. Проте пізніше Г. Вернадський дав більш виважену характеристику системи міжнародних взаємин як Данила, так і Олександра. У книзі «Монголи і Русь» дослідник пише, що Північно-Східна Русь була ближче до монгольських володінь, ніж Південно-Західна. Данилові легше було встановити союз зі своїми західними сусідами (Польщею й Угорщиною), ніж Олександрові, у якого такими сусідами були Тевтонський орден і Шведське королівство, тобто його непримиренні вороги, украй ворожі у ставленні до Русі138. Завершуючи цей невеличкий історіографічний відступ, хотіли б зауважити, що не можемо погодитися з думкою угорської дослідниці М. Фонт і російського історика Д.М. Олександрова про те, що встановлення контактів Данила з папою привело до налагодження контактів Русі з католицькими країнами, передусім з Угорщиною. Це налагодження сталося незалежно від розвитку стосунків Романовичів із курією.
Необхідно зазначити, що у другій половині 40-х рр. ХНІ ст. взаємини Русі та папської курії в Ліоні не набули якогось конкретного змісту як відносини двох суб'єктів міжнародного життя. Тому листування між римською курією та галицько-волинськими князями припинилось. М. Бендза наголошує, що в папських листах 40-х рр. ніде не йдеться про допомогу Данилові проти монголів, а тому, на думку історика, тоді була зірвана ідея проведення унії140. На наш погляд, у другій половині 40-х рр. Романовичам узагалі не потрібна була така допомога, оскільки вони чудово використовували ситуацію перебування між латинським Заходом і золотоординськими володіннями для вирішення власних потреб. Лише через деякий час виникла ситуація, коли Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якоїсь додаткової користі від курії, а остання відчула, що холмський володар не збирається реально йти на поступки в питаннях віри. І в результаті цього відбулося припинення активних стосунків між курією та Холмом. М. Стасів справедливо зазначає, що воно не було наслідком конфлікту сторін, а тому правильно говорити про виникнення застою, а не зриву у стосунках між папою та Романовичами. Як це на перший погляд не дивно, але угорський король Бела IV більшою мірою перебував під страхом нової монгольської навали й дуже хотів, щоб курія щось реально зробила для створення якоїсь коаліції проти степовиків. Тому 9 травня 1250 р. угорський монарх звернувся до папи з листом, який сприяв відновленню стосунків між курією й Романовичами.
Активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х рр. привела до того, що Рим знову зробив чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів'я». У цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володарі. Для врегулювання суперечок між князями курія організовувала спеціальні синоди. Тоді ж папство прагнуло взяти під свій вплив Русь та Литву, володаря якого -Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності.
Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, вимусила й Данила відновити взаємини з папою. Більшість дослідників вважає, що напруга між Романовичами й монгольським темником розпочалася в 1252 р., хоча, вірогідно, що Куремса з початку 40-х рр. взагалі не припиняв чинити наскоки на південно-західні райони Русі, а на початку 50-х рр. лише активізував свою ворожу щодо Русі діяльність. М.С. Гру-шевський доводить, що відновленню стосунків князя Данила з курією сприяв угорський король Бела IV. Ці стосунки завершилися коронацією Данила в Дорогичині.
Західноєвропейські книжники задовго до цієї події сприймали володаря держави зі столицею в Холмі князя Данила як короля - суверенного володаря своєї держави. Зокрема саме титулом «король» він іменується в папських посланнях другої половини 40-х рр., але на початку 50-х рр. папа вирішив здійснити справжню коронацію князя.
У 1252 р. під час перебування Данила в Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести коронацію князя. Данило тоді відмовив їм під приводом того, що така церемонія має відбутися в його державі. „Тогда же, - пише галицький книжник, -во Кракові беша посли папині, носище благословеніє от папи і вінець і сан королівства хотяше видіти князя Данила. Он же рече ім: „Не подобаєт мі видітися з чужей землі, н паки”” . Вірогідно, що про ці переговори згадує літописець у подальшій розповіді про наступні події, де пише: „Древле бо того прислав к нему пискупа Беренського і Каменецького, река єму: „І прийми вінець королівства.” Он же в то время не прияв бе, река „Рать Татарьская не престаєт, зле живучи з нами, то како могу прияти венець без помощи твоєй”” . Зазначимо, що з легкої руки М. Чубатого дослідники часто відносять цей епізод на 1248 р. або 1249 р.150, але швидше за все вся коронаційна діяльність Інокентія IV розпочалася після смерті Фрідріха II. Сам же епізод з перебуванням єпископа «Беренського и Каменецького» слід віднести на 1252 р. Того року вперше на східних кордонах Холмської держави велику активність став проявляти темник Куремса, що було, імовірно, реакцією золотоординців на союз Данила Романовича та Андрія Ярославича. У відповідь на це Данило розпочав активний пошук союзників на Заході. А папа Інокентій послав до нього легата з пропозицією прийняти корону. Під час переговорів з папським посланцем Данило порушив питання про надання ним допомоги курії в організації хрестового походу проти монголів.
1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор'є), яких понтифік закликав до війни з монголами, тоді не були здатними до війни з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. До цього необхідно додати, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольської коаліції, а й не дуже хотів цього робити. У той час він та його союзник - французький король Людовик IX, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, прагнули підготувати інший хрестовий похід - на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку в монголів. Саме для цього до них у 1252 р. і була направлена французьким королем місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком".
У 1253 р. в Польщі розпочав активну діяльність спеціальний посланець папи абат Оппізо з Месани. «Великопольська хроніка» розповідає про великий вплив легата на політичні процеси у країні, саме тоді під його патронатом відбулася канонізація польського святого Станіслава. Науковці зазначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві у процесі католицького наступу на Схід". У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону: «6 літо 6763. Присла папа посли честни, носяще вінець і скипетр і коруну, еже наречеться королівський сан, рекий: „Сину, прими от нас вінець королівства"».
Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «У рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався»". Польський історик церкви В. Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або в серпні - вересні або у грудні 1253 р., проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому коронація, як вважають багато дослідників, відбулася наприкінці, імовірно у грудні, 1253 р. Данило й цього разу на початку переговорів з папським легатом відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив у чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники -польські князі Болеслав і Земовіт, разом з якими він у той час воював проти ятвягів: „ Опіза же приде, вінець нося, обещеваяся, яко „яко помощ іміти ти от папи”. Оному же одинако не хотящу і убеди єго мати єго, і Болеслав, і Семовит, і бояре Лядскії, рекуще, даби прияв би вінець” .
Під час подальших переговорів Оппізо від імені папи Інокентія пообіцяв зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. „Некентій, - пише галицький книжник,- бо кльняше тих хулящим віру Грецькую првовірную, і хотящу єму сбор творити о правой вірі, о воєдиненні церкви. Данило же прия от Бога вінець в городі Дорогичині”.
19 травня 1254 р. під впливом цієї події папа Інокентій звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів.
Факт коронації Данила в північноволинському місті Дорогочині, вірогідно, не був випадковим. У цей час руський князь проводив активні бойові дії проти прибалтійських племен, а місто на Бузі було центром, де збиралися військові сили, які воювали проти литовців та ятвягів. Коронація Данила папським легатом мала показати і хрестоносцям Тевтонського ордену, і литовському королю Міндовгу, що їхній суперник - руський володар - також має високий, визнаний католицьким первосвящеником, авторитет. В урочистій церемонії, крім сина Данилового Лева, узяли участь польські князі Болеслав і Земовіт, союзники Данила, представники руського духовенства.
У працях істориків ця подія ще не знайшла належної всебічної і більш-менш єдиної оцінки, оскільки тривалий час на їхні дослідження сильно впливали найрізноманітніші обставини, часто далеко не наукові. У той же час переважна більшість дослідників вважає, що згода на коронацію була пов'язана зі сподіванням Данила Романовича отримати, нарешті, допомогу із Заходу в боротьбі проти монголів. Ці сподівання не справдилися. Папство ж постійно вимагало від князя Данила навернення Русі до католицизму, яке у ній сприймалося не схвально.
Поряд із зазначеним, треба визнати, що коронація Данила Романовича мала велике політичне значення для Русі, оскільки сприяла зростанню авторитету холмського володаря в контактах із західними сусідами - католицькими монархами Центральної Європи. Отримання нового титулу, авторитетного в Європі, відіграло велику роль для піднесення політичної ваги руського володаря й у східнослов'янському середовищі. Не випадково, що прихильний до Данила літопис із цього часу постійно згадує його саме як «короля». В історичній літературі існує думка, що в Дорогичині відбулося визнання прав Данила, який де-факто вже давно був королем Русі, на всю давньоруську спадщину. Визнання Данила саме королем Русі, а не Галичини й Волині, очевидно, можна пояснити тим, що на той час більша частина Русі через монгольську експансію втратила свій суверенітет, а тому незалежна держава Романовичів із центром у Холмі тепер «успадкувала» традицію називатися західними авторами „королівством”, яка колись поширювалася на всю Русь зі столицею у Києві.
Необхідно декілька слів сказати з приводу «вагань» Данила напередодні коронації. М.С. Грушевський правильно зазначає, що вони, вірогідно, були викликані певним побоюванням можливої негативної реакції на цю акцію з боку верхівки монголів. Це, справді, було можливим на певному етапі взаємин Данила з монголами, проте в той час на східному кордоні його держави вже йшла війна з Куремсою, а тому холмський володар міг остерігатися лише реакції самого хана Бату на налагодження контактів ним із Заходом. Коронація певною мірою обмежувала також суверенітет руського князя щодо курії, хоча будь-яка інвеститура, навіть коронація германського короля в Римі імператорською короною, створювала ефект згаданої залежності від папського престолу.
Не можна відкидати й негативу релігійного аспекту коронації, оскільки протягом XIII ст. спостерігався великий тиск католицизму на Східну Європу. Діяльність католицьких місіонерів на Русі викликала незадоволення православного населення (наприклад виступи проти католицьких священиків у Галичі в 1215 р., вигнання домініканців з Києва в 1238 р. тощо). І на такі настрої православного населення Романовичі також мусили зважати.
Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр.
Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр. „По раті же Кремянецькой Куресине, Данил водвиже рать противу Татаром” . Галицький літописець розповідає, що рать Данила та Василька здійснила напад на Болохівщину, а Лев Романович завоював Побожжя (тобто район сучасного Південного Бугу). Навесні наступного, 1255 р. інший син Данила Шварн завоював міста Східної Київщини, які належали монголам.
Докладний опис походів Романовичів на Схід дає підставу для деяких додаткових висновків. Передусім важливою є інформація про території, де відбувалися бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, у літописі згадуються Межибожжя, Побожжя та район Случі й Тетерева. Зазначена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час указана буферна зона розширилася. Можна погодитися з думкою М.С. Грушевського, що на окраїнах «Руської землі» мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар.
Успіх воєнної кампанії проти Куремси і його союзників дав підстави Романовичам серйозно подумати про відвоювання в монголів Київщини та Києва. Для реалізації свого плану Данило Романович вирішив залучити литовського володаря Міндовга, проте восени 1255 р., коли було здійснено виправу на Схід, через непослідовність литовців, які, очевидно, не хотіли сприяти зміцненню позицій Романовичів у Придніпров'ї, цей захід князя Данила був зірваний. Крім того, під час перебування на Волині литовці «воєвашаа около Лучска», що спричинило конфлікт між ними та людьми Данила й Василька.
Узимку 1255-1256 рр. Куремса здійснив напад на волинський Володимир, але його військо було розбито. Більш того, дружинники Василька «татари биша... і, колодники імаша». Далі Галицько-Волинський літописець пише: «Потом же, Куремсі стоящю у Лучка». Є всі підстави думати, що цей напад стався через певний проміжок часу, оскільки Куремса не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз під Луцьк спеціальне штурмове обладнання - «пороки». Однак і цього разу монголів спіткала невдача. Кочовики, як вважає М.Ф. Котляр, «були розбиті військом Данила».
Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з періодом міжцарювання в Сараї. Десь наприкінці 1255 чи на початку 1256 рр. помер хан Бату, і більше року в Золотій Орді фактично не було стабільної влади.
У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції. До того ж у 1254 р. помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокентія Олександр IV (1254-1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступливості Данила в релігійних питаннях, відмовився від обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав намовляти литовського короля Міндовга напасти на володіння Данила. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.
А 13 лютого 1257 р. у своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля [тобто Данила. - Авт.] допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила.
Істотна корекція східноєвропейської політики папства пов'язана з тим, що саме із середини 50-х рр. монголи вели активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. Зокрема в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі допомагали загони нового золотоординського хана Берке. Проте на межі 50-60-х рр. відбулася чергова метаморфоза у східноєвропейській політиці курії. Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюн-баха. Зміна ставлення папи до Золотої Орди, очевидно, пов'язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ Хулагу проти мусульман на Близькому Сході.
Зрозуміло, що з другої половини 50-х рр. давньоруські князі остаточно розчарувалися в можливостях використання авторитету римської курії для організації коаліції християнських держав проти монголів під гаслами хрестоносного руху.
http://www.haidamaka.org.ua/0159.html
Монгольська експансія в першій половині ХIIІ ст. не тільки призвела до кардинальних, у цілому негативних, змін у житті численних країн і народів Азії та Європи, а й позначилася на всій системі міжнародних відносин у тодішньому світі. В історичній літературі до числа «вічних» можна віднести тему щодо ставлення римської курії до політичного життя Східної Європи, яке значно змінилося внаслідок монгольського загарбання цього регіону. І тут необхідно одразу ж зазначити, що вторгнення монгольських полчищ і створення у Східній Європі Золотої Орди не можна розглядати лише в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х рр. ХНІ ст. становили серйозну загрозу для багатьох країн католицької Європи. На специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той факт, що протягом усього часу взаємин між ними монголи не несли безпосередньої загрози для самої римської курії, але водночас вони вели боротьбу проти давніх ворогів католицького світу. На Близькому Сході це були мусульманські країни, які на той час відвоювали вже майже всі колишні володіння хрестоносців у цьому регіоні (у 1243 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим); у Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків, щодо яких римська курія, починаючи з межі ХII-ХIII ст., сама проводила широкомасштабну експансію.
Вторгнення монгольських полчищ докорінно змінило політичну ситуацію у Східній Європі, спричинило серйозну корекцію східної політики папства. Інтерес римської курії до монголів виник ще у другій половині 30-х рр. Саме з цього часу в країнах Центральної Європи почали організовуватися духовні місії на схід, головною метою яких була розвідка та налагодження стосунків з кочовиками. Стосунки з монголами були однією з головних тем церковного собору, який зібрався в 1245 р. під патронатом папи Інокентія IV у французькому місті Ліоні. Безперечно, в умовах боротьби з Фрідріхом II папство не було здатне створити якусь загальноєвропейську систему безпеки проти монголів. До цього необхідно додати, що курію тоді більше хвилювали проблеми, пов'язані з підготовкою до чергового хрестового походу, оскільки, крім французького короля Людовика IX, не було особливо охочих брати участь у подібній військовій кампанії.
На церковному соборі в Ліоні розглядалася, зокрема, ситуація, що склалася внаслідок монгольського вторгнення. На соборі виступив представник руської православної церкви Петро. Після з'їзду римська курія та католицькі монархи послали на схід своїх місіонерів. Тема навернення всіх некатоликів до латинства постійно була на першому плані в діяльності римського духовенства. Тому, дізнавшись про релігійні уявлення монголів, про їхнє толерантне ставлення до представників різних церков, папство почало розробляти плани навернення до католицизму монголів. Таке навернення передбачало підкорення неофітів святому престолу, а згодом використання їх проти ворогів папства як із середовища язичників та «схизматиків» (тобто православних), так і проти суперників курії із числа католиків, передусім германських імператорів.
Необхідно зазначити, що «монгольська тема» для римських понтифіків була набагато більш глобальною, виходила за рамки чисто європейського ареалу. Рим хотів не тільки нейтралізувати, а й використати монголів у боротьбі зі своїми споконвічними суперниками - мусульманами Сходу. З останніми «латинники» до кінця XIII ст. перебували в постійному конфлікті, одним із проявів якого були хрестові походи. Вони завершилися в 1295 р., коли мусульмани захопили останнє володіння хрестоносців на Близькому Сході - фортецю Акра.
У середині XIII ст., за словами англійського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього уявлення в Європі про цей величезний континент були досить туманними. На тогочасних картах у східній частині світу розміщувався рай. У XII ст. на Заході було поширене також уявлення про існування в Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди пов'язане, вірогідно, з поширенням в азіатських народів кереїтів та оногутів християнства несторіанського толку. У XIII ст. папи та королі хотіли вступити в союз із пресвітером Іоанном, а пізніше - з монголами, щоб використати їх проти мусульман, які воювали з хрестоносцями.
Папа Інокентій IV організував декілька місій, які були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія францисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський світ підкорився йому.
Відправляючи в подорож свого посланця, папа дав йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входили й переговори зі східнослов'янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й підкорення курії і тут була провідною, нова політична ситуація вимусила папську курію уважніше ставитися до руських володарів як потенційних союзників проти кочовиків. Перебуваючи в Польщі в палаці Конрада Мазовецького (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся з галицько-волинським князем Васильком Романовичем. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали.
На запрошення Василька францисканець відвідав Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папського листа із закликом до єднання з католицькою церквою. Посилаючись на відсутність Данила, Василько ухилився від відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у якому інформував його про своє перебування у князівстві Данила та Василька й успішні переговори з останнім. На шляху до Орди, десь між Дніпром і Доном, Плано де Карпіні зустрівся із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар, повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв плани створення коаліції з потужних союзників для боротьби з кочовиками.
У стосунках із курією у другій половині 40-х рр. Данило Романович сподівався використати авторитет Риму в контактах із центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиренність Риму в релігійному питанні, у питанні єднання церков, князь Данило не відкидав категорично можливість переговорів на релігійну тему, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русі в боротьбі з ординцями.
Після повернення до нової столиці своєї держави - Холма -Данило послав свого представника Григорія до Ліона, де перебував тоді Інокентій IV зі своїми прибічниками. У стосунках із князем Данилом однією з найважливіших для Риму була тема підтримки руським володарем католицьких місіонерів, які здійснювали інтенсивну розвідку на Сході. Курія, скориставшись тяжким становищем руських земель, прагнула каталізувати проблему єднання західного і східного християнства. І, нарешті, в умовах протистояння папства з імперськими силами перше дуже хотіло знайти в особі Данила потенційного союзника для тих політичних сил у Центральній Європі, які орієнтувалися на курію.
Визначення всіх параметрів східної політики папства є дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає О.В. Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв'язку з діями Риму на південному заході Русі, у Галицько-Волинській Русі». Очевидно, що цю політику не можна розглядати лише крізь призму місіонерської діяльності курії та її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, яка продовжувала тоді точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х рр. багато західноєвропейців вірили, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов'язували з кінцем світу.
З травня 1246 р. папа Інокентій відправив різним адресатам сім листів, які стосувалися Східної Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком переговорів папи з посланцем Романовичів абатом Григорієм. У цих листах простежується комплексний план папства, який стосувався політики останнього як щодо православної Європи, так і щодо монголів. Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці осіб, яким папа повідомляв, що доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу Данила під свою опіку. Тоді ж Інокентій надіслав одному з прибалтійських єпископів листа, у якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства.
Таким чином, на початку листування з Данилом папа прагнув використати допомогу руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки щодо реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостерігається з листа, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у відправленні церковної служби. Поява цього листа свідчила, що папа був вимушений у складних умовах іти на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька. Курія взяла під свій захист землі Данила й Василька, що Ю.Ю. Свідерський справедливо розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів.
Необхідно зазначити, що в історіографії давно точиться дискусія щодо «римської» політики Данила. Схвально до взаємин холмського володаря з курією ставиться український історик М. Чубатий, який вважає переговори Данила з Римом одним з етапів просування Русі, яку він називає Україною, до унії. Навпаки, російський дослідник, послідовник євразійства Г. Вернадський в одній зі своїх статей протиставляє політику Олександра Ярославича Невського, який відмовився підтримувати контакти з папством, діям Данила Романовича. Діяльність останнього вчений визначає як історично невиправдану. Проте пізніше Г. Вернадський дав більш виважену характеристику системи міжнародних взаємин як Данила, так і Олександра. У книзі «Монголи і Русь» дослідник пише, що Північно-Східна Русь була ближче до монгольських володінь, ніж Південно-Західна. Данилові легше було встановити союз зі своїми західними сусідами (Польщею й Угорщиною), ніж Олександрові, у якого такими сусідами були Тевтонський орден і Шведське королівство, тобто його непримиренні вороги, украй ворожі у ставленні до Русі138. Завершуючи цей невеличкий історіографічний відступ, хотіли б зауважити, що не можемо погодитися з думкою угорської дослідниці М. Фонт і російського історика Д.М. Олександрова про те, що встановлення контактів Данила з папою привело до налагодження контактів Русі з католицькими країнами, передусім з Угорщиною. Це налагодження сталося незалежно від розвитку стосунків Романовичів із курією.
Необхідно зазначити, що у другій половині 40-х рр. ХНІ ст. взаємини Русі та папської курії в Ліоні не набули якогось конкретного змісту як відносини двох суб'єктів міжнародного життя. Тому листування між римською курією та галицько-волинськими князями припинилось. М. Бендза наголошує, що в папських листах 40-х рр. ніде не йдеться про допомогу Данилові проти монголів, а тому, на думку історика, тоді була зірвана ідея проведення унії140. На наш погляд, у другій половині 40-х рр. Романовичам узагалі не потрібна була така допомога, оскільки вони чудово використовували ситуацію перебування між латинським Заходом і золотоординськими володіннями для вирішення власних потреб. Лише через деякий час виникла ситуація, коли Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якоїсь додаткової користі від курії, а остання відчула, що холмський володар не збирається реально йти на поступки в питаннях віри. І в результаті цього відбулося припинення активних стосунків між курією та Холмом. М. Стасів справедливо зазначає, що воно не було наслідком конфлікту сторін, а тому правильно говорити про виникнення застою, а не зриву у стосунках між папою та Романовичами. Як це на перший погляд не дивно, але угорський король Бела IV більшою мірою перебував під страхом нової монгольської навали й дуже хотів, щоб курія щось реально зробила для створення якоїсь коаліції проти степовиків. Тому 9 травня 1250 р. угорський монарх звернувся до папи з листом, який сприяв відновленню стосунків між курією й Романовичами.
Активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х рр. привела до того, що Рим знову зробив чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів'я». У цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володарі. Для врегулювання суперечок між князями курія організовувала спеціальні синоди. Тоді ж папство прагнуло взяти під свій вплив Русь та Литву, володаря якого -Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності.
Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, вимусила й Данила відновити взаємини з папою. Більшість дослідників вважає, що напруга між Романовичами й монгольським темником розпочалася в 1252 р., хоча, вірогідно, що Куремса з початку 40-х рр. взагалі не припиняв чинити наскоки на південно-західні райони Русі, а на початку 50-х рр. лише активізував свою ворожу щодо Русі діяльність. М.С. Гру-шевський доводить, що відновленню стосунків князя Данила з курією сприяв угорський король Бела IV. Ці стосунки завершилися коронацією Данила в Дорогичині.
Західноєвропейські книжники задовго до цієї події сприймали володаря держави зі столицею в Холмі князя Данила як короля - суверенного володаря своєї держави. Зокрема саме титулом «король» він іменується в папських посланнях другої половини 40-х рр., але на початку 50-х рр. папа вирішив здійснити справжню коронацію князя.
У 1252 р. під час перебування Данила в Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести коронацію князя. Данило тоді відмовив їм під приводом того, що така церемонія має відбутися в його державі. „Тогда же, - пише галицький книжник, -во Кракові беша посли папині, носище благословеніє от папи і вінець і сан королівства хотяше видіти князя Данила. Он же рече ім: „Не подобаєт мі видітися з чужей землі, н паки”” . Вірогідно, що про ці переговори згадує літописець у подальшій розповіді про наступні події, де пише: „Древле бо того прислав к нему пискупа Беренського і Каменецького, река єму: „І прийми вінець королівства.” Он же в то время не прияв бе, река „Рать Татарьская не престаєт, зле живучи з нами, то како могу прияти венець без помощи твоєй”” . Зазначимо, що з легкої руки М. Чубатого дослідники часто відносять цей епізод на 1248 р. або 1249 р.150, але швидше за все вся коронаційна діяльність Інокентія IV розпочалася після смерті Фрідріха II. Сам же епізод з перебуванням єпископа «Беренського и Каменецького» слід віднести на 1252 р. Того року вперше на східних кордонах Холмської держави велику активність став проявляти темник Куремса, що було, імовірно, реакцією золотоординців на союз Данила Романовича та Андрія Ярославича. У відповідь на це Данило розпочав активний пошук союзників на Заході. А папа Інокентій послав до нього легата з пропозицією прийняти корону. Під час переговорів з папським посланцем Данило порушив питання про надання ним допомоги курії в організації хрестового походу проти монголів.
1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор'є), яких понтифік закликав до війни з монголами, тоді не були здатними до війни з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. До цього необхідно додати, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольської коаліції, а й не дуже хотів цього робити. У той час він та його союзник - французький король Людовик IX, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, прагнули підготувати інший хрестовий похід - на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку в монголів. Саме для цього до них у 1252 р. і була направлена французьким королем місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком".
У 1253 р. в Польщі розпочав активну діяльність спеціальний посланець папи абат Оппізо з Месани. «Великопольська хроніка» розповідає про великий вплив легата на політичні процеси у країні, саме тоді під його патронатом відбулася канонізація польського святого Станіслава. Науковці зазначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві у процесі католицького наступу на Схід". У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону: «6 літо 6763. Присла папа посли честни, носяще вінець і скипетр і коруну, еже наречеться королівський сан, рекий: „Сину, прими от нас вінець королівства"».
Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «У рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався»". Польський історик церкви В. Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або в серпні - вересні або у грудні 1253 р., проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому коронація, як вважають багато дослідників, відбулася наприкінці, імовірно у грудні, 1253 р. Данило й цього разу на початку переговорів з папським легатом відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив у чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники -польські князі Болеслав і Земовіт, разом з якими він у той час воював проти ятвягів: „ Опіза же приде, вінець нося, обещеваяся, яко „яко помощ іміти ти от папи”. Оному же одинако не хотящу і убеди єго мати єго, і Болеслав, і Семовит, і бояре Лядскії, рекуще, даби прияв би вінець” .
Під час подальших переговорів Оппізо від імені папи Інокентія пообіцяв зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. „Некентій, - пише галицький книжник,- бо кльняше тих хулящим віру Грецькую првовірную, і хотящу єму сбор творити о правой вірі, о воєдиненні церкви. Данило же прия от Бога вінець в городі Дорогичині”.
19 травня 1254 р. під впливом цієї події папа Інокентій звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів.
Факт коронації Данила в північноволинському місті Дорогочині, вірогідно, не був випадковим. У цей час руський князь проводив активні бойові дії проти прибалтійських племен, а місто на Бузі було центром, де збиралися військові сили, які воювали проти литовців та ятвягів. Коронація Данила папським легатом мала показати і хрестоносцям Тевтонського ордену, і литовському королю Міндовгу, що їхній суперник - руський володар - також має високий, визнаний католицьким первосвящеником, авторитет. В урочистій церемонії, крім сина Данилового Лева, узяли участь польські князі Болеслав і Земовіт, союзники Данила, представники руського духовенства.
У працях істориків ця подія ще не знайшла належної всебічної і більш-менш єдиної оцінки, оскільки тривалий час на їхні дослідження сильно впливали найрізноманітніші обставини, часто далеко не наукові. У той же час переважна більшість дослідників вважає, що згода на коронацію була пов'язана зі сподіванням Данила Романовича отримати, нарешті, допомогу із Заходу в боротьбі проти монголів. Ці сподівання не справдилися. Папство ж постійно вимагало від князя Данила навернення Русі до католицизму, яке у ній сприймалося не схвально.
Поряд із зазначеним, треба визнати, що коронація Данила Романовича мала велике політичне значення для Русі, оскільки сприяла зростанню авторитету холмського володаря в контактах із західними сусідами - католицькими монархами Центральної Європи. Отримання нового титулу, авторитетного в Європі, відіграло велику роль для піднесення політичної ваги руського володаря й у східнослов'янському середовищі. Не випадково, що прихильний до Данила літопис із цього часу постійно згадує його саме як «короля». В історичній літературі існує думка, що в Дорогичині відбулося визнання прав Данила, який де-факто вже давно був королем Русі, на всю давньоруську спадщину. Визнання Данила саме королем Русі, а не Галичини й Волині, очевидно, можна пояснити тим, що на той час більша частина Русі через монгольську експансію втратила свій суверенітет, а тому незалежна держава Романовичів із центром у Холмі тепер «успадкувала» традицію називатися західними авторами „королівством”, яка колись поширювалася на всю Русь зі столицею у Києві.
Необхідно декілька слів сказати з приводу «вагань» Данила напередодні коронації. М.С. Грушевський правильно зазначає, що вони, вірогідно, були викликані певним побоюванням можливої негативної реакції на цю акцію з боку верхівки монголів. Це, справді, було можливим на певному етапі взаємин Данила з монголами, проте в той час на східному кордоні його держави вже йшла війна з Куремсою, а тому холмський володар міг остерігатися лише реакції самого хана Бату на налагодження контактів ним із Заходом. Коронація певною мірою обмежувала також суверенітет руського князя щодо курії, хоча будь-яка інвеститура, навіть коронація германського короля в Римі імператорською короною, створювала ефект згаданої залежності від папського престолу.
Не можна відкидати й негативу релігійного аспекту коронації, оскільки протягом XIII ст. спостерігався великий тиск католицизму на Східну Європу. Діяльність католицьких місіонерів на Русі викликала незадоволення православного населення (наприклад виступи проти католицьких священиків у Галичі в 1215 р., вигнання домініканців з Києва в 1238 р. тощо). І на такі настрої православного населення Романовичі також мусили зважати.
Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр.
Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр. „По раті же Кремянецькой Куресине, Данил водвиже рать противу Татаром” . Галицький літописець розповідає, що рать Данила та Василька здійснила напад на Болохівщину, а Лев Романович завоював Побожжя (тобто район сучасного Південного Бугу). Навесні наступного, 1255 р. інший син Данила Шварн завоював міста Східної Київщини, які належали монголам.
Докладний опис походів Романовичів на Схід дає підставу для деяких додаткових висновків. Передусім важливою є інформація про території, де відбувалися бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, у літописі згадуються Межибожжя, Побожжя та район Случі й Тетерева. Зазначена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час указана буферна зона розширилася. Можна погодитися з думкою М.С. Грушевського, що на окраїнах «Руської землі» мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар.
Успіх воєнної кампанії проти Куремси і його союзників дав підстави Романовичам серйозно подумати про відвоювання в монголів Київщини та Києва. Для реалізації свого плану Данило Романович вирішив залучити литовського володаря Міндовга, проте восени 1255 р., коли було здійснено виправу на Схід, через непослідовність литовців, які, очевидно, не хотіли сприяти зміцненню позицій Романовичів у Придніпров'ї, цей захід князя Данила був зірваний. Крім того, під час перебування на Волині литовці «воєвашаа около Лучска», що спричинило конфлікт між ними та людьми Данила й Василька.
Узимку 1255-1256 рр. Куремса здійснив напад на волинський Володимир, але його військо було розбито. Більш того, дружинники Василька «татари биша... і, колодники імаша». Далі Галицько-Волинський літописець пише: «Потом же, Куремсі стоящю у Лучка». Є всі підстави думати, що цей напад стався через певний проміжок часу, оскільки Куремса не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз під Луцьк спеціальне штурмове обладнання - «пороки». Однак і цього разу монголів спіткала невдача. Кочовики, як вважає М.Ф. Котляр, «були розбиті військом Данила».
Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з періодом міжцарювання в Сараї. Десь наприкінці 1255 чи на початку 1256 рр. помер хан Бату, і більше року в Золотій Орді фактично не було стабільної влади.
У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції. До того ж у 1254 р. помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокентія Олександр IV (1254-1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступливості Данила в релігійних питаннях, відмовився від обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав намовляти литовського короля Міндовга напасти на володіння Данила. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.
А 13 лютого 1257 р. у своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля [тобто Данила. - Авт.] допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила.
Істотна корекція східноєвропейської політики папства пов'язана з тим, що саме із середини 50-х рр. монголи вели активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. Зокрема в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі допомагали загони нового золотоординського хана Берке. Проте на межі 50-60-х рр. відбулася чергова метаморфоза у східноєвропейській політиці курії. Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюн-баха. Зміна ставлення папи до Золотої Орди, очевидно, пов'язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ Хулагу проти мусульман на Близькому Сході.
Зрозуміло, що з другої половини 50-х рр. давньоруські князі остаточно розчарувалися в можливостях використання авторитету римської курії для організації коаліції християнських держав проти монголів під гаслами хрестоносного руху.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО
http://litopys.org.ua/krypgvol/krypgv12.htm
Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.
Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль 1. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» 2.
При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.
1 Іпат., с. 482 — 483, 487 — 488.
2 Там же, с. 488.
* У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213 — 1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька». — Іпат., с. 488.
3 Там же, с. 489.
Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на 93 західне пограниччя князівства, захоплене краківським
князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя *. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру 4. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя 5. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», — зауважив літописець 6.
Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько-Червенську землю і поруйнували її жорстоко 7. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів **. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ 8. Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.
* Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну». — Іпат., с. 489 — 490.
4 Там же, с. 490. Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».
5 Там же, с. 492 — 493, 501 — 502. 1222 р. складено мир. — Там же, с. 494.
6 Там же, с. 503 — 505.
7 Там же, с. 492, 494, 497 — 498, 509 — 511, 514.
** Олександр згадується в літописі востаннє 1234 р., коли він, «налякавшись свого лихого діла», виїхав у Київ. — Там же, с. 514.
8 Мстислав Німий передав Данилові свої землі та опіку над сином, але Луцьк захопив Ярослав Інгварович, а Чорторийськ пінські князі; через що виникла війна, в якій взяли участь також наддніпрянські князі. — Там же, с. 502 — 503. 94
Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство 9.
Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти *. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві 10. Коли ж Мстислав помер, Данило вже власними силами продовжував боротьбу за Галич.
Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич 11. Коли 1230 р. Судислав вирядився на Пониззя, а в Галичі залишився лише сам королевич Андрій, галичани прислали до Данила, повідомляючи його про нагоду до наступу. Данило швидким походом, через три дні, прибув у Галич. Але Судислав вже встиг повернутися і підготував оборону міста. Данило зібрав військо з усієї Галицької землі і розпочав облогу. Андрій змушений був здатися, і Данило дозволив йому вільно виїхати в Угорщину. Разом з уграми залишив Галич і Судислав, а галичани вигукували слідом: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»
Але тоді Данило не зміг вдержати Галич на тривалий час. Угорський король не залишив своїх агресивних планів і, заохочений боярською верхівкою, організував ряд походів на Галичину **.
9 Там же, с. 535.
* 1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі. — Там же, с. 490 — 491. 1221 р. Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою. — Там же, с. 492 — 493. В 1226 — 1227 рр. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста. — Там же, с. 499 — 500.
10 Там же, с. 500 — 502.
11 Там же, с. 489.
12 Там же, с. 506 — 507.
** Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем’ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати. — Іпат.. с. 507 — 508. 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир. — Там же, с. 509 — 511. В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті — вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем. — Там же, с. 511—513.
Переслідуючи розбитих під Перемишлем угрів, 1233 р. Данило підійшов під Галич, Тут його зустріла «більша половина Галича». Ставши над берегом Дністра, князь «прийняв Галицьку землю» і почав 95 облогу міста. Під час облоги королевич Андрій помер, і угорське військо здалося 13.
Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем 14. Почалася нова боротьба за Галичину 15.
Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під Галич, закликаючи галичан: «Жителі міста, доки хочете терпіти владу іноземних князів?» Вони відгукнулися: «Це наш володар, богом даний» і привітали князя. Літописець розповідає, що назустріч Данилові вийшли навіть ворожі йому єпископ Артемій і дворський Григорій: «вийшли з сльозами в очах і зблідлим обличчям, облизуючи свої губи, що втратили владу і під примусом говорили: княже Даниле, прийми місто». Данило увійшов у Галич, в соборній церкві сів на престолі свого батька, а на воротах города поставив свій прапор 16.
Боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки, а також «галицькі вигонці», степові добичники, під керівництвом Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича. У бою над Калкою Данило був поранений 17.
1237 р. кочівники-завойовники ударили насамперед на Рязанську і Суздальську землі, 1238 р. здобули Переяслав і Чернігів. Данило вирішив дати відсіч ворогові і наприкінці 1239 р. залишив у Києві свою дружину, яку очолював тисяцький Дмитро. Батий здобув Київ у грудні 1240 р.18
13 Там же, с. 513 — 514.
14 Там же, с. 514 — 517. Данило їздив на коронацію Бели і намагався прийти з ним до порозуміння, але безуспішно.
15 Іпат., с. 516 — 517.
16 Там же. с. 517 — 518.
17 Лавр., с. 477 — 483, також пор. с. 423 — 425; Іпат., с. 495 — 497.
18 Іпат., с. 521, 523. Можна здогадатися, що Дмитро той самий боярин, який разом з Данилом 1219 р. допомагав Мстиславу Мстиславичу і був тисяцьким у Галичі. — Там же, с. 490, 491.
З Києва Батий 1241 р. продовжував похід на захід. Літопис згадує лише деякі міста, розорені загарбниками: 96 Колодяжен на Случі, Кам’янець та Ізяславль на Горині, Володимир, Галич та ін., «яким немає ліку». Але деякі укріплені міста він не зміг перемогти, в тому числі Крем’янець, Данилів, Холм 19. За свідченням літопису тисяцький Дмитро, співчуваючи знищеній країні, порадив Батию не затримуватися в Галичині: «Не повинен ти довго спинятися в цій землі, пора тобі іти на Угорщину. Якщо задержишся — ця земля міцна, зберуться на тебе і не пустять тебе у твою землю» 20. Батий пішов далі на захід, на Польщу і Угорщину.
Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував на Угорщині, на переговорах з Белою IV, і вже не зміг перебитися до Галича через полчища загарбників та мусив повертатися окружним шляхом, через Польщу.
Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати. Великі бояри знову підвели голову. Літопис дає яскраву картину цих подій: «Галицькі бояри називали собі Данила князем, а самі держали всю землю, та увійшовши у Бакоту без княжого наказу, зайняли все Пониззя. Григорій же Васильович задумував захопити собі всю горішню Перемишльську країну. І то був заколот великий і грабіж від них». Доброслав роздав галицькі землі чернігівським боярам, а Коломию з солеварнями передав залежним від себе боярам «із племені смердів». Коли ж присланий Данилом стольник Яків докоряв йому, що не виконує княжих наказів, Доброслав лише розсміявся: «Що ж я можу сказати». Заколот підняли також перемишльський єпископ та «словутний співець Митуса, який раніше через гордовитість не хотів служити князеві Данилу», та інші бояри 21.
Але Данилові вдалося підкорити бунтівливих бояр. Він використав свари Доброслава і Григорія Васильовича, закликав їх на суд у Галич, де обох верховодів ув’язнив. Висланий до Бакоти печатник Курило провів слідство про грабежі і заспокоїв землю, а дворський Андрій з військом вирушив у Перемишль і приборкав ворожі виступи єпископської партії 22.
19 Там же, с. 523, 558. Деякі міста, поруйновані татарами, як Райковецьке городище, відкрито археологічними дослідженнями.
20 Іпат., с. 523.
21 Там же, с. 525, 527 — 528.
22 Там же, с. 525 — 528.
Ця боротьба проходила в 1241 — 1242 рр. Частина не прихильних Данилові бояр утекла з Галичини і далі вела 97 свої інтриги. Бояри зв’язалися з сином Михайла чернігівського, Ростиславом, і висунули його як претендента на Галицьке князівство. Ростиславу вдалося захопити Галич, і угорський король дав йому допомогу. Після вступної боротьби * Ростислав 1245 р. з великим угорським військом і польською допомогою вирушив під Ярослав і розпочав облогу міста. Данило і Василько вийшли захищати місто. Над Сяном, під Ярославом, 17 серпня 1245 р. відбувся бій, де війська Данила здобули вирішальну перемогу. Угорський воєвода Філя поліг у бою. У полон потрапив тогочасний лідер бояр Володислав — його вбито, як «лихого заколотника землі» 23.
Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.
Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни **. Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, прагнув якнайкраще підготовити його до боротьби 24. Новозасновані укріплення притягали до себе багато населення 25. Одночасно Данило організував нові військові сили.
Данило вважав необхідним укріпити західний кордон Галицько-Волинського князівства. Довгий час йшла боротьба за Дорогичин над Бугом. Ця область здавна належала до Берестейської землі 26,
* 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович. — Там же, с. 529.
23 Там же, с. 531 — 535. Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу».
** Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий — церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих». — Іпат., с. 524.
24 Див. розділ про військо.
25 Іпат., с. 558.
26 Там же, с. 222, 223, 531.
але пізніше, за невідомих 98 обставин, захопив її мазовецький князь Конрад і 1237 р. передав німецьким рицарям (так званим добжинським). 1238 р. Данило вирядився з військом на Дорогичин, здобув місто і взяв у полон магістра рицарів Бруна. Літопис записав слова Данила: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам, темпличам, яких звуть соломоничами» 27. Під час навали орд Батия Дорогичин знову потрапив під вплив німецьких рицарів, жителі його вороже поставилися до Данила і не пустили до міста. Князь обурено заявив: «Це був город наш і батьків наших, а ви не дозволили увійти до нього». Пізніше Данило здобув Дорогичин приступом («копієм»), покарав бунтівливих міщан, відбудував місто і поставив тут «прекрасну» церкву Богородиці 28.
Боротьба за Дорогичин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов’янські землі. Є здогад, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері *.
В той же час Данило зайняв Люблін. 1243 р. він двічі облягав це місто **. За свідченням польських літописів, в поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі Люблінську землю ***.
Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії ****, і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич».
27 Іпат., с. 524. Назви утворені від хрестів на плащах рицарів ордену та від храму Соломона в Єрусалимі, при якому було засновано цей орден.
28 Іпат., с. 524.
* Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.
** Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір’я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру. — Іпат., с. 529.
*** Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами. — МПГ, т. 2, с. 299.
**** Про виступи Данила проти «татарських людей» йдеться нижче.
Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр 99 і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство («Доручено йому його землю») 29. На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько-волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину») 30.
Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників. Літописець писав: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями: сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?» 31
Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.
Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, Польщі і Угорщини, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.
В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230-х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством 32.
29 Іпат., с. 535 — 537. Батий привітав Данила докором: «Даниле, чому ти давно-давно не прийшов, але добре, що сьогодні прийшов». В якому небезпечному становищі перебував він, видно з того, що в Сараї вбили Михайла Всеволодовича, який приїхав сюди просити собі Чернігівщини. Можливо, що Данило одержав на свої землі ханську грамоту — ярлик.
30 Іпат., с. 578 — 579, 585, 587 — 589, 595.
31 Там же, с. 536.
32 Там же, с. 537 — 539, 548, 549, 551, 553, 565, 581.
Данило склав також згоду з Болеславом краків100ським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини 33.
З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом 34.
За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів 35.
33 Там же, с. 538, 545 — 548, 551, 567, 571, 572, 574, 580, 581.
34 Там же, с. 537. Бела остаточно зрікся плану посадити в Галичині Ростислава Михайловича; він призначив його баном спершу Славонії, пізніше Мачви (на південь від р. Сави). — Феєр, т. 4, ч. 1, с. 254; т. 2, с. 218.
35 Іпат., с. 540 — 541, 544 — 548, 554 — 555.
Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників-завойовників.
В 1240 — 1250-х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько-Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волин101ських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.
Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. «Була біда Володимирській землі від воювання литовського і ятвязького», — записав літописець 36. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна» 37. Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі *.
Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230-х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько-Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.
Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.
В похід 1248 р. війська Данила пішли в напрямку на р. Нарову, і далі аж до Визни. Ятвяги давали завзяту відсіч, але не могли протистояти краще озброєним військам. В 1254 — 1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав 38.
36 Там же, с. 483.
37 Там же, с. 491 — 493.
* В 1228 — 1229, 1238 рр. ятвяги і литовці нападали на Берестя, 1243 — 1244 рр. заходили глибоко у Волинь і Забужжя. — Іпат., с. 501 — 503, 517, 526, 530 — 531.
38 Там же, с. 538 — 540, 549, 551 — 554.
Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити під102тримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини, «щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа» 39. З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі 40.
Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміц- . нюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові 41. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося у війні. Перший наступ 1250 р. Данило скерував на так звану Чорну Русь, землі на північ від Верхньої Прип’яті, захопив міста Здитів, Вослоним (Слонім) та Вовковийськ і дійшов до р. Щари, підкоривши князів, які перебували в залежності від Міндовга. В 1251 — 1252 рр. Романовичі направилися на Новгородок, але лише спустошили його околицю та здобули місто Городно (Гродно) 42.
Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько-Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення 43.
Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.
Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців 44.
39 Там же, с. 554.
40 КДП, т. 3, № 30; ЗНТШ, т. 123/124. с. 100 — 101.
41 Іпат., с. 517, 532, 541.
42 Там же, с. 541 — 545, 549.
43 Там же, с. 543.
44 На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия (Mathaeus Parisiensis. Chronica magna. — London, 1877, pars 4, p. 386).
В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245 — 1256 рр. відбув в по103дорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком 45. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.46
Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців 47, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі 48.
Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.
Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько-Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду 49. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.
Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ 50.
45 Recueil de voyages et de mémoires. — Paris, 1839, t. 4, p. 769.
45 Іпат., c. 548 — 549. Точна дата коронації невідома, можливий початок 1254 р.
47 ЗНТШ, т. 123/124, с. 97 — 100.
43 Там же, с. 63, 102 — 104.
49 Іпат., с. 549 — 550.
50 Там же, с. 550, 557 — 558. 104
Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки 51. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259 — 1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході 52.
Данило помер 1264 р.53 В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.
51 Там же, с. 562 — 564.
52 Там же, с. 564 — 565.
53 Там же, с. 570. 105
http://litopys.org.ua/krypgvol/krypgv12.htm
Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.
Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль 1. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» 2.
При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.
1 Іпат., с. 482 — 483, 487 — 488.
2 Там же, с. 488.
* У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213 — 1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька». — Іпат., с. 488.
3 Там же, с. 489.
Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на 93 західне пограниччя князівства, захоплене краківським
князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя *. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру 4. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя 5. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», — зауважив літописець 6.
Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько-Червенську землю і поруйнували її жорстоко 7. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів **. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ 8. Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.
* Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну». — Іпат., с. 489 — 490.
4 Там же, с. 490. Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».
5 Там же, с. 492 — 493, 501 — 502. 1222 р. складено мир. — Там же, с. 494.
6 Там же, с. 503 — 505.
7 Там же, с. 492, 494, 497 — 498, 509 — 511, 514.
** Олександр згадується в літописі востаннє 1234 р., коли він, «налякавшись свого лихого діла», виїхав у Київ. — Там же, с. 514.
8 Мстислав Німий передав Данилові свої землі та опіку над сином, але Луцьк захопив Ярослав Інгварович, а Чорторийськ пінські князі; через що виникла війна, в якій взяли участь також наддніпрянські князі. — Там же, с. 502 — 503. 94
Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство 9.
Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти *. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві 10. Коли ж Мстислав помер, Данило вже власними силами продовжував боротьбу за Галич.
Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич 11. Коли 1230 р. Судислав вирядився на Пониззя, а в Галичі залишився лише сам королевич Андрій, галичани прислали до Данила, повідомляючи його про нагоду до наступу. Данило швидким походом, через три дні, прибув у Галич. Але Судислав вже встиг повернутися і підготував оборону міста. Данило зібрав військо з усієї Галицької землі і розпочав облогу. Андрій змушений був здатися, і Данило дозволив йому вільно виїхати в Угорщину. Разом з уграми залишив Галич і Судислав, а галичани вигукували слідом: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»
Але тоді Данило не зміг вдержати Галич на тривалий час. Угорський король не залишив своїх агресивних планів і, заохочений боярською верхівкою, організував ряд походів на Галичину **.
9 Там же, с. 535.
* 1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі. — Там же, с. 490 — 491. 1221 р. Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою. — Там же, с. 492 — 493. В 1226 — 1227 рр. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста. — Там же, с. 499 — 500.
10 Там же, с. 500 — 502.
11 Там же, с. 489.
12 Там же, с. 506 — 507.
** Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем’ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати. — Іпат.. с. 507 — 508. 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир. — Там же, с. 509 — 511. В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті — вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем. — Там же, с. 511—513.
Переслідуючи розбитих під Перемишлем угрів, 1233 р. Данило підійшов під Галич, Тут його зустріла «більша половина Галича». Ставши над берегом Дністра, князь «прийняв Галицьку землю» і почав 95 облогу міста. Під час облоги королевич Андрій помер, і угорське військо здалося 13.
Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем 14. Почалася нова боротьба за Галичину 15.
Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під Галич, закликаючи галичан: «Жителі міста, доки хочете терпіти владу іноземних князів?» Вони відгукнулися: «Це наш володар, богом даний» і привітали князя. Літописець розповідає, що назустріч Данилові вийшли навіть ворожі йому єпископ Артемій і дворський Григорій: «вийшли з сльозами в очах і зблідлим обличчям, облизуючи свої губи, що втратили владу і під примусом говорили: княже Даниле, прийми місто». Данило увійшов у Галич, в соборній церкві сів на престолі свого батька, а на воротах города поставив свій прапор 16.
Боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки, а також «галицькі вигонці», степові добичники, під керівництвом Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича. У бою над Калкою Данило був поранений 17.
1237 р. кочівники-завойовники ударили насамперед на Рязанську і Суздальську землі, 1238 р. здобули Переяслав і Чернігів. Данило вирішив дати відсіч ворогові і наприкінці 1239 р. залишив у Києві свою дружину, яку очолював тисяцький Дмитро. Батий здобув Київ у грудні 1240 р.18
13 Там же, с. 513 — 514.
14 Там же, с. 514 — 517. Данило їздив на коронацію Бели і намагався прийти з ним до порозуміння, але безуспішно.
15 Іпат., с. 516 — 517.
16 Там же. с. 517 — 518.
17 Лавр., с. 477 — 483, також пор. с. 423 — 425; Іпат., с. 495 — 497.
18 Іпат., с. 521, 523. Можна здогадатися, що Дмитро той самий боярин, який разом з Данилом 1219 р. допомагав Мстиславу Мстиславичу і був тисяцьким у Галичі. — Там же, с. 490, 491.
З Києва Батий 1241 р. продовжував похід на захід. Літопис згадує лише деякі міста, розорені загарбниками: 96 Колодяжен на Случі, Кам’янець та Ізяславль на Горині, Володимир, Галич та ін., «яким немає ліку». Але деякі укріплені міста він не зміг перемогти, в тому числі Крем’янець, Данилів, Холм 19. За свідченням літопису тисяцький Дмитро, співчуваючи знищеній країні, порадив Батию не затримуватися в Галичині: «Не повинен ти довго спинятися в цій землі, пора тобі іти на Угорщину. Якщо задержишся — ця земля міцна, зберуться на тебе і не пустять тебе у твою землю» 20. Батий пішов далі на захід, на Польщу і Угорщину.
Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував на Угорщині, на переговорах з Белою IV, і вже не зміг перебитися до Галича через полчища загарбників та мусив повертатися окружним шляхом, через Польщу.
Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати. Великі бояри знову підвели голову. Літопис дає яскраву картину цих подій: «Галицькі бояри називали собі Данила князем, а самі держали всю землю, та увійшовши у Бакоту без княжого наказу, зайняли все Пониззя. Григорій же Васильович задумував захопити собі всю горішню Перемишльську країну. І то був заколот великий і грабіж від них». Доброслав роздав галицькі землі чернігівським боярам, а Коломию з солеварнями передав залежним від себе боярам «із племені смердів». Коли ж присланий Данилом стольник Яків докоряв йому, що не виконує княжих наказів, Доброслав лише розсміявся: «Що ж я можу сказати». Заколот підняли також перемишльський єпископ та «словутний співець Митуса, який раніше через гордовитість не хотів служити князеві Данилу», та інші бояри 21.
Але Данилові вдалося підкорити бунтівливих бояр. Він використав свари Доброслава і Григорія Васильовича, закликав їх на суд у Галич, де обох верховодів ув’язнив. Висланий до Бакоти печатник Курило провів слідство про грабежі і заспокоїв землю, а дворський Андрій з військом вирушив у Перемишль і приборкав ворожі виступи єпископської партії 22.
19 Там же, с. 523, 558. Деякі міста, поруйновані татарами, як Райковецьке городище, відкрито археологічними дослідженнями.
20 Іпат., с. 523.
21 Там же, с. 525, 527 — 528.
22 Там же, с. 525 — 528.
Ця боротьба проходила в 1241 — 1242 рр. Частина не прихильних Данилові бояр утекла з Галичини і далі вела 97 свої інтриги. Бояри зв’язалися з сином Михайла чернігівського, Ростиславом, і висунули його як претендента на Галицьке князівство. Ростиславу вдалося захопити Галич, і угорський король дав йому допомогу. Після вступної боротьби * Ростислав 1245 р. з великим угорським військом і польською допомогою вирушив під Ярослав і розпочав облогу міста. Данило і Василько вийшли захищати місто. Над Сяном, під Ярославом, 17 серпня 1245 р. відбувся бій, де війська Данила здобули вирішальну перемогу. Угорський воєвода Філя поліг у бою. У полон потрапив тогочасний лідер бояр Володислав — його вбито, як «лихого заколотника землі» 23.
Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.
Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни **. Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, прагнув якнайкраще підготовити його до боротьби 24. Новозасновані укріплення притягали до себе багато населення 25. Одночасно Данило організував нові військові сили.
Данило вважав необхідним укріпити західний кордон Галицько-Волинського князівства. Довгий час йшла боротьба за Дорогичин над Бугом. Ця область здавна належала до Берестейської землі 26,
* 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович. — Там же, с. 529.
23 Там же, с. 531 — 535. Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу».
** Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий — церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих». — Іпат., с. 524.
24 Див. розділ про військо.
25 Іпат., с. 558.
26 Там же, с. 222, 223, 531.
але пізніше, за невідомих 98 обставин, захопив її мазовецький князь Конрад і 1237 р. передав німецьким рицарям (так званим добжинським). 1238 р. Данило вирядився з військом на Дорогичин, здобув місто і взяв у полон магістра рицарів Бруна. Літопис записав слова Данила: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам, темпличам, яких звуть соломоничами» 27. Під час навали орд Батия Дорогичин знову потрапив під вплив німецьких рицарів, жителі його вороже поставилися до Данила і не пустили до міста. Князь обурено заявив: «Це був город наш і батьків наших, а ви не дозволили увійти до нього». Пізніше Данило здобув Дорогичин приступом («копієм»), покарав бунтівливих міщан, відбудував місто і поставив тут «прекрасну» церкву Богородиці 28.
Боротьба за Дорогичин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов’янські землі. Є здогад, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері *.
В той же час Данило зайняв Люблін. 1243 р. він двічі облягав це місто **. За свідченням польських літописів, в поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі Люблінську землю ***.
Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії ****, і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич».
27 Іпат., с. 524. Назви утворені від хрестів на плащах рицарів ордену та від храму Соломона в Єрусалимі, при якому було засновано цей орден.
28 Іпат., с. 524.
* Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.
** Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір’я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру. — Іпат., с. 529.
*** Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами. — МПГ, т. 2, с. 299.
**** Про виступи Данила проти «татарських людей» йдеться нижче.
Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр 99 і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство («Доручено йому його землю») 29. На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько-волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину») 30.
Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників. Літописець писав: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями: сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?» 31
Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.
Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, Польщі і Угорщини, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.
В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230-х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством 32.
29 Іпат., с. 535 — 537. Батий привітав Данила докором: «Даниле, чому ти давно-давно не прийшов, але добре, що сьогодні прийшов». В якому небезпечному становищі перебував він, видно з того, що в Сараї вбили Михайла Всеволодовича, який приїхав сюди просити собі Чернігівщини. Можливо, що Данило одержав на свої землі ханську грамоту — ярлик.
30 Іпат., с. 578 — 579, 585, 587 — 589, 595.
31 Там же, с. 536.
32 Там же, с. 537 — 539, 548, 549, 551, 553, 565, 581.
Данило склав також згоду з Болеславом краків100ським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини 33.
З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом 34.
За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів 35.
33 Там же, с. 538, 545 — 548, 551, 567, 571, 572, 574, 580, 581.
34 Там же, с. 537. Бела остаточно зрікся плану посадити в Галичині Ростислава Михайловича; він призначив його баном спершу Славонії, пізніше Мачви (на південь від р. Сави). — Феєр, т. 4, ч. 1, с. 254; т. 2, с. 218.
35 Іпат., с. 540 — 541, 544 — 548, 554 — 555.
Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників-завойовників.
В 1240 — 1250-х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько-Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волин101ських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.
Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. «Була біда Володимирській землі від воювання литовського і ятвязького», — записав літописець 36. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна» 37. Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі *.
Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230-х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько-Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.
Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.
В похід 1248 р. війська Данила пішли в напрямку на р. Нарову, і далі аж до Визни. Ятвяги давали завзяту відсіч, але не могли протистояти краще озброєним військам. В 1254 — 1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав 38.
36 Там же, с. 483.
37 Там же, с. 491 — 493.
* В 1228 — 1229, 1238 рр. ятвяги і литовці нападали на Берестя, 1243 — 1244 рр. заходили глибоко у Волинь і Забужжя. — Іпат., с. 501 — 503, 517, 526, 530 — 531.
38 Там же, с. 538 — 540, 549, 551 — 554.
Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити під102тримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини, «щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа» 39. З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі 40.
Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміц- . нюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові 41. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося у війні. Перший наступ 1250 р. Данило скерував на так звану Чорну Русь, землі на північ від Верхньої Прип’яті, захопив міста Здитів, Вослоним (Слонім) та Вовковийськ і дійшов до р. Щари, підкоривши князів, які перебували в залежності від Міндовга. В 1251 — 1252 рр. Романовичі направилися на Новгородок, але лише спустошили його околицю та здобули місто Городно (Гродно) 42.
Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько-Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення 43.
Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.
Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців 44.
39 Там же, с. 554.
40 КДП, т. 3, № 30; ЗНТШ, т. 123/124. с. 100 — 101.
41 Іпат., с. 517, 532, 541.
42 Там же, с. 541 — 545, 549.
43 Там же, с. 543.
44 На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия (Mathaeus Parisiensis. Chronica magna. — London, 1877, pars 4, p. 386).
В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245 — 1256 рр. відбув в по103дорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком 45. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.46
Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців 47, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі 48.
Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.
Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько-Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду 49. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.
Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ 50.
45 Recueil de voyages et de mémoires. — Paris, 1839, t. 4, p. 769.
45 Іпат., c. 548 — 549. Точна дата коронації невідома, можливий початок 1254 р.
47 ЗНТШ, т. 123/124, с. 97 — 100.
43 Там же, с. 63, 102 — 104.
49 Іпат., с. 549 — 550.
50 Там же, с. 550, 557 — 558. 104
Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки 51. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259 — 1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході 52.
Данило помер 1264 р.53 В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.
51 Там же, с. 562 — 564.
52 Там же, с. 564 — 565.
53 Там же, с. 570. 105
КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ: ПОЛІТИК І ПОЛКОВОДЕЦЬ by Leontiy Voitovycz
http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1328868/_
ОСТАННІ РОКИ КОРОЛЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА by Leontiy Voitovycz
http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1333218/_
http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1328868/_
ОСТАННІ РОКИ КОРОЛЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА by Leontiy Voitovycz
http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1333218/_
М. М. Волощук (Ивано-Франковск) НЕИЗВЕСТНЫЕ СТРАНИЦЫ БИОГРАФИИ ГАЛИЦКОГО БОЯРИНА
ВОЛОДИСЛАВА КОРМИЛЬЧИЧА (1214–1232 г.)
http://www.drevnyaya.ru/vyp/2010_3/part_2.pdf
Мирослав Волощук*
“ФИЛѦ ДРЕВЛЕ ПРЕГОРДЫИ” / FILA SUPRUNIENSIS.
МАЛОВІДОМІ СЮЖЕТИ З ІСТОРІЇ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ СТОЛІТТЯ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uks/...12_Voloshuk.pdf
ВОЛОДИСЛАВА КОРМИЛЬЧИЧА (1214–1232 г.)
http://www.drevnyaya.ru/vyp/2010_3/part_2.pdf
Мирослав Волощук*
“ФИЛѦ ДРЕВЛЕ ПРЕГОРДЫИ” / FILA SUPRUNIENSIS.
МАЛОВІДОМІ СЮЖЕТИ З ІСТОРІЇ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ СТОЛІТТЯ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uks/...12_Voloshuk.pdf
Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності
http://www.haidamaka.org.ua/0211.html
Олександр Головко, докт. істор. наук
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.143-165
Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича[1]. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису[2].
Вже на початку ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стає предметом аналізу австрійських, українських, російських і польських вчених, які займалися історією Південно-Західної Русі[3]. Проте необхідно зазначити, що попри величезну наукову літературу про цього князя деякі сторінки діяльності та життя володаря залишаються дискусійними, чимало аспектів його біографії продовжують викликати жваві дискусії[4]. До цього слід додати, що постать східнослов’янського володаря стала предметом для певного міфотворчества, до якого, на жаль, в силу різних причин долучилися і достатньо серйозні науковці.
Що стосується останньої обставини, то, наприклад, абсолютно небездоганним з позиції інформації, що надають джерела, наших знань про діяльність князя Данила є широке використання по відношенню до нього прізвиська «Галицький» (від столиці Галицької землі міста Галича). В історіографії першої половини ХІХ ст., наприклад у працях М.М.Карамзіна, відносно руських князів часто в залежності від столу, які вони тримали, використовувалися прикметники типу «Чернігівський», «Суздальський», «Смоленський» тощо, проте ці прикметники не застосовувалися як прізвиська цих князів. «Галицькими» ці вчені називали Володимирка Володаревича, Ярослава Володимировича, Романа Мстиславича, тобто тих князів, що були в ХІІ – на початку ХІІІ ст. володарями у Галичі.
Чи не першим з професійних істориків, хто використав по відношенню до Данила як прізвисько слово «Галицький», був київський дослідник історії Волині і Галичини ХІІІ ст., автор біографії князя М.П.Дашкевич, що, на нашу думку, було зроблено з метою підкреслювання особливої ролі цього володаря в історії[5]. У подальшому це прізвисько, хоча воно не зустрічається в джерелах, набуло популярності і стало традиційним в науковій і особливо науково-популярній літературі.
Використання сполучення «Данило Галицький» в науковому плані не є достатньо коректним, оскільки Галич був столицею держави Данила Романовича лише трохи більше двох років: восени 1238 р. Данило його включив до своїх володінь і зробив своєю столицею, а взимку 1240 – 1241 р. місто було зруйновано монгольськими полчищами. Данило тривалий час у своїх змаганнях за відновлення держави батька Романа боровся за місто на р. Лукві, проте ця боротьба принесла йому чимало болю та гіркоти, почував у ньому некомфортно через наявність в місті багатьох власних недоброзичливців з числа місцевого боярства. Галич князь Данило не любив, а тому при першій нагоді переніс центр свого князівства до міста Холм. В розбудову останнього, яка припала на час піднесення держави Романовичів, Данило приклав велику енергію, прагнув його перетворити в один із помітних центрів східного слов’янства [6]. Я.Р.Дашкевич заперечує використання словосполучення «Данило Галицький», бо воно, на його думку, є науково некоректним і фактично принижує важливий період розвитку України часів діяльності князя, а згодом короля Данила Романовича [7].
В 2005 р. у Любліні була надрукована досить цікава за змістом, але не досить бездоганна в плані структури книга М.Бартницького, яка присвячена дослідженню міжнародних зв’язків князя Данила Романовича [8]. Правда, сам автор назвав свою працю «Міжнародна політика князя Данила Галицького», але зміст книги перш свідчить, що монографія є недостатньо систематизованими нарисами з історії взаємин князя Данила з сусідніми володарями.
Викликають певні питання і хронологія дослідження – 1217 – 1264 рр. М.Бартницький вважає, що цими роками слід датувати час самостійної діяльності Данила Романовича на відміну від попереднього періоду, коли справами табору нащадків Романа Мстиславича опікувалася його вдова Анна, яка була регентшею при малолітніх синах Данилові та Василькові. Польський вчений пише, що означений період самостійності у діяльності Данила розпочинається після того, як князь Мстислав Мстиславич оволодів Галичем та уклав матримоніальний союз від волинським та галицьким двором. Ці події польський вчений датує 1217 р.
Необхідно зазначити, що у практиці князівської династії Рюриковичів представники розпочинали політичну діяльність раніше, ніж у них наступала фізична зрілість. Згадаємо, що у своєму «Повчанні» Володимир Мономах згадує, що він «тружал, пути дея и ловы с 13 лет» [9]. Князь Роман Мстиславич, батько Данила та Василька, в чотирнадцять років став князем у Новгороді, де показав себе цілком зрілою і здатною для виконання функцій князя людиною у зіткненнях з ворожими місту на Волхові сусідами. В шістнадцять років він розбив потужне військо суздальського князя Андрія Боголюбського [10]. В тринадцять років у представників правлячої еліти чоловічої статі відбувалися важливі зміни: хлопець ставав юнаком. Саме в цей час княжич проходив обряд підстригання і посаження на коня («посаг»), після чого, як про це пише Д.С.Ліхачьов, ставав повнолітнім [11]. З цього часу молодий княжич починав виконувати досить серйозні доручення своєї родини.
Але, крім функціональних володарських доручень, у князів були важливі представницькі, тільки притаманні князівській династії функції, функції легітимізації державної влади. Ці функції первородні представники князівської династії молоді князі починали виконувати фактично з моменту свого народження. Значення цих представницьких функцій зростало, якщо в такому віці молодий княжич втрачав батька. Його функціональні повноваження виконували регент, оточення князя, але носієм державної влади незалежно від віку був спадкоємець князівського столу.
Саме таким юним спадкоємцем столу і був князь Данило. 19 червня 1205 р. його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславич загинув внаслідок сутички з дружиною малопольських князів Лешка та Конрада на березі р. Вісла біля польського міста Завихост. Необхідно зазначити, що не тільки молодий вік (4 роки) створював проблеми для політичної кар’єри Данила. Другою перепоною було те, в Галичі, де мав бути князем Данило Романович, на початку ХІІІ ст. дуже сильні позиції займало боярство – крупні земельні власники. Велика сила боярства в Прикарпатті мала особливі причини. В добу входження краю до складу держави Русь з центром у Києві тут були досить слабкі позиції центральної київської адміністрації. В інших регіонах Русі князі-намісники, направлені київським володарем, набували в своїх намісництвах силу, що давало можливість їх нащадкам, спираючись на можливості місцевої (колишньої племінної) знаті, ставати достатньо сильними земельними князями. Коли наприкінці ХІ ст. в Прикарпатті появилася своя місцева князівська династія, у неї не було достатньої сили для контролю периферії власних князівств (Перемишльського, Звенигородського, Теребовльського). Там виникали майже самостійні в політичному та могутні в економічному плані боярські «гнізда», господарі яких не тільки не рахувалися в своїх землях з князівською владою, а і прагнули самі диктувати волю князям у загальноземельних питаннях [12]. Це боярство, на справедливу думку М.Ф.Котляра, формувалося безпосередньо з племінної знаті [13].
Слід відзначити, що після виникнення об’єднаного Галицького князівства в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді удільні князі з’являлися лише епізодично, а вся влада в цих ареалах належала також боярській верхівці. Ця обставина чітко проявилася в ході громадянської війни першої половини ХІІІ ст., коли в ході гострих військових та політичних конфліктів позиція різних ареалів – центрів з округою (наприклад, Ярославського, Перемишльського, Звенигородського) – нерідко відрізнялася одна від іншого. На політичний розвиток Галицької землі (як і Новгородської на півночі Русі) серйозно впливав ландшафтно-територіальний фактор. Значну частину Галичини складали або гірські та напівгірські малодоступні райони, або землі вздовж Дністра, які в ХІІ – ХІІІ ст. лише номінально або періодично входили до складу Галицької землі.
Третьою негативною обставиною, що могла стати на заваді прагненню Данила стати володарем в Галичі, був стан його легітимних прав на галицький князівський стіл. Молодий князь успадкував Галич як прямий нащадок по чоловічій лінії від батька Романа, проте останній, як, відомо, не мав у родині Рюриковичів якихось особливих прав на Галицьку землю. З кінця ХІ ст. Прикарпаття належало іншій гілці Рюриковичів – Ростиславичам. Сини Ростислава Володимировича, праправнуки київського князя Володимира Святославича, правнуки київського князя Ярослава Володимировича Рюрик, Володар та Василько оволоділи прикарпатськими Перемишльським, Звенигородським та Теребовльським князівствами в 80-х роках ХІ ст., які до цього входили до складу Волинського князівства-намісництва, що було територіально-адміністративною одиницею держави-імперії Русь. Права Володаря та Василька (Рюрик помер в 1093 р.) на Прикарпаття визнав Любецький князівський з’їзд 1097 р. Члени князівської гілки Ростиславичів правили в Галицькій землі до смерті їх останнього представника Володимира, сина Ярослава Осмомисла, в 1199 р.
В 1189 р., після смерті Ярослава Осмомисла Роман Мстиславич вперше завоював Галич, проте протримався там недовго. В 1199 р. Роман знову завоював Галич. В австрійських хроніках є інформація, що до 1218 р. були живі ще сини Володимира – Василько та Володимир-Іван, які знаходилися в заточенні в Угорщині [14]. Одружившись у друге і маючи двох малолітніх синів Роман Мстиславич прагнув створити необхідні легітимні підстави для своєї влади у Галичі. Саме цим пояснюється його намагання ослабити своїх суперників у Південній Русі, перш за все київського князя Рюрика Ростиславича, котрий претендував на гегемонію у південноруських землях, та чернігівських князів з династії Ольговичів, які по жіночій лінії були родичами згаданого Володимира Ярославича.
Десь в 1201-1202 рр. князь Роман Мстиславич уклав угоду з претендентом на угорський трон Андрієм (Ендре), яка допомогла останньому в 1205 г. стати королем [15]. Тоді ж Роман прагнув досягти посилення своїх позицій у Польщі, де тоді велась жорстка боротьба між представниками різних гілок князівської династії Пястів за Краків. Прагненням створити необхідні законні умови для передачі влади синам слід, вірогідно, пояснити і спробу Романа домовитися з найбільш сильними князями Русі, перш за все з суздальським князем Всеволодом Юрійовичем, про реформування взагалі системи державного порядку. Запропоновані зміни в літературі названі «Проектом доброго порядку». В праці В.М.Татищева вміщено інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців, запропонував створити систему «доброго порядку» державного устрою Русі. Цей «добрий порядок» перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі [16].
В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татищева, вважав його пізньою підробкою [17], проте ставлення до нього у подальшій історіографії змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту державного устрою князя Романа [18]. Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту «доброго порядку» Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татищев [19]. Останнім часом додаткові важливі аргументи на користь реальності системи «доброго порядку» Романа навів Л.В.Войтович та О.В.Майоров [20].
О.П.Толочко в спеціальній статті, а потім у монографії про творчість В.М.Татищева зробив спробу поставити під сумність вірогідність створення Романом Мстиславичем системи «доброго порядку». Для цього автор дуже докладно вивчив історію появи в праці російського історика матеріалу стосовно даного сюжету, зробив висновок, що його поява була пов’язана з певними ідеологічними установками російського ідеологічного життя ХVІІІ ст., які прагнув провести В.Н.Татищев в своїй праці, використовуючи сюжет з давньоруської історії [21]. Не вступаючи в дискусію з О.П.Толочком з приводу далеко незаперечної останньої тези, зазначимо, що навіть її визнання не є підставою для спростування факту можливості розробки проекту князем Романом.
Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст. дають додаткові аргументи на користь реальності створення Романом проекту нового політичного устрою Русі. Система «доброго порядку» повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя, зокрема з діями князя після другого походу проти половців, коли він здійснив на півдні Русі «мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю» [22]. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа головному політичному опонентові суздальському князеві Всеволоду Велике Гніздо, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя.
Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надій стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич з боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-«виборців» волинського князя дає підставу вважати, що Волинь в системі «доброго порядку» мала бути складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татищева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці «старійшинами» названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести володарів згаданих в проекті Романа!) [23].
Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа Мстиславича була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами. Проблема реформи державного порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королівстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття «Великої хартії вільностей», а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.
Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації, що збереглася у праці В.М.Татищева, про проект «доброго порядку», який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.
В 1205 р. відбулося вокняжіння Данила у Галичі, яке на перших порах не викликало заперечень ні в польських, ні в угорських політичних колах. Правда, необхідно зазначити, що тоді взаємини Романовичів з угорським королівським домом розвивалися далеко не просто, оскільки король Андрій ІІ прагнув використати ситуацію в Галицькій землі для посилення впливу своєї держави на сході. Угорський король з династії Арпадів був родичем Роману Мстиславичу [24], але, без сумніву, не родинні зв’язки стали причиною того, що під час переговорів угорського короля та галицької княгині-регентші було позитивно вирішено питання про збереження нащадками Романа галицького столу.
Восени 1205 року угорський король зустрівся з матір’ю Данила і Василька Ганною в прикордонному галицькому місті-фортеці поблизу Перемишля Саноку [25]. Княгиня Ганна після смерті князя Романа тривалий час була головною політичною фігурою, яка протягом тривалого часу боролася за збереження його спадщини за малолітніми синами. Як показує аналіз подій, не дивлячись на величезні труднощі, княгиня відігравала до моменту змужніння Данила та Василька значну роль у житті краю як лідерка потужного політичного табору [26]. Розповідаючи про переговори в Саноці, галицький книжник в дусі свого часу підкреслює особливу прихильність Андрія до старшого сина Романа Данила: «…приял бо бе Данила како милога сына своего…» [27], що дало підставу Д.І.Зубрицькому та І.Шараневичу в середині ХІХ ст. саме в такому буквальному дусі трактувати подію [28]. Проте вже їх сучасник М.Смирнов відзначав, що роль покровителів Данила від сваволі бояр дуже швидко наскучила угорському та польському монархам, а тому вони «скинули маску захисників і стали відкрито домагатися Галича власне для себе» [29].
Дійсно, аналіз джерел дає підстави сумніватися в якоїсь особливій доброзичливості Андрія ІІ до Романовичів. Король у своїй східній політиці переслідував перш за все власні цілі, бо прагнув підкорити Угорщині багаті західноруські землі. Невипадково, що саме у 1206 році Андрій включив їх до свого титулу та оголосив себе «королем Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [30]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці княгиня Ганна була вимушена визнати зверхність над своєю родиною угорського короля Андрія ІІ, про що і свідчила літописна формула «...приял бо бе Данила како милога сына своего», що означало в тодішній ієрархічній термінології статус залежного володаря [31]. Пізніше вчений відзначає, що угорський король взяв під своє заступництво «Галицько-Волинське князівство, що стояло на порозі розвалу» [32]. За думкою М.Ф.Котляра, тоді ж сторони домовились про укладення династичного союзу: Андрій мав віддати Савою доньку за сина Романа Данила [33]. Для нас важливо, що саме під час переговорів у Саноці угорський король фактично визнав права Романовичів на Галич, княгиню Ганну як володарку Галицько-Волинського князівства [34].
Як відомо, владу номінального князя Данила та княгині-регентші не визнали південнноруські князі, що призвело незабаром до втрати Романовичами як Галича, так і Володимира. На Волині та Галичині до 1211 р. з перервою правили представники чернігівської династії Ігоревичів. Тоді ж Романовичі докладали величезних зусиль, щоб повернути Галич.
Зокрема, в 1211 р. в Галичині розгорається багаття справжньої великої війни. Галицькі бояри-вигнанці, що втекли в Угорщину від Ігоревичів, «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [35]. Отже, галицькі бояри тоді визнавали право малолітнього Данила на Галич. Цей заклик бояр відповідав намірам Андрія ІІ, який послав через Карпати велике військо на чолі з воєводою Потом.
Зразу ж зазначимо, що, крім галицьких бояр, велику дипломатичну діяльність по організації військової акції здійснювала княгиня Ганна. Саме за її ініціативою на Волині створюється велика коаліція проти князів Ігоревичів волинян ( у тому числі східноволинських князів Мстислава та Інгваря Ярославичів) [36]. Після розгрому Ігоревичів всі учасники коаліції прибули до Галича, де в Успенському соборі відбулися урочистості, пов’язані з коронацію Данила на галицькому престолі. Сталося це наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. Але невдовзі між переможцями стали виникати серйозні суперечності. Найбільш потужною силою серед них, що є зрозумілим, було боярське угруповання на чолі з Володиславом Кормилчичем. Саме воно хотіло перетворити Данила на маріонетку на галицькому князівському троні, показати всім, хто є хазяями в Галичині.
Природно, що невдовзі в Галичі виник конфлікт між недавніми переможцями Ігоревичів (останні у вересні були повішені галицькими боярами). Княгиня Ганна, котра прагнула продовжувати тут політичний курс Романа Мстиславича на зміцнення князівської влади, викликана незадоволення у галицьких магнатів, на чолі яких стояв могутній боярин Владислав Кормильчич. Причиною виступу боярства, за літописом, було те, що княгиня «хотяще бо княжити сама» [37]. Під тиском суперників Ганна була вимушена 1211 р. залишити Данила і відправилась до Белзу, де князював її молодший син Василько [38]. Однозначно, що такий перебіг подій не міг задовольнити угорського короля Андрія. Останній в цей час не залишав бажання використати авторитет Ганни серед галичан, щоб посилити свій вплив у Південно-Західній Русі.
Взимку 1211 – 1212 р. король здійснив похід на Галич, и «приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [39]. У поході за запрошенням угорського короля прийняли участь польські та волинські полки. В результаті виправи були захоплені могутні бояри Володислав Кормильчич, Судислав та Пилип. Проте невдовзі повторилася майже минулорічна ситуація. Крім Владислава, якого відвезли до Угорщини, всі інші галицькі бояри відкупилися від угрів, а невдовзі після відходу тих на батьківщину знову почали боротьбу проти Ганни. Внаслідок подій 1212 р. до Галича на князювання прибув пересопницький князь Мстислав Ярославич, Ганна з Данилом та боярином В’ячеславом Товстим покинули місто і попрямували до угорського короля, а Василько Романович з воєводою Мирославом до родинного Белзу.
Третій поспіль похід короля Андрія на Галич у серпні-вересні 1213 р. вже не відбувався як акція, спрямована на користь княгині Ганні. Галицько-Волинський літопис повідомляє про вихід на волю в Угорщині ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [40]). Звільнення Андрієм ІІ могутнього та амбітного боярина, вірогідно, слід пояснювати бажанням угорського монарха використати вже його авторитет під час походу на схід. Цей похід, як відомо, закінчився безпрецедентною подією: захопленням князівського столу галицьким боярином Володиславом Кормильчичем.
Весною 1214 р. волиняни на чолі з Ганною разом з поляками здійснили невдалу спробу відвоювати у боярина Володислава Галич, після чого протягом декількох років Романовичі були галицького столу відмовитися від боротьби за Галич, зосередивши головну увагу на відвоювання Волинської «вотчини». В 1214 р. під їх тиском та наполяганням краківського князя Лешка тодішній володар Володимира на Волині князь Олександр Всеволодович передав місто Данилу та Васильку. В тому ж році у словацькому місті Зпіші угорський король Андрій та краківський князь Лешко домовилися про розділ між собою Галицької землі. Полякам були передані Перемишльська та Любачевська округи. Проте вже наступного року угорці забрали у поляків їх володіння в Галицькій землі Перемишль та Любачев.
В другій половині другого десятиліття ХІІІ ст. Галич виборює новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний. Галицько-Волинський літопис повідомляє: «В лето 6720. Король отъя Перемышль от Лестька Любачев. Лестько же сжалиси о срамоте своей и посла к Новугороду по Мьстислава и реки: «Брать ми еси. Поиди и сяди в Галиче». Мьстислав же поиде на Галичь со светомь Лестьковымъ. Галичани же вси и Судиславъ послашася по Данила. Данил же не утяже ехати, а Бенедиктъ Лысы бежа во угры со Судиславомъ, а Мстиславъ седе в Галичи» [41].
Інтерес Мстислава Мстиславича до Галича був невипадковим. Він мав певні генеалогічні підстави для претензій на Галицьку землю, оскільки його мати була донькою галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153 – 1187 рр.) [42]. Крім Галицько-Волинського літопису, в інших літописах ще двічі згадується про прагнення Мстислава Мстиславича сісти в Галичі. Суперечливість інформації джерел призвела до значних розбіжностей в її тлумаченні дослідниками. М.І.Костомаров вважав, що Мстислав прибув до Галича в 1215 р. [43]. Проте ще В.П.Бузескул, автор спеціальної розвідки про цю подію, розглянувши всі джерела висловлюється на користь того, що Мстислав зайняв Галич після 1218 р. [44]. Більшість дослідників, починаючи з Д.Зубрицького і М.Дашкевича, також вважають, що Мстислав прийшов до Галича в 1219 р. [45], але по великому рахунку, ніхто з науковців не пояснив причин появи декількох, на перший погляд суперечливих, повідомлень пам’яток про боротьбу Мстислава за Галич [46]. З’ясування цього питання дозволить відповісти на запитання, скільки коли розпочалася боротьба Мстислава за Галич, скільки було спроб його оволодіти західноруським містом і, нарешті, зрозуміти взагалі перипетії політичного життя Південно-Західної Русі в другій половині 10-х років ХІІІ ст. Важливість цього підсилюється тим, що польські історики Б.Влодарський, Д.Домбровський, М.Бартницький вважають, що Мстислав зайняв Галич в 1217 р. [47]. Визначення дати зайняття Галича дає підстави для з’ясування часу укладення шлюбу Данила та доньки Мстислави Анни, що, як визначалося раніше, і було початком самостійної політичної діяльності Данила.
Комплексний розгляд джерел дає підстави висловитись на користь погляду про те, що Мстислав зайняв Галич десь у грудні 1218 р., а також відтворити всю історію оволодіння Мстиславом Галича, яка продовжувалася декілька років. У Воскресенському літопису є повідомлення: «Тое же зимы выиде из Новагорода Мстислав Мстиславичь, а княгиню с сыном остави в Новегороде, и сам иде к королеви в Галичь, просити Галича у него» [48]. М.Г.Бережков датує цю інформацію кінцем 6722 (1214/5 р.), вважає, що взимку цього року Мстислав покинув Новгород. Співставлення цього повідомлення з інформацією Галицько-Волинського літопису дає підставу думати, що, втративши західногалицькі землі, Лешко влітку 1215 р. запросив в Галичину князя Мстислава Мстиславича, який, за його задумом, мав у Галичині протистояти угорцям, проти яких розпочалися виступи місцевого населення. В останньому листі Андрія ІІ до папи Інокентія IІІ (було написано до листопада 1215 р. [49] ) згадується про якесь військо, яке під час заворушень у Галичі, підійшло до стін міста [50]. Є підстави думати, що це було військо Мстислава. Але восени 1215 р. ситуація в Галицькій землі для угорців покращилася, тому Мстислав вирушив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про надання йому галицького столу.
Невдача цих переговорів вимусила Мстислава Мстиславича повернутися до Новгороду на початку 1216 р. Після повернення до Новгорода Мстислав взяв участь у добре відомій Липецькій битві 1 березня 1216 р. В 1217 р. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув північне місто, попрямувавши «поимати Галиця». Про цю виправу розповідає і прибалтійський хроніст Генріх Латвійський, який відзначає про вихід Мстислава з Новгорода до Галича. Як зазначає цей автор, тоді «ести відправили руським (до Новгороду – авт.) багато дарів з проханням прийти з військом, щоб розрушити лівонську церкву. Проте великий король Новгорода Мстислав (Мislawe) тоді перебував у поході проти короля Угорщини, готуючись битися за Галицьке (Galatiаe) королівство, а на своєму престолі в Новгороді залишив нового короля» [51].
Попри всю важливість останньої інформації, вона не містить конкретної вказівки про захоплення князем Мстиславом Галича, а тому не може бути підставою для висновку, до якого схиляються польські історики Б.Володарський, Д.Домбровський та М.Бартницький, що в 1217 р. Мстислав Мстиславич став володарем в Галицькій землі [52]. Перш ніж йти в Галичину, Мстислав Мстиславич по дорозі з Новгорода уклав угоду з князем Мстиславом Романовичем. Наступного 1218 р. дружини обох князів вийшли з Києва, де тоді княжив Мстислав Романович, і рушили до Галича «на королевиця» [53]. На цей раз момент для походу був обраний дуже вдало, оскільки тоді князь Андрій ІІ приймав участь у хрестовому поході (1217-1219 рр.). а тому угорський гарнізон та королевич Коломан не могли розраховувати на достатню допомогу. Саме цією обставиною слід пояснити те, що боярин Судислав, дізнавшись про похід на Галич, запропонував Данилові повернутися до міста. В Галицько-Волинському літописі, в якому, на наш погляд, зведена інформація про обставини двох виправ Мстислава до Галича (1215 та 1218 рр.), саме по відношенню до подій 1218 р. йдеться: «Галичани же вси и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54].
Відсутність у повідомленні згадки про конкретну участь Лешка Бялого у завоюванні Галича дозволяє думати, що у 1218 р. вже був не перший похід Мстислава на Галич. Вірогідно, що десь в 1215 р. Лешко краківський, про що йшлося в цитованому вище повідомленні галицького книжника, дійсно запросив Мстислава прийняти участь у боротьбі за Галич, але тоді виправа новгородського князя, як вже зазначалося, не мала успіху. Через два роки вже за підтримкою київського князя Мстислава Романовича Мстислав Мстиславич вдруге вирушив до Південно-Західної Русі, і ця кампанія увінчалася успіхом. В.Т.Пашуто відзначає, що з приходом до Галича князя Мстислава тут наступив край угорської сваволі, проте цей погляд потребує певної корекції [55]. В Галичі на момент приходу Мстислава дійсно знаходився угорський гарнізон. Формально з 1214 по 1218 рр. Галичина була складовою частиною Королівства Угорщина, на чолі її був королевич (фактично молодший король, rex minor) Коломан, але фактично влада у місті контролювалася боярськими олігархами на чолі з Судиславом.
Після вокняжіння Мстислава у Галичі Данило уклав матримоніальний союз з ним. «Поя у него (Мстислава. – авт.) Данил дщерь именем Анну» [56]. О.П. Толочко вважає, що «не має причин прив’язувати шлюб саме з першим вокняжінням Мстислава» [57]. Проте розповідь Галицько-Волинського літопису свідчить, що шлюб було укладено незабаром після оволодіння Мстиславом Галича. Можливо, що переговори про встановлення політичного союзу, що мав бути скріпитися династичним, Мстислав провів ще до того, як почав здійснювати свій третій похід у Галицьку землю. Польські вчені Б.Влодарський, Д.Домбровський та вище згаданий М.Бартницький на підставі аналізу наведених вище повідомлень джерел про час завоювання Мстиславом Галича наголошують, що цей шлюб було укладено в 1217 р. [58]. Автори, які датують прибуття Мстислава Удатного до Галича в 1219 р., визначають цим роком і шлюб Данила з Мстиславною. На мій погляд, це шлюб було укладено скоріш за все наприкінці 1218 або на початку 1219 р. часу його перебування в краї.
Чи можна вважати дату шлюбу Данила часом початку його самостійного правління? На початку цієї розвідки ми вже говорили, що визначення подібних дат представляє певну складність. Як вже згадувалося, Данило було визнано князем в 1205 р. Відомо, що наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. у Галичі «бояре володимьрьстии и галичкыи и Вячеславъ Володимерьскый и вси бояре володимерьстии и галичкыи и воеводы угорьскыя и посадиша князя Данила на столе отца своего великаго князя Романа во церькви святея Богородица приснодевица Марія» [59]. Проте тоді ні Данило, ні його матір не стали повноправними володарями в Галицькій землі. Все це сталося набагато пізніше. Не мали тоді Романовичі і влади у більшій частині Володимирської землі.
Повернулися Романовичі до Володимира у 1214 р. Галицький літописець повідомляє що саме в той час за ініціативою Пакослава Лешко передає місто Володимир Романовичам: «Светом же Пакославлим Лестько посла ко Александрови, рекый: «Дай Володимерь Романовичема Данилови и Василькови» [60]. М.С.Грушевський вважає, що повернення головного міста Волині – це одна з статей договору між Лешком та Андрієм ІІ, проте літописний текст не дає підстав для існування такого погляду [61]. Аналіз джерел свідчить, що князь Лешко Бялий, котрий не мав достатньо сил для підкорення собі всієї Волині, щоб зберегти за собою «Забузькі міста» і закріпитися в Західній Галичині (згідно угоди з угорцями у Зпіші), був вимушений підтримати Данила та його родичів, які в цей час набирали велику силу на Волині. Німецький дослідник Г.Роде відзначає посилення Польщі на сході саме після цих заходів малопольської адміністрації, проте перебіг подальших подій не дозволяє погодитися з таким поглядом [62]. Водночас можна визнати, що ще протягом найближчих років Краків зберігав серйозний вплив на перебіг політичного життя Волиньської землі [63]. Саме з цією датою, на наш погляд, і слід зв’язувати початок самостійного князівського правління Данила.
Цікаво, що в момент, коли Мстислав під час третьої виправи у 1218 р. підійшов під Галич, боярин Судислав, який був патроном угорського королевича, що сидів у Галичі, запросив Данила зайняти Галич, тобто розглядав його як самостійного володаря. Враховуючи дуже непрості відносини цього боярина – фактичного лідера галицьких магнатів з Данилом протягом тривалого часу, не має підстав вважати, що літописна інформація – плід домислу літописця. Скоріше за все, довідавшись про створення коаліції Мстислава та київського князя і знаючи про велику силу першого, Судиславу не залишалося іншого варіанту, як обирати для себе «менше зло». В той же час Данило міг і не скористатися цим запрошенням. На наш погляд, сам факт цього запрошення свідчить, що Данило, починаючи з 1214 р., вже розглядався як володар Волинської землі. Якщо згадати, що Володимир Всеволодович Мономах або батько Данило стали достатньо самостійними в 13-14 років, а також згадавши, що в 1214 р. Романовичі повернули собі Володимир, на, наш погляд, саме цю дату можна було б прийняти як вихідну для розгляду історії самостійної політичної діяльності Данила Романовича.
Виникає питання проте, чи став Данило після оволодіння Володимиром повним володарем у Волинській землі? Тут варто згадати про точку зору Л.В.Войтовича про те, що після смерті луцького князя Ярослава Ізяславича східноволинські князі Мстислав і Інгвар Ярославичі були сюзеренами Волині. На думку львівського дослідника, угода між Мстиславом та Ярославом Ізяславичами 1170 р. передавала на Волині «старшинство Ярославу Ізяславичу та його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар 1201 р. став київським князем» [64]. Висновки дослідника не підкріплені, на наш погляд, необхідними доказами [65].
На наш погляд, перебіг політичного життя Волині кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. свідчить, що головним князем Волині був володимирський князь Роман Мстиславич. Наприкінці 90-х років ХХ ст. Інгвар Ярославич стане таки головним серед східноволинських князів, але й попаде в залежність від володимирського князя. Саме цим пояснюється участь Інгваря в київській політиці Романа на початку ХІІІ ст. Так само було і в ХІІІ ст. Після захоплення Ігоревичами Галича та Володимира спочатку Інвар, а потім Мстислав Ярославичі висловлювали претензії на спадщину Романа Мстиславича, проте з 1214 р. Данило Романович стає сюзереном Волинської землі. Саме ця обставина пояснює те, що в 1227 р. князь Мстислав Ярославич передав у спадщину Данилові Луцьке князівство. Д.Домбровський відзначає, що після цієї події, а також підкорення Ярослава Інгваревича та ув’язнення Олександра Всеволодовича Романовичі набули безсумнівного домінування на Волині [66].
В другій половині 10-х – в 20-х роках ХІІІ ст. Волинське князівство мало класичну для того часу державно-адміністративну структуру, коли земельному (верховному в землі-князівстві) князю підкорялися удільні князі. Ними були двоюрідний брат Данила белзький князь Олександр Всеволодович та троюрідні брати Мстислав і, можливо, Інвар Ярославичі.
Галицький літопис нічого не повідомляє про можливу третю коронацію Данила 1230 р., коли, за словами галицького книжника, «Данил же божьею волею одерьжа град свои Галич» [67], але, відомо, що в цей рік волинський князь прибув до Галича і став тут володарем, що повинно було вести до проведення якогось церемоніалу вступу на галицький стіл. Правління Данила у Галичі до 1238 р. не було стабільним, час від часу він втрачав місто, але саме з 1230 р. формально-юридично він знову став володарем Галицької землі. Остаточно Галич і Галицька земля увійшли до складу держави Данила восени 1238 р. Тоді, за словами Галицько-Волинського літопису, «Данило же вниде во град свой и прииде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и обличи победу, и постави на Немечьскых вратех хоруговь свою» [68]. Отже, тоді відбулася чергова інтронізація Данила на галицькому столі.
В контексті розгляду питання про рівень самостійності князювання Данила Романовича дуже цікавим є розгляд епізоду, пов’язаного з участю Данила Романовича у коронації угорського короля Бели ІV. 21 вересня 1235 р. помер угорський король Андрій ІІ, а в листопаді того ж року у Секешвароші відбувся акт інтронізації його сина Бели IV. В той же час восени 1235 р. в Галичі відбувся бунт боярської опозиції, внаслідок якої Данило втратив в черговий раз Галич. Ця подія спонукала князя відправитися до Угорщини, де Данило Романович розраховував знайти союзників для повернення Галицької землі [69].
Угорська хроніка повідомляє про активну участь у церемонії коронації Бели ІV Данила Романовича: «Король Бела, син його (Андрія ІІ. – авт.), був коронований під час першого свята напередодні жовтневих ід в кафедральному соборі блаженного Петра Альби, який він сам освятив. Герцог Коломан, його брат, урочисто ніс біля короля його меч, Данило, щирий герцог рутенів, вів попереду з урочистістю коня (короля. – авт.)» [70]. Д.Зубрицький та М.П.Дашкевич висловили сумнів щодо можливості цієї події, вважаючи, що Данило навряд чи погодився приймати участь в церемонії, яка фактично робила його васалом угорського короля [71]. М.С.Грушевський, навпаки, підкреслює, що ситуація, яка склалася в Південній Русі, вимусила Данила піти на певні поступки угорському королю в обмін на невтручання Угорщини в справи Галичини [72]. О.В.Майоров, відзначивши, що князь Роман і його нащадки Романовичі укладали подібні угоди, вважає, що в обмін на отримання допомоги від Угорщини Данило погодився формально визнати себе васалом угорського короля [73]. М.М.Волощук на підставі розгляду перебування Данила в Секешвароше стверджує, що протягом 1235-1245 рр. князь перебував в васальній залежності від угорського короля [74].
Більш правильною, на наш погляд, виглядає точка зору М.Лабуньки, який, спеціально дослідивши цю тему, прийшов до висновку, що участь Данила в коронаційному акті не вела до визнання васальної залежності [75]. Ми вже висловлювали в іншій праці думку, що участь Данила в церемонії не була якоюсь знаковою подією, яка призвела до обмеження його реального статусу як суверенного монарха. До того ж подальші події свідчать про те, що стосунки з угорським королем не розвивалися згідно з бажаннями руського князя, що привели його в 1235 р. до Угорщини. Саме тому наступного 1236 р. волинський князь вдається до багатоходової дипломатії, що несла у значній мірі антиугорську спрямованість, в Центральній Європі [76]. Таку позицію щодо секешварошських подій підтримує фактично і Л.В.Войтович [77].
Компромісну позицію займає М.Бартницький, висловивши думку про можливу залежність Данила від Угорщини в середині 30-х років ХІІІ ст., відзначає, що руський князь вів тоді паралельні переговори з суперником угорців австрійським герцогом Фрідріхом, що дозволило Данилові змінити свій статус відносно Угорщини [78].
В 40-х роках ХІІІ ст. після походів монгольських військ кінця 30-х – початку 40-х років до Східної та Центральної Європи перед Данилом постало складне завдання нейтралізації агресивних планів щодо Південно-Західної Русі з боку монголів, у тому числі збереження суверенності та незалежності Галицько-Волинського князівства.
Необхідно відзначити, що на володіння Данила зазіхав не тільки золотоординський хан Батий, а і підлеглі йому хани і воєначальники («темники»). Останні, вірогідно, отримували свої володіння на правах ленів за несення військової служби [79]. Зокрема, хан Могучей (Мауці) прислав до Данила наказ, де вимагав передачі йому Галичини: «В лето 6758. Приславшу же Могучееви посолъ свои к Данилови и Василкови, будущю има во Дороговьскыи: «”Дай Галич» [80]. Л.В.Войтович вважає, що дії Могучія були реакцією на спробу Данила зайняти Київ, який входив до улусу монгольського хана, але історик, на жаль, не доводить цю цікаву гіпотезу [81]. Не маючи можливості дати належну відсіч цим зазіханням («бысть в печали велице, зане не утвердилъ бе земле ее городы») [82], Данило був вимушений їхати до столиці Золотої Орди Сараю, де не тільки прагнув знайти прихильність хана («И думав с братом своимъ и поеха ко Батыеви река: «”Не дамъ полу отчины своей, но еду к Батыеви самъ» [83]), а і використати її проти підлеглих хану Бату темників. В літературі є версія, що Данило під час візиту до Сараю хотів отримати згоду на розширення своє держави на Київ, проте ця думка, на наш погляд, не є достатньо доказаною [84].
Не дивлячись на те, що спілкування з могутнім монгольським володарем носило вкрай принизливий для руського володаря характер, Данило Романович досяг в Орді великої дипломатичної перемоги. Батий визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь»). Вочевидь, тепер перебуваючи під патронатом Бату, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам.
За даними католицького місіонера Плано де Карпіні Романовичі ретельно готувалися до подорожі, домовились від Бату про надання Данилові охоронної грамоти [85]. Це було дуже важливо, оскільки невдовзі після подорожі Данила в Сараї було вбито давнього суперника братів Романовичів чернігівського князя Михайла. Отруєний в ханській ставці був і суздальський князь Ярослав Всеволодович, батько князів Олександра і Андрія.
Хоча спілкування з могутнім монгольським володарем ханом Бату носило вкрай принизливий для руського володаря характер, але Данило одержав в Орді великої дипломатичної перемоги. Темні фарби, якими описав галицький книжник подорож до Батия, за думкою деяких вчених, є не чим іншим як художнім прийомом книжника, який навмисно драматизував обставини візиту Данила до хана Бату, і не відбивав реального стану холмсько-сарайських відносин [86]. Бату визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь» [87]). Вочевидь, тепер перебуваючи під опікою золотоординського хана, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам, орди яких займали в той час причорноморські степи.
На думку І.П.Крип’якевича, після переговорів у Сараї Романовичі мали висилати на вимогу ханської ставки допоміжне військо, а інколи платити данину [88]. Але більш виваженою є думка науковців, які вважають, що залежність від монголів держави Данила та Василька була в той час номінальною [89]. Визнання такої залежності від Сараю не призвело тоді до різкого погіршення рівня суверенності держави Данила та Василька. В цьому відношенні Південно-Західна Русь знаходилась в набагато кращому становищі у порівнянні з Північно-Східною. До речі, чітка система збирання данини з населення Північно-Східної Русі була упорядкована лише наприкінці 50-х років ХІІІ ст. [90]. Англійський дослідник Дж.Феннел вважає, що саме тоді фактично і була встановлена система підданства Північно-Східної Русі Сараю, яка отримала назву в науці «монголо-татарське ярмо» [91].
Отже, в середині 50-х років ХІІІ ст. держава Данила та Василька Романовичів була фактично суверенним державним утворенням. Формально ж володарі Південно-Західної Русі визнавали владу монгольських великого та золотоординського ханів, а Данило як король знаходився під патронатом римського папи. З приходом до влади хана Берке в 1257 р., який став майже зразу незалежним по відношенню до каракорумської ставки володарем, спостерігається прагнення золотоординців обмежити владу Романовичів.
Оцінюючи події кінця 50-х років ХІІІ ст., В.Т.Пашуто пише, що тоді «татаро-монгольські феодали покінчили… з незалежністю Південно-Західної (Галицько-Волинської) Русі» [92]. Аналогічну позицію займає і угорська дослідниця Е.Ледерер [93]. На думку В.Л.Єгорова, події 1259 р. показали нездатність Данила дати відсіч золотоординцям, що призвело до повного утвердження влади монголів над Південно-Західної Руссю. Цей дослідник докоряє князю, що той злякався монголів і втік під час походу Бурундая [94]. Проте таке звинувачення не є коректним. Романовичі тоді не були мали можливості розпочати війну з потужним монгольським військом, до того ж загальна міжнародна ситуація довкола їх держави була несприятлива. Ймовірно, князь Данило хотів не тільки врятуватися від монголів, а і прагнув знайти можливих союзників проти кочовиків. Саме цим пояснюється інформація літопису, що тоді він відвідав принаймні Польщу та Угорщину. Але ця спроба не дала результату, оскільки в цей час в Центральній Європі розгорнулася нова фаза війни «за спадщину Бабенбергів» [95]. Г.Вернадський справедливо звертає увагу, що монголи могли помститися Данилові за попередні свої невдачі [96].
Визнаючи вдалу політику Бурундая наприкінці 50-х років, необхідно визнати, що монгольський полководець не зміг у повній мірі реалізувати свої плани. Не було знищено найбільш укріпленого Холму, а саме головне, монголам не вдалося нанести достатньо потужного удару по Польщі. Що стосується Галичини і Волині, то можна погодитися з думкою вчених, які заперечують факт підкорення тоді держави Романовичів владі Золотої Орди [97]. Зокрема, М.Ждан відзначає, що і тоді монголи не створили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над володіннями Романовичів, а Данило продовжував залишатися сувереном своєї держави [98]. З цього приводу Л.В.Войтович справедливо відзначає: «Король Данило Романович помер у 1264 р. [99]. Його поховали в Холмі, який був його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна стверджувати, що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним володарем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі» [100].
Наведений у цьому нарисі матеріал засвідчує, що з 1214 по 1264 рр. продовжувався період самостійного правління князя та короля Данила Романовича, який у дусі свого часу успішно провадив політику на відстоювання суверенних інтересів Південно-Західної Русі в умовах спочатку тривалої громадянської війни, а потім експансії монголо-татських ханів.
Примітки:
Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.): cклад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. – К.,1993.
Докладну історіографію історії Південно-Західної Русі княжої доби див.: Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – СПб., 2001. – С.46-90.
Войтович Л.В. Король Данило Романович: загадки та дискусії // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. – К.,2007. – С.383-403.
Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К., 1873.
Александрович В. Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича // Княжа доба. Історія і культура. – Вип..1. – Львів,2007. – С.136-153.
Дашкевич Я. Українські землі в часах галицько-волинської державності // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С. 20.
Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin, 2005.
Повесть временных лет. Под редакцей В.П.Адриановой-Перетц. – М.,1950. – Ч.1. – С.158.
Новгородская первая летопись старшого и младшего извода. – М.,1950. – С.220-221; Полное собрание русcких летописей (далі ПСРЛ). – Т.1. Лаврентьевская летопись. – М.,1926-1928. – Стб.361; про ці події див. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. – К.,2001. – С.64-67.
Лихачев Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Изд. второе, дополненное. – Л.,1985. – С.210-211.
Головко О.Б. Боярська «фронда» в Галичі // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С.49-50.
Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К.,2002. – С.157-158.
Головко О.Б.Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (XІ – XII ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі ( за найдавніших часів до кінця ХVІІ ст.). – Вип.5. – С.87-131.
Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С.88-89; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.183.
Татищев В.Н. История российская. – Т.3. – М.,1963. – С. 169-170.
Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХIV столетия. – С. 267.
Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва,1963. – С.163.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.21-22; його ж. Формирование территории и возникновение годов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. – С.120-121; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ вв. – К.,1980. – С.182-183.
Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. – К.,1990. – С.114; його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Волинь і Галичина у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.26-28; Майоров О.В. Кто предоставил В.Н.Татищеву сведения о проекте Романа Мстиславича // Древняя Русь Вопросы медиевистики. – 2007. - №3(29). – Сентябрь. – С.67-69
Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // Український історичний журнал. – 1995. – №.6. – С. 22-36; його ж. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия. – М.,2005.
ПСРЛ. – Т.1. – Стб.420.
ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – М.,1908. – Стб.741; пор.Завадская С.В. К вопросу о «старейшинах» в древнерусских источниках ХІ – ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – 1989. – С.36-42.
Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – М.,1968. – С.347.
ПСРЛ. – Т.2. – С.717; інформацію про цю зустріч зберігли і угорські джерела. Див.: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
Полонська-Василенко Н. Княгиня Романовая Анна // Визвольний шлях. – Кн.3. – 1954. – С.57-64.
ПСРЛ. – Т.2. – С. 717
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3 – Львов, 1855. – С.34; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.67.
Смирнов М.М. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – СПб., 1860. – С.39-40.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – М.,1968. – С.348.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
Котляр М.Ф. Коментар до літопису // Галицько-Волинський літопис. Під ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.170.
Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.,1950. – С.146.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.724.
Там же. – Стб.725.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.726.
Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С. 72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же.– Стб.729.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.64.
Костомаров Н.И. Князь Мстислав Удалой // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – Т.1. – М., 1995. – С.82-101.
Бузескул В.П. О занятии Галича Мстиславом Удалым // ЖМНП. – 1881. – №3 – С.86-92.
Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.67; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила по русским и иностранным известиям. – С.9-10; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.75; Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – С.160; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.16-17; його ж. Історія України-Руси. – Т.3. – С.513-515; Насонов А.Н. История русского летописания ХІ – начала XVIII вв. – М.,1969. – С.279; Александров Д.Н. Феодальная раздробленность. – М.,2001. – С.59-60.
Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.442.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
Полное собрание русских летописей. – Т.7: Воскресенская летопись. – СПб., 1856. – С.126.
Про датування документу див.: Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.7. – С. С.78-87.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії .– С.79.
Генрих Латвийский. История Ливонии. – М.,1936. – С.185 (кн.ХХІ,2).
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
НПЛ. – С.261.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 732.
Толочко А. Известен ли год рождения Даниила Романовича Галицького? // Замітки з Галицько-Волинського літописання. – К.,2005. – С.27.
Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же. – Стб.731.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.13.
Rhode G. Die Ostgrenze Polens Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politische Entwiclung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. – Bd.1 – Koln, Graz, 1955.– S. 106-107.
Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII – XIII w. – S.24.
Войтович Л. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина і Волинь у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.23.
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). – С.375.
Dąbrowski D. Polityka koligacyjna Daniela i Wasylka Romanowiczow. Prolegimona // А се его сребро. Збірник праць на пошану М.Ф.Котляра з нагоди його 70-річчя.– К., 2002. – S.141.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758.
Там же. – Стб.778.
Головко О.Б.Корона Данила Галицького. – С.303.
Chronici Hungarici compositio saeculi XIV // Scriptores Rerum Hungaricorum. Ed. E.Szentpetery. – V.1.– Budapestini, 1937. – P.467.
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.124; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873. – С.48.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С. 587.
Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.588-589.
Волощук М. Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. – P.83-134.
Лабунька М. Князь Данило Галицький і коронація угорського короля Бели IV // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського . – Т.1. – К., Львів,2004. – С.554-561.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.303-304.
Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії. – С.387.
tnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.96.
Бодрухин В. Переяславщина за татарських часів // Наукові записки з української історії. – Вип.14. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С.124.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805.
Войтович Л.В. Середні віки: хронологія, проблеми періодизації // Український історичний журнал. – 2003. – №4. – С.137; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805-806.
Там же. – Стб.806.
Ричка В.М. Церква Київської Русі. – Київ, 1997. – С.160; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – С.67-68.
Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – СПб.,1999. – С.255.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.807-808.
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2. – Львів, 1999. – С.127.
Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-йорк,1968. – С.15; Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Нью-Йорк,1958. – С.98; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – Луганськ, 2002. – С.69 (автор – В.О.Манько).
Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – С.229.
Феннел Дж. Кризис средневековой Руси:1200-1304. – М.,1989. – С.149.
Пашуто В.Т. Героическая борьба русского народа за независимость. – М., 1956. – С.276.
Ледерер Э. Венгерско-русские отношения и татаро-монгольское нашествие // Международные отношения России до XVII в. – М., 1961. – С.199.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – М., 1985. – С.189.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa, 1966. – С. 145-146.
Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М., 1997. – С.165.
Грицак П. Галицько-Волинська держава. – С.108; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда: 1243 – 1350. – С.38,57; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – С.85 (автор – В.О.Чукаєва).
Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-Йорк,1968. – С.17.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.862.
Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії – С.395.
http://www.haidamaka.org.ua/0211.html
Олександр Головко, докт. істор. наук
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.143-165
Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича[1]. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису[2].
Вже на початку ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стає предметом аналізу австрійських, українських, російських і польських вчених, які займалися історією Південно-Західної Русі[3]. Проте необхідно зазначити, що попри величезну наукову літературу про цього князя деякі сторінки діяльності та життя володаря залишаються дискусійними, чимало аспектів його біографії продовжують викликати жваві дискусії[4]. До цього слід додати, що постать східнослов’янського володаря стала предметом для певного міфотворчества, до якого, на жаль, в силу різних причин долучилися і достатньо серйозні науковці.
Що стосується останньої обставини, то, наприклад, абсолютно небездоганним з позиції інформації, що надають джерела, наших знань про діяльність князя Данила є широке використання по відношенню до нього прізвиська «Галицький» (від столиці Галицької землі міста Галича). В історіографії першої половини ХІХ ст., наприклад у працях М.М.Карамзіна, відносно руських князів часто в залежності від столу, які вони тримали, використовувалися прикметники типу «Чернігівський», «Суздальський», «Смоленський» тощо, проте ці прикметники не застосовувалися як прізвиська цих князів. «Галицькими» ці вчені називали Володимирка Володаревича, Ярослава Володимировича, Романа Мстиславича, тобто тих князів, що були в ХІІ – на початку ХІІІ ст. володарями у Галичі.
Чи не першим з професійних істориків, хто використав по відношенню до Данила як прізвисько слово «Галицький», був київський дослідник історії Волині і Галичини ХІІІ ст., автор біографії князя М.П.Дашкевич, що, на нашу думку, було зроблено з метою підкреслювання особливої ролі цього володаря в історії[5]. У подальшому це прізвисько, хоча воно не зустрічається в джерелах, набуло популярності і стало традиційним в науковій і особливо науково-популярній літературі.
Використання сполучення «Данило Галицький» в науковому плані не є достатньо коректним, оскільки Галич був столицею держави Данила Романовича лише трохи більше двох років: восени 1238 р. Данило його включив до своїх володінь і зробив своєю столицею, а взимку 1240 – 1241 р. місто було зруйновано монгольськими полчищами. Данило тривалий час у своїх змаганнях за відновлення держави батька Романа боровся за місто на р. Лукві, проте ця боротьба принесла йому чимало болю та гіркоти, почував у ньому некомфортно через наявність в місті багатьох власних недоброзичливців з числа місцевого боярства. Галич князь Данило не любив, а тому при першій нагоді переніс центр свого князівства до міста Холм. В розбудову останнього, яка припала на час піднесення держави Романовичів, Данило приклав велику енергію, прагнув його перетворити в один із помітних центрів східного слов’янства [6]. Я.Р.Дашкевич заперечує використання словосполучення «Данило Галицький», бо воно, на його думку, є науково некоректним і фактично принижує важливий період розвитку України часів діяльності князя, а згодом короля Данила Романовича [7].
В 2005 р. у Любліні була надрукована досить цікава за змістом, але не досить бездоганна в плані структури книга М.Бартницького, яка присвячена дослідженню міжнародних зв’язків князя Данила Романовича [8]. Правда, сам автор назвав свою працю «Міжнародна політика князя Данила Галицького», але зміст книги перш свідчить, що монографія є недостатньо систематизованими нарисами з історії взаємин князя Данила з сусідніми володарями.
Викликають певні питання і хронологія дослідження – 1217 – 1264 рр. М.Бартницький вважає, що цими роками слід датувати час самостійної діяльності Данила Романовича на відміну від попереднього періоду, коли справами табору нащадків Романа Мстиславича опікувалася його вдова Анна, яка була регентшею при малолітніх синах Данилові та Василькові. Польський вчений пише, що означений період самостійності у діяльності Данила розпочинається після того, як князь Мстислав Мстиславич оволодів Галичем та уклав матримоніальний союз від волинським та галицьким двором. Ці події польський вчений датує 1217 р.
Необхідно зазначити, що у практиці князівської династії Рюриковичів представники розпочинали політичну діяльність раніше, ніж у них наступала фізична зрілість. Згадаємо, що у своєму «Повчанні» Володимир Мономах згадує, що він «тружал, пути дея и ловы с 13 лет» [9]. Князь Роман Мстиславич, батько Данила та Василька, в чотирнадцять років став князем у Новгороді, де показав себе цілком зрілою і здатною для виконання функцій князя людиною у зіткненнях з ворожими місту на Волхові сусідами. В шістнадцять років він розбив потужне військо суздальського князя Андрія Боголюбського [10]. В тринадцять років у представників правлячої еліти чоловічої статі відбувалися важливі зміни: хлопець ставав юнаком. Саме в цей час княжич проходив обряд підстригання і посаження на коня («посаг»), після чого, як про це пише Д.С.Ліхачьов, ставав повнолітнім [11]. З цього часу молодий княжич починав виконувати досить серйозні доручення своєї родини.
Але, крім функціональних володарських доручень, у князів були важливі представницькі, тільки притаманні князівській династії функції, функції легітимізації державної влади. Ці функції первородні представники князівської династії молоді князі починали виконувати фактично з моменту свого народження. Значення цих представницьких функцій зростало, якщо в такому віці молодий княжич втрачав батька. Його функціональні повноваження виконували регент, оточення князя, але носієм державної влади незалежно від віку був спадкоємець князівського столу.
Саме таким юним спадкоємцем столу і був князь Данило. 19 червня 1205 р. його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславич загинув внаслідок сутички з дружиною малопольських князів Лешка та Конрада на березі р. Вісла біля польського міста Завихост. Необхідно зазначити, що не тільки молодий вік (4 роки) створював проблеми для політичної кар’єри Данила. Другою перепоною було те, в Галичі, де мав бути князем Данило Романович, на початку ХІІІ ст. дуже сильні позиції займало боярство – крупні земельні власники. Велика сила боярства в Прикарпатті мала особливі причини. В добу входження краю до складу держави Русь з центром у Києві тут були досить слабкі позиції центральної київської адміністрації. В інших регіонах Русі князі-намісники, направлені київським володарем, набували в своїх намісництвах силу, що давало можливість їх нащадкам, спираючись на можливості місцевої (колишньої племінної) знаті, ставати достатньо сильними земельними князями. Коли наприкінці ХІ ст. в Прикарпатті появилася своя місцева князівська династія, у неї не було достатньої сили для контролю периферії власних князівств (Перемишльського, Звенигородського, Теребовльського). Там виникали майже самостійні в політичному та могутні в економічному плані боярські «гнізда», господарі яких не тільки не рахувалися в своїх землях з князівською владою, а і прагнули самі диктувати волю князям у загальноземельних питаннях [12]. Це боярство, на справедливу думку М.Ф.Котляра, формувалося безпосередньо з племінної знаті [13].
Слід відзначити, що після виникнення об’єднаного Галицького князівства в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді удільні князі з’являлися лише епізодично, а вся влада в цих ареалах належала також боярській верхівці. Ця обставина чітко проявилася в ході громадянської війни першої половини ХІІІ ст., коли в ході гострих військових та політичних конфліктів позиція різних ареалів – центрів з округою (наприклад, Ярославського, Перемишльського, Звенигородського) – нерідко відрізнялася одна від іншого. На політичний розвиток Галицької землі (як і Новгородської на півночі Русі) серйозно впливав ландшафтно-територіальний фактор. Значну частину Галичини складали або гірські та напівгірські малодоступні райони, або землі вздовж Дністра, які в ХІІ – ХІІІ ст. лише номінально або періодично входили до складу Галицької землі.
Третьою негативною обставиною, що могла стати на заваді прагненню Данила стати володарем в Галичі, був стан його легітимних прав на галицький князівський стіл. Молодий князь успадкував Галич як прямий нащадок по чоловічій лінії від батька Романа, проте останній, як, відомо, не мав у родині Рюриковичів якихось особливих прав на Галицьку землю. З кінця ХІ ст. Прикарпаття належало іншій гілці Рюриковичів – Ростиславичам. Сини Ростислава Володимировича, праправнуки київського князя Володимира Святославича, правнуки київського князя Ярослава Володимировича Рюрик, Володар та Василько оволоділи прикарпатськими Перемишльським, Звенигородським та Теребовльським князівствами в 80-х роках ХІ ст., які до цього входили до складу Волинського князівства-намісництва, що було територіально-адміністративною одиницею держави-імперії Русь. Права Володаря та Василька (Рюрик помер в 1093 р.) на Прикарпаття визнав Любецький князівський з’їзд 1097 р. Члени князівської гілки Ростиславичів правили в Галицькій землі до смерті їх останнього представника Володимира, сина Ярослава Осмомисла, в 1199 р.
В 1189 р., після смерті Ярослава Осмомисла Роман Мстиславич вперше завоював Галич, проте протримався там недовго. В 1199 р. Роман знову завоював Галич. В австрійських хроніках є інформація, що до 1218 р. були живі ще сини Володимира – Василько та Володимир-Іван, які знаходилися в заточенні в Угорщині [14]. Одружившись у друге і маючи двох малолітніх синів Роман Мстиславич прагнув створити необхідні легітимні підстави для своєї влади у Галичі. Саме цим пояснюється його намагання ослабити своїх суперників у Південній Русі, перш за все київського князя Рюрика Ростиславича, котрий претендував на гегемонію у південноруських землях, та чернігівських князів з династії Ольговичів, які по жіночій лінії були родичами згаданого Володимира Ярославича.
Десь в 1201-1202 рр. князь Роман Мстиславич уклав угоду з претендентом на угорський трон Андрієм (Ендре), яка допомогла останньому в 1205 г. стати королем [15]. Тоді ж Роман прагнув досягти посилення своїх позицій у Польщі, де тоді велась жорстка боротьба між представниками різних гілок князівської династії Пястів за Краків. Прагненням створити необхідні законні умови для передачі влади синам слід, вірогідно, пояснити і спробу Романа домовитися з найбільш сильними князями Русі, перш за все з суздальським князем Всеволодом Юрійовичем, про реформування взагалі системи державного порядку. Запропоновані зміни в літературі названі «Проектом доброго порядку». В праці В.М.Татищева вміщено інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців, запропонував створити систему «доброго порядку» державного устрою Русі. Цей «добрий порядок» перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі [16].
В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татищева, вважав його пізньою підробкою [17], проте ставлення до нього у подальшій історіографії змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту державного устрою князя Романа [18]. Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту «доброго порядку» Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татищев [19]. Останнім часом додаткові важливі аргументи на користь реальності системи «доброго порядку» Романа навів Л.В.Войтович та О.В.Майоров [20].
О.П.Толочко в спеціальній статті, а потім у монографії про творчість В.М.Татищева зробив спробу поставити під сумність вірогідність створення Романом Мстиславичем системи «доброго порядку». Для цього автор дуже докладно вивчив історію появи в праці російського історика матеріалу стосовно даного сюжету, зробив висновок, що його поява була пов’язана з певними ідеологічними установками російського ідеологічного життя ХVІІІ ст., які прагнув провести В.Н.Татищев в своїй праці, використовуючи сюжет з давньоруської історії [21]. Не вступаючи в дискусію з О.П.Толочком з приводу далеко незаперечної останньої тези, зазначимо, що навіть її визнання не є підставою для спростування факту можливості розробки проекту князем Романом.
Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст. дають додаткові аргументи на користь реальності створення Романом проекту нового політичного устрою Русі. Система «доброго порядку» повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя, зокрема з діями князя після другого походу проти половців, коли він здійснив на півдні Русі «мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю» [22]. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа головному політичному опонентові суздальському князеві Всеволоду Велике Гніздо, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя.
Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надій стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич з боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-«виборців» волинського князя дає підставу вважати, що Волинь в системі «доброго порядку» мала бути складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татищева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці «старійшинами» названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести володарів згаданих в проекті Романа!) [23].
Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа Мстиславича була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами. Проблема реформи державного порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королівстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття «Великої хартії вільностей», а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.
Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації, що збереглася у праці В.М.Татищева, про проект «доброго порядку», який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.
В 1205 р. відбулося вокняжіння Данила у Галичі, яке на перших порах не викликало заперечень ні в польських, ні в угорських політичних колах. Правда, необхідно зазначити, що тоді взаємини Романовичів з угорським королівським домом розвивалися далеко не просто, оскільки король Андрій ІІ прагнув використати ситуацію в Галицькій землі для посилення впливу своєї держави на сході. Угорський король з династії Арпадів був родичем Роману Мстиславичу [24], але, без сумніву, не родинні зв’язки стали причиною того, що під час переговорів угорського короля та галицької княгині-регентші було позитивно вирішено питання про збереження нащадками Романа галицького столу.
Восени 1205 року угорський король зустрівся з матір’ю Данила і Василька Ганною в прикордонному галицькому місті-фортеці поблизу Перемишля Саноку [25]. Княгиня Ганна після смерті князя Романа тривалий час була головною політичною фігурою, яка протягом тривалого часу боролася за збереження його спадщини за малолітніми синами. Як показує аналіз подій, не дивлячись на величезні труднощі, княгиня відігравала до моменту змужніння Данила та Василька значну роль у житті краю як лідерка потужного політичного табору [26]. Розповідаючи про переговори в Саноці, галицький книжник в дусі свого часу підкреслює особливу прихильність Андрія до старшого сина Романа Данила: «…приял бо бе Данила како милога сына своего…» [27], що дало підставу Д.І.Зубрицькому та І.Шараневичу в середині ХІХ ст. саме в такому буквальному дусі трактувати подію [28]. Проте вже їх сучасник М.Смирнов відзначав, що роль покровителів Данила від сваволі бояр дуже швидко наскучила угорському та польському монархам, а тому вони «скинули маску захисників і стали відкрито домагатися Галича власне для себе» [29].
Дійсно, аналіз джерел дає підстави сумніватися в якоїсь особливій доброзичливості Андрія ІІ до Романовичів. Король у своїй східній політиці переслідував перш за все власні цілі, бо прагнув підкорити Угорщині багаті західноруські землі. Невипадково, що саме у 1206 році Андрій включив їх до свого титулу та оголосив себе «королем Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [30]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці княгиня Ганна була вимушена визнати зверхність над своєю родиною угорського короля Андрія ІІ, про що і свідчила літописна формула «...приял бо бе Данила како милога сына своего», що означало в тодішній ієрархічній термінології статус залежного володаря [31]. Пізніше вчений відзначає, що угорський король взяв під своє заступництво «Галицько-Волинське князівство, що стояло на порозі розвалу» [32]. За думкою М.Ф.Котляра, тоді ж сторони домовились про укладення династичного союзу: Андрій мав віддати Савою доньку за сина Романа Данила [33]. Для нас важливо, що саме під час переговорів у Саноці угорський король фактично визнав права Романовичів на Галич, княгиню Ганну як володарку Галицько-Волинського князівства [34].
Як відомо, владу номінального князя Данила та княгині-регентші не визнали південнноруські князі, що призвело незабаром до втрати Романовичами як Галича, так і Володимира. На Волині та Галичині до 1211 р. з перервою правили представники чернігівської династії Ігоревичів. Тоді ж Романовичі докладали величезних зусиль, щоб повернути Галич.
Зокрема, в 1211 р. в Галичині розгорається багаття справжньої великої війни. Галицькі бояри-вигнанці, що втекли в Угорщину від Ігоревичів, «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [35]. Отже, галицькі бояри тоді визнавали право малолітнього Данила на Галич. Цей заклик бояр відповідав намірам Андрія ІІ, який послав через Карпати велике військо на чолі з воєводою Потом.
Зразу ж зазначимо, що, крім галицьких бояр, велику дипломатичну діяльність по організації військової акції здійснювала княгиня Ганна. Саме за її ініціативою на Волині створюється велика коаліція проти князів Ігоревичів волинян ( у тому числі східноволинських князів Мстислава та Інгваря Ярославичів) [36]. Після розгрому Ігоревичів всі учасники коаліції прибули до Галича, де в Успенському соборі відбулися урочистості, пов’язані з коронацію Данила на галицькому престолі. Сталося це наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. Але невдовзі між переможцями стали виникати серйозні суперечності. Найбільш потужною силою серед них, що є зрозумілим, було боярське угруповання на чолі з Володиславом Кормилчичем. Саме воно хотіло перетворити Данила на маріонетку на галицькому князівському троні, показати всім, хто є хазяями в Галичині.
Природно, що невдовзі в Галичі виник конфлікт між недавніми переможцями Ігоревичів (останні у вересні були повішені галицькими боярами). Княгиня Ганна, котра прагнула продовжувати тут політичний курс Романа Мстиславича на зміцнення князівської влади, викликана незадоволення у галицьких магнатів, на чолі яких стояв могутній боярин Владислав Кормильчич. Причиною виступу боярства, за літописом, було те, що княгиня «хотяще бо княжити сама» [37]. Під тиском суперників Ганна була вимушена 1211 р. залишити Данила і відправилась до Белзу, де князював її молодший син Василько [38]. Однозначно, що такий перебіг подій не міг задовольнити угорського короля Андрія. Останній в цей час не залишав бажання використати авторитет Ганни серед галичан, щоб посилити свій вплив у Південно-Західній Русі.
Взимку 1211 – 1212 р. король здійснив похід на Галич, и «приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [39]. У поході за запрошенням угорського короля прийняли участь польські та волинські полки. В результаті виправи були захоплені могутні бояри Володислав Кормильчич, Судислав та Пилип. Проте невдовзі повторилася майже минулорічна ситуація. Крім Владислава, якого відвезли до Угорщини, всі інші галицькі бояри відкупилися від угрів, а невдовзі після відходу тих на батьківщину знову почали боротьбу проти Ганни. Внаслідок подій 1212 р. до Галича на князювання прибув пересопницький князь Мстислав Ярославич, Ганна з Данилом та боярином В’ячеславом Товстим покинули місто і попрямували до угорського короля, а Василько Романович з воєводою Мирославом до родинного Белзу.
Третій поспіль похід короля Андрія на Галич у серпні-вересні 1213 р. вже не відбувався як акція, спрямована на користь княгині Ганні. Галицько-Волинський літопис повідомляє про вихід на волю в Угорщині ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [40]). Звільнення Андрієм ІІ могутнього та амбітного боярина, вірогідно, слід пояснювати бажанням угорського монарха використати вже його авторитет під час походу на схід. Цей похід, як відомо, закінчився безпрецедентною подією: захопленням князівського столу галицьким боярином Володиславом Кормильчичем.
Весною 1214 р. волиняни на чолі з Ганною разом з поляками здійснили невдалу спробу відвоювати у боярина Володислава Галич, після чого протягом декількох років Романовичі були галицького столу відмовитися від боротьби за Галич, зосередивши головну увагу на відвоювання Волинської «вотчини». В 1214 р. під їх тиском та наполяганням краківського князя Лешка тодішній володар Володимира на Волині князь Олександр Всеволодович передав місто Данилу та Васильку. В тому ж році у словацькому місті Зпіші угорський король Андрій та краківський князь Лешко домовилися про розділ між собою Галицької землі. Полякам були передані Перемишльська та Любачевська округи. Проте вже наступного року угорці забрали у поляків їх володіння в Галицькій землі Перемишль та Любачев.
В другій половині другого десятиліття ХІІІ ст. Галич виборює новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний. Галицько-Волинський літопис повідомляє: «В лето 6720. Король отъя Перемышль от Лестька Любачев. Лестько же сжалиси о срамоте своей и посла к Новугороду по Мьстислава и реки: «Брать ми еси. Поиди и сяди в Галиче». Мьстислав же поиде на Галичь со светомь Лестьковымъ. Галичани же вси и Судиславъ послашася по Данила. Данил же не утяже ехати, а Бенедиктъ Лысы бежа во угры со Судиславомъ, а Мстиславъ седе в Галичи» [41].
Інтерес Мстислава Мстиславича до Галича був невипадковим. Він мав певні генеалогічні підстави для претензій на Галицьку землю, оскільки його мати була донькою галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153 – 1187 рр.) [42]. Крім Галицько-Волинського літопису, в інших літописах ще двічі згадується про прагнення Мстислава Мстиславича сісти в Галичі. Суперечливість інформації джерел призвела до значних розбіжностей в її тлумаченні дослідниками. М.І.Костомаров вважав, що Мстислав прибув до Галича в 1215 р. [43]. Проте ще В.П.Бузескул, автор спеціальної розвідки про цю подію, розглянувши всі джерела висловлюється на користь того, що Мстислав зайняв Галич після 1218 р. [44]. Більшість дослідників, починаючи з Д.Зубрицького і М.Дашкевича, також вважають, що Мстислав прийшов до Галича в 1219 р. [45], але по великому рахунку, ніхто з науковців не пояснив причин появи декількох, на перший погляд суперечливих, повідомлень пам’яток про боротьбу Мстислава за Галич [46]. З’ясування цього питання дозволить відповісти на запитання, скільки коли розпочалася боротьба Мстислава за Галич, скільки було спроб його оволодіти західноруським містом і, нарешті, зрозуміти взагалі перипетії політичного життя Південно-Західної Русі в другій половині 10-х років ХІІІ ст. Важливість цього підсилюється тим, що польські історики Б.Влодарський, Д.Домбровський, М.Бартницький вважають, що Мстислав зайняв Галич в 1217 р. [47]. Визначення дати зайняття Галича дає підстави для з’ясування часу укладення шлюбу Данила та доньки Мстислави Анни, що, як визначалося раніше, і було початком самостійної політичної діяльності Данила.
Комплексний розгляд джерел дає підстави висловитись на користь погляду про те, що Мстислав зайняв Галич десь у грудні 1218 р., а також відтворити всю історію оволодіння Мстиславом Галича, яка продовжувалася декілька років. У Воскресенському літопису є повідомлення: «Тое же зимы выиде из Новагорода Мстислав Мстиславичь, а княгиню с сыном остави в Новегороде, и сам иде к королеви в Галичь, просити Галича у него» [48]. М.Г.Бережков датує цю інформацію кінцем 6722 (1214/5 р.), вважає, що взимку цього року Мстислав покинув Новгород. Співставлення цього повідомлення з інформацією Галицько-Волинського літопису дає підставу думати, що, втративши західногалицькі землі, Лешко влітку 1215 р. запросив в Галичину князя Мстислава Мстиславича, який, за його задумом, мав у Галичині протистояти угорцям, проти яких розпочалися виступи місцевого населення. В останньому листі Андрія ІІ до папи Інокентія IІІ (було написано до листопада 1215 р. [49] ) згадується про якесь військо, яке під час заворушень у Галичі, підійшло до стін міста [50]. Є підстави думати, що це було військо Мстислава. Але восени 1215 р. ситуація в Галицькій землі для угорців покращилася, тому Мстислав вирушив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про надання йому галицького столу.
Невдача цих переговорів вимусила Мстислава Мстиславича повернутися до Новгороду на початку 1216 р. Після повернення до Новгорода Мстислав взяв участь у добре відомій Липецькій битві 1 березня 1216 р. В 1217 р. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув північне місто, попрямувавши «поимати Галиця». Про цю виправу розповідає і прибалтійський хроніст Генріх Латвійський, який відзначає про вихід Мстислава з Новгорода до Галича. Як зазначає цей автор, тоді «ести відправили руським (до Новгороду – авт.) багато дарів з проханням прийти з військом, щоб розрушити лівонську церкву. Проте великий король Новгорода Мстислав (Мislawe) тоді перебував у поході проти короля Угорщини, готуючись битися за Галицьке (Galatiаe) королівство, а на своєму престолі в Новгороді залишив нового короля» [51].
Попри всю важливість останньої інформації, вона не містить конкретної вказівки про захоплення князем Мстиславом Галича, а тому не може бути підставою для висновку, до якого схиляються польські історики Б.Володарський, Д.Домбровський та М.Бартницький, що в 1217 р. Мстислав Мстиславич став володарем в Галицькій землі [52]. Перш ніж йти в Галичину, Мстислав Мстиславич по дорозі з Новгорода уклав угоду з князем Мстиславом Романовичем. Наступного 1218 р. дружини обох князів вийшли з Києва, де тоді княжив Мстислав Романович, і рушили до Галича «на королевиця» [53]. На цей раз момент для походу був обраний дуже вдало, оскільки тоді князь Андрій ІІ приймав участь у хрестовому поході (1217-1219 рр.). а тому угорський гарнізон та королевич Коломан не могли розраховувати на достатню допомогу. Саме цією обставиною слід пояснити те, що боярин Судислав, дізнавшись про похід на Галич, запропонував Данилові повернутися до міста. В Галицько-Волинському літописі, в якому, на наш погляд, зведена інформація про обставини двох виправ Мстислава до Галича (1215 та 1218 рр.), саме по відношенню до подій 1218 р. йдеться: «Галичани же вси и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54].
Відсутність у повідомленні згадки про конкретну участь Лешка Бялого у завоюванні Галича дозволяє думати, що у 1218 р. вже був не перший похід Мстислава на Галич. Вірогідно, що десь в 1215 р. Лешко краківський, про що йшлося в цитованому вище повідомленні галицького книжника, дійсно запросив Мстислава прийняти участь у боротьбі за Галич, але тоді виправа новгородського князя, як вже зазначалося, не мала успіху. Через два роки вже за підтримкою київського князя Мстислава Романовича Мстислав Мстиславич вдруге вирушив до Південно-Західної Русі, і ця кампанія увінчалася успіхом. В.Т.Пашуто відзначає, що з приходом до Галича князя Мстислава тут наступив край угорської сваволі, проте цей погляд потребує певної корекції [55]. В Галичі на момент приходу Мстислава дійсно знаходився угорський гарнізон. Формально з 1214 по 1218 рр. Галичина була складовою частиною Королівства Угорщина, на чолі її був королевич (фактично молодший король, rex minor) Коломан, але фактично влада у місті контролювалася боярськими олігархами на чолі з Судиславом.
Після вокняжіння Мстислава у Галичі Данило уклав матримоніальний союз з ним. «Поя у него (Мстислава. – авт.) Данил дщерь именем Анну» [56]. О.П. Толочко вважає, що «не має причин прив’язувати шлюб саме з першим вокняжінням Мстислава» [57]. Проте розповідь Галицько-Волинського літопису свідчить, що шлюб було укладено незабаром після оволодіння Мстиславом Галича. Можливо, що переговори про встановлення політичного союзу, що мав бути скріпитися династичним, Мстислав провів ще до того, як почав здійснювати свій третій похід у Галицьку землю. Польські вчені Б.Влодарський, Д.Домбровський та вище згаданий М.Бартницький на підставі аналізу наведених вище повідомлень джерел про час завоювання Мстиславом Галича наголошують, що цей шлюб було укладено в 1217 р. [58]. Автори, які датують прибуття Мстислава Удатного до Галича в 1219 р., визначають цим роком і шлюб Данила з Мстиславною. На мій погляд, це шлюб було укладено скоріш за все наприкінці 1218 або на початку 1219 р. часу його перебування в краї.
Чи можна вважати дату шлюбу Данила часом початку його самостійного правління? На початку цієї розвідки ми вже говорили, що визначення подібних дат представляє певну складність. Як вже згадувалося, Данило було визнано князем в 1205 р. Відомо, що наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. у Галичі «бояре володимьрьстии и галичкыи и Вячеславъ Володимерьскый и вси бояре володимерьстии и галичкыи и воеводы угорьскыя и посадиша князя Данила на столе отца своего великаго князя Романа во церькви святея Богородица приснодевица Марія» [59]. Проте тоді ні Данило, ні його матір не стали повноправними володарями в Галицькій землі. Все це сталося набагато пізніше. Не мали тоді Романовичі і влади у більшій частині Володимирської землі.
Повернулися Романовичі до Володимира у 1214 р. Галицький літописець повідомляє що саме в той час за ініціативою Пакослава Лешко передає місто Володимир Романовичам: «Светом же Пакославлим Лестько посла ко Александрови, рекый: «Дай Володимерь Романовичема Данилови и Василькови» [60]. М.С.Грушевський вважає, що повернення головного міста Волині – це одна з статей договору між Лешком та Андрієм ІІ, проте літописний текст не дає підстав для існування такого погляду [61]. Аналіз джерел свідчить, що князь Лешко Бялий, котрий не мав достатньо сил для підкорення собі всієї Волині, щоб зберегти за собою «Забузькі міста» і закріпитися в Західній Галичині (згідно угоди з угорцями у Зпіші), був вимушений підтримати Данила та його родичів, які в цей час набирали велику силу на Волині. Німецький дослідник Г.Роде відзначає посилення Польщі на сході саме після цих заходів малопольської адміністрації, проте перебіг подальших подій не дозволяє погодитися з таким поглядом [62]. Водночас можна визнати, що ще протягом найближчих років Краків зберігав серйозний вплив на перебіг політичного життя Волиньської землі [63]. Саме з цією датою, на наш погляд, і слід зв’язувати початок самостійного князівського правління Данила.
Цікаво, що в момент, коли Мстислав під час третьої виправи у 1218 р. підійшов під Галич, боярин Судислав, який був патроном угорського королевича, що сидів у Галичі, запросив Данила зайняти Галич, тобто розглядав його як самостійного володаря. Враховуючи дуже непрості відносини цього боярина – фактичного лідера галицьких магнатів з Данилом протягом тривалого часу, не має підстав вважати, що літописна інформація – плід домислу літописця. Скоріше за все, довідавшись про створення коаліції Мстислава та київського князя і знаючи про велику силу першого, Судиславу не залишалося іншого варіанту, як обирати для себе «менше зло». В той же час Данило міг і не скористатися цим запрошенням. На наш погляд, сам факт цього запрошення свідчить, що Данило, починаючи з 1214 р., вже розглядався як володар Волинської землі. Якщо згадати, що Володимир Всеволодович Мономах або батько Данило стали достатньо самостійними в 13-14 років, а також згадавши, що в 1214 р. Романовичі повернули собі Володимир, на, наш погляд, саме цю дату можна було б прийняти як вихідну для розгляду історії самостійної політичної діяльності Данила Романовича.
Виникає питання проте, чи став Данило після оволодіння Володимиром повним володарем у Волинській землі? Тут варто згадати про точку зору Л.В.Войтовича про те, що після смерті луцького князя Ярослава Ізяславича східноволинські князі Мстислав і Інгвар Ярославичі були сюзеренами Волині. На думку львівського дослідника, угода між Мстиславом та Ярославом Ізяславичами 1170 р. передавала на Волині «старшинство Ярославу Ізяславичу та його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар 1201 р. став київським князем» [64]. Висновки дослідника не підкріплені, на наш погляд, необхідними доказами [65].
На наш погляд, перебіг політичного життя Волині кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. свідчить, що головним князем Волині був володимирський князь Роман Мстиславич. Наприкінці 90-х років ХХ ст. Інгвар Ярославич стане таки головним серед східноволинських князів, але й попаде в залежність від володимирського князя. Саме цим пояснюється участь Інгваря в київській політиці Романа на початку ХІІІ ст. Так само було і в ХІІІ ст. Після захоплення Ігоревичами Галича та Володимира спочатку Інвар, а потім Мстислав Ярославичі висловлювали претензії на спадщину Романа Мстиславича, проте з 1214 р. Данило Романович стає сюзереном Волинської землі. Саме ця обставина пояснює те, що в 1227 р. князь Мстислав Ярославич передав у спадщину Данилові Луцьке князівство. Д.Домбровський відзначає, що після цієї події, а також підкорення Ярослава Інгваревича та ув’язнення Олександра Всеволодовича Романовичі набули безсумнівного домінування на Волині [66].
В другій половині 10-х – в 20-х роках ХІІІ ст. Волинське князівство мало класичну для того часу державно-адміністративну структуру, коли земельному (верховному в землі-князівстві) князю підкорялися удільні князі. Ними були двоюрідний брат Данила белзький князь Олександр Всеволодович та троюрідні брати Мстислав і, можливо, Інвар Ярославичі.
Галицький літопис нічого не повідомляє про можливу третю коронацію Данила 1230 р., коли, за словами галицького книжника, «Данил же божьею волею одерьжа град свои Галич» [67], але, відомо, що в цей рік волинський князь прибув до Галича і став тут володарем, що повинно було вести до проведення якогось церемоніалу вступу на галицький стіл. Правління Данила у Галичі до 1238 р. не було стабільним, час від часу він втрачав місто, але саме з 1230 р. формально-юридично він знову став володарем Галицької землі. Остаточно Галич і Галицька земля увійшли до складу держави Данила восени 1238 р. Тоді, за словами Галицько-Волинського літопису, «Данило же вниде во град свой и прииде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и обличи победу, и постави на Немечьскых вратех хоруговь свою» [68]. Отже, тоді відбулася чергова інтронізація Данила на галицькому столі.
В контексті розгляду питання про рівень самостійності князювання Данила Романовича дуже цікавим є розгляд епізоду, пов’язаного з участю Данила Романовича у коронації угорського короля Бели ІV. 21 вересня 1235 р. помер угорський король Андрій ІІ, а в листопаді того ж року у Секешвароші відбувся акт інтронізації його сина Бели IV. В той же час восени 1235 р. в Галичі відбувся бунт боярської опозиції, внаслідок якої Данило втратив в черговий раз Галич. Ця подія спонукала князя відправитися до Угорщини, де Данило Романович розраховував знайти союзників для повернення Галицької землі [69].
Угорська хроніка повідомляє про активну участь у церемонії коронації Бели ІV Данила Романовича: «Король Бела, син його (Андрія ІІ. – авт.), був коронований під час першого свята напередодні жовтневих ід в кафедральному соборі блаженного Петра Альби, який він сам освятив. Герцог Коломан, його брат, урочисто ніс біля короля його меч, Данило, щирий герцог рутенів, вів попереду з урочистістю коня (короля. – авт.)» [70]. Д.Зубрицький та М.П.Дашкевич висловили сумнів щодо можливості цієї події, вважаючи, що Данило навряд чи погодився приймати участь в церемонії, яка фактично робила його васалом угорського короля [71]. М.С.Грушевський, навпаки, підкреслює, що ситуація, яка склалася в Південній Русі, вимусила Данила піти на певні поступки угорському королю в обмін на невтручання Угорщини в справи Галичини [72]. О.В.Майоров, відзначивши, що князь Роман і його нащадки Романовичі укладали подібні угоди, вважає, що в обмін на отримання допомоги від Угорщини Данило погодився формально визнати себе васалом угорського короля [73]. М.М.Волощук на підставі розгляду перебування Данила в Секешвароше стверджує, що протягом 1235-1245 рр. князь перебував в васальній залежності від угорського короля [74].
Більш правильною, на наш погляд, виглядає точка зору М.Лабуньки, який, спеціально дослідивши цю тему, прийшов до висновку, що участь Данила в коронаційному акті не вела до визнання васальної залежності [75]. Ми вже висловлювали в іншій праці думку, що участь Данила в церемонії не була якоюсь знаковою подією, яка призвела до обмеження його реального статусу як суверенного монарха. До того ж подальші події свідчать про те, що стосунки з угорським королем не розвивалися згідно з бажаннями руського князя, що привели його в 1235 р. до Угорщини. Саме тому наступного 1236 р. волинський князь вдається до багатоходової дипломатії, що несла у значній мірі антиугорську спрямованість, в Центральній Європі [76]. Таку позицію щодо секешварошських подій підтримує фактично і Л.В.Войтович [77].
Компромісну позицію займає М.Бартницький, висловивши думку про можливу залежність Данила від Угорщини в середині 30-х років ХІІІ ст., відзначає, що руський князь вів тоді паралельні переговори з суперником угорців австрійським герцогом Фрідріхом, що дозволило Данилові змінити свій статус відносно Угорщини [78].
В 40-х роках ХІІІ ст. після походів монгольських військ кінця 30-х – початку 40-х років до Східної та Центральної Європи перед Данилом постало складне завдання нейтралізації агресивних планів щодо Південно-Західної Русі з боку монголів, у тому числі збереження суверенності та незалежності Галицько-Волинського князівства.
Необхідно відзначити, що на володіння Данила зазіхав не тільки золотоординський хан Батий, а і підлеглі йому хани і воєначальники («темники»). Останні, вірогідно, отримували свої володіння на правах ленів за несення військової служби [79]. Зокрема, хан Могучей (Мауці) прислав до Данила наказ, де вимагав передачі йому Галичини: «В лето 6758. Приславшу же Могучееви посолъ свои к Данилови и Василкови, будущю има во Дороговьскыи: «”Дай Галич» [80]. Л.В.Войтович вважає, що дії Могучія були реакцією на спробу Данила зайняти Київ, який входив до улусу монгольського хана, але історик, на жаль, не доводить цю цікаву гіпотезу [81]. Не маючи можливості дати належну відсіч цим зазіханням («бысть в печали велице, зане не утвердилъ бе земле ее городы») [82], Данило був вимушений їхати до столиці Золотої Орди Сараю, де не тільки прагнув знайти прихильність хана («И думав с братом своимъ и поеха ко Батыеви река: «”Не дамъ полу отчины своей, но еду к Батыеви самъ» [83]), а і використати її проти підлеглих хану Бату темників. В літературі є версія, що Данило під час візиту до Сараю хотів отримати згоду на розширення своє держави на Київ, проте ця думка, на наш погляд, не є достатньо доказаною [84].
Не дивлячись на те, що спілкування з могутнім монгольським володарем носило вкрай принизливий для руського володаря характер, Данило Романович досяг в Орді великої дипломатичної перемоги. Батий визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь»). Вочевидь, тепер перебуваючи під патронатом Бату, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам.
За даними католицького місіонера Плано де Карпіні Романовичі ретельно готувалися до подорожі, домовились від Бату про надання Данилові охоронної грамоти [85]. Це було дуже важливо, оскільки невдовзі після подорожі Данила в Сараї було вбито давнього суперника братів Романовичів чернігівського князя Михайла. Отруєний в ханській ставці був і суздальський князь Ярослав Всеволодович, батько князів Олександра і Андрія.
Хоча спілкування з могутнім монгольським володарем ханом Бату носило вкрай принизливий для руського володаря характер, але Данило одержав в Орді великої дипломатичної перемоги. Темні фарби, якими описав галицький книжник подорож до Батия, за думкою деяких вчених, є не чим іншим як художнім прийомом книжника, який навмисно драматизував обставини візиту Данила до хана Бату, і не відбивав реального стану холмсько-сарайських відносин [86]. Бату визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь» [87]). Вочевидь, тепер перебуваючи під опікою золотоординського хана, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам, орди яких займали в той час причорноморські степи.
На думку І.П.Крип’якевича, після переговорів у Сараї Романовичі мали висилати на вимогу ханської ставки допоміжне військо, а інколи платити данину [88]. Але більш виваженою є думка науковців, які вважають, що залежність від монголів держави Данила та Василька була в той час номінальною [89]. Визнання такої залежності від Сараю не призвело тоді до різкого погіршення рівня суверенності держави Данила та Василька. В цьому відношенні Південно-Західна Русь знаходилась в набагато кращому становищі у порівнянні з Північно-Східною. До речі, чітка система збирання данини з населення Північно-Східної Русі була упорядкована лише наприкінці 50-х років ХІІІ ст. [90]. Англійський дослідник Дж.Феннел вважає, що саме тоді фактично і була встановлена система підданства Північно-Східної Русі Сараю, яка отримала назву в науці «монголо-татарське ярмо» [91].
Отже, в середині 50-х років ХІІІ ст. держава Данила та Василька Романовичів була фактично суверенним державним утворенням. Формально ж володарі Південно-Західної Русі визнавали владу монгольських великого та золотоординського ханів, а Данило як король знаходився під патронатом римського папи. З приходом до влади хана Берке в 1257 р., який став майже зразу незалежним по відношенню до каракорумської ставки володарем, спостерігається прагнення золотоординців обмежити владу Романовичів.
Оцінюючи події кінця 50-х років ХІІІ ст., В.Т.Пашуто пише, що тоді «татаро-монгольські феодали покінчили… з незалежністю Південно-Західної (Галицько-Волинської) Русі» [92]. Аналогічну позицію займає і угорська дослідниця Е.Ледерер [93]. На думку В.Л.Єгорова, події 1259 р. показали нездатність Данила дати відсіч золотоординцям, що призвело до повного утвердження влади монголів над Південно-Західної Руссю. Цей дослідник докоряє князю, що той злякався монголів і втік під час походу Бурундая [94]. Проте таке звинувачення не є коректним. Романовичі тоді не були мали можливості розпочати війну з потужним монгольським військом, до того ж загальна міжнародна ситуація довкола їх держави була несприятлива. Ймовірно, князь Данило хотів не тільки врятуватися від монголів, а і прагнув знайти можливих союзників проти кочовиків. Саме цим пояснюється інформація літопису, що тоді він відвідав принаймні Польщу та Угорщину. Але ця спроба не дала результату, оскільки в цей час в Центральній Європі розгорнулася нова фаза війни «за спадщину Бабенбергів» [95]. Г.Вернадський справедливо звертає увагу, що монголи могли помститися Данилові за попередні свої невдачі [96].
Визнаючи вдалу політику Бурундая наприкінці 50-х років, необхідно визнати, що монгольський полководець не зміг у повній мірі реалізувати свої плани. Не було знищено найбільш укріпленого Холму, а саме головне, монголам не вдалося нанести достатньо потужного удару по Польщі. Що стосується Галичини і Волині, то можна погодитися з думкою вчених, які заперечують факт підкорення тоді держави Романовичів владі Золотої Орди [97]. Зокрема, М.Ждан відзначає, що і тоді монголи не створили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над володіннями Романовичів, а Данило продовжував залишатися сувереном своєї держави [98]. З цього приводу Л.В.Войтович справедливо відзначає: «Король Данило Романович помер у 1264 р. [99]. Його поховали в Холмі, який був його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна стверджувати, що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним володарем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі» [100].
Наведений у цьому нарисі матеріал засвідчує, що з 1214 по 1264 рр. продовжувався період самостійного правління князя та короля Данила Романовича, який у дусі свого часу успішно провадив політику на відстоювання суверенних інтересів Південно-Західної Русі в умовах спочатку тривалої громадянської війни, а потім експансії монголо-татських ханів.
Примітки:
Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.): cклад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. – К.,1993.
Докладну історіографію історії Південно-Західної Русі княжої доби див.: Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – СПб., 2001. – С.46-90.
Войтович Л.В. Король Данило Романович: загадки та дискусії // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. – К.,2007. – С.383-403.
Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К., 1873.
Александрович В. Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича // Княжа доба. Історія і культура. – Вип..1. – Львів,2007. – С.136-153.
Дашкевич Я. Українські землі в часах галицько-волинської державності // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С. 20.
Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin, 2005.
Повесть временных лет. Под редакцей В.П.Адриановой-Перетц. – М.,1950. – Ч.1. – С.158.
Новгородская первая летопись старшого и младшего извода. – М.,1950. – С.220-221; Полное собрание русcких летописей (далі ПСРЛ). – Т.1. Лаврентьевская летопись. – М.,1926-1928. – Стб.361; про ці події див. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. – К.,2001. – С.64-67.
Лихачев Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Изд. второе, дополненное. – Л.,1985. – С.210-211.
Головко О.Б. Боярська «фронда» в Галичі // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С.49-50.
Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К.,2002. – С.157-158.
Головко О.Б.Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (XІ – XII ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі ( за найдавніших часів до кінця ХVІІ ст.). – Вип.5. – С.87-131.
Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С.88-89; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.183.
Татищев В.Н. История российская. – Т.3. – М.,1963. – С. 169-170.
Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХIV столетия. – С. 267.
Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва,1963. – С.163.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.21-22; його ж. Формирование территории и возникновение годов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. – С.120-121; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ вв. – К.,1980. – С.182-183.
Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. – К.,1990. – С.114; його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Волинь і Галичина у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.26-28; Майоров О.В. Кто предоставил В.Н.Татищеву сведения о проекте Романа Мстиславича // Древняя Русь Вопросы медиевистики. – 2007. - №3(29). – Сентябрь. – С.67-69
Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // Український історичний журнал. – 1995. – №.6. – С. 22-36; його ж. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия. – М.,2005.
ПСРЛ. – Т.1. – Стб.420.
ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – М.,1908. – Стб.741; пор.Завадская С.В. К вопросу о «старейшинах» в древнерусских источниках ХІ – ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – 1989. – С.36-42.
Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – М.,1968. – С.347.
ПСРЛ. – Т.2. – С.717; інформацію про цю зустріч зберігли і угорські джерела. Див.: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
Полонська-Василенко Н. Княгиня Романовая Анна // Визвольний шлях. – Кн.3. – 1954. – С.57-64.
ПСРЛ. – Т.2. – С. 717
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3 – Львов, 1855. – С.34; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.67.
Смирнов М.М. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – СПб., 1860. – С.39-40.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – М.,1968. – С.348.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
Котляр М.Ф. Коментар до літопису // Галицько-Волинський літопис. Під ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.170.
Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.,1950. – С.146.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.724.
Там же. – Стб.725.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.726.
Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С. 72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же.– Стб.729.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.64.
Костомаров Н.И. Князь Мстислав Удалой // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – Т.1. – М., 1995. – С.82-101.
Бузескул В.П. О занятии Галича Мстиславом Удалым // ЖМНП. – 1881. – №3 – С.86-92.
Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.67; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила по русским и иностранным известиям. – С.9-10; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.75; Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – С.160; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.16-17; його ж. Історія України-Руси. – Т.3. – С.513-515; Насонов А.Н. История русского летописания ХІ – начала XVIII вв. – М.,1969. – С.279; Александров Д.Н. Феодальная раздробленность. – М.,2001. – С.59-60.
Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.442.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
Полное собрание русских летописей. – Т.7: Воскресенская летопись. – СПб., 1856. – С.126.
Про датування документу див.: Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.7. – С. С.78-87.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії .– С.79.
Генрих Латвийский. История Ливонии. – М.,1936. – С.185 (кн.ХХІ,2).
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
НПЛ. – С.261.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 732.
Толочко А. Известен ли год рождения Даниила Романовича Галицького? // Замітки з Галицько-Волинського літописання. – К.,2005. – С.27.
Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же. – Стб.731.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.13.
Rhode G. Die Ostgrenze Polens Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politische Entwiclung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. – Bd.1 – Koln, Graz, 1955.– S. 106-107.
Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII – XIII w. – S.24.
Войтович Л. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина і Волинь у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.23.
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). – С.375.
Dąbrowski D. Polityka koligacyjna Daniela i Wasylka Romanowiczow. Prolegimona // А се его сребро. Збірник праць на пошану М.Ф.Котляра з нагоди його 70-річчя.– К., 2002. – S.141.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758.
Там же. – Стб.778.
Головко О.Б.Корона Данила Галицького. – С.303.
Chronici Hungarici compositio saeculi XIV // Scriptores Rerum Hungaricorum. Ed. E.Szentpetery. – V.1.– Budapestini, 1937. – P.467.
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.124; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873. – С.48.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С. 587.
Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.588-589.
Волощук М. Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. – P.83-134.
Лабунька М. Князь Данило Галицький і коронація угорського короля Бели IV // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського . – Т.1. – К., Львів,2004. – С.554-561.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.303-304.
Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії. – С.387.
tnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.96.
Бодрухин В. Переяславщина за татарських часів // Наукові записки з української історії. – Вип.14. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С.124.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805.
Войтович Л.В. Середні віки: хронологія, проблеми періодизації // Український історичний журнал. – 2003. – №4. – С.137; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805-806.
Там же. – Стб.806.
Ричка В.М. Церква Київської Русі. – Київ, 1997. – С.160; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – С.67-68.
Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – СПб.,1999. – С.255.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.807-808.
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2. – Львів, 1999. – С.127.
Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-йорк,1968. – С.15; Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Нью-Йорк,1958. – С.98; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – Луганськ, 2002. – С.69 (автор – В.О.Манько).
Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – С.229.
Феннел Дж. Кризис средневековой Руси:1200-1304. – М.,1989. – С.149.
Пашуто В.Т. Героическая борьба русского народа за независимость. – М., 1956. – С.276.
Ледерер Э. Венгерско-русские отношения и татаро-монгольское нашествие // Международные отношения России до XVII в. – М., 1961. – С.199.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – М., 1985. – С.189.
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa, 1966. – С. 145-146.
Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М., 1997. – С.165.
Грицак П. Галицько-Волинська держава. – С.108; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда: 1243 – 1350. – С.38,57; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – С.85 (автор – В.О.Чукаєва).
Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-Йорк,1968. – С.17.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.862.
Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії – С.395.
Зустріч цивілізацій в середині ХІІІ ст.: держава Романовичів між католицьким Заходом і монгольським Сходом
http://www.haidamaka.org.ua/0210.html
О.Б.Головко
Східний світ. – 2005. – №1. – С.47-56
Глобальна монгольська експансія першої половини ХІІІ ст. не тільки призвела до кардинальних, в цілому негативних, змін в житті численних країн та народів Азії і Європи, а і сприяла трансформації системи міжнародних відносин тодішнього світу. Внаслідок утворення величезної Монгольської імперії значно поширилися інформаційно-комунікаційні зв’язки між народами. В Європі кардинально змінюються уявлення про далекі східні країни. В ході широкомасштабних військових кампаній не тільки монголи стали добре обізнані про ситуацію в близьких і далеких від них країнах, а і їх потенційні суперники оволоділи значною інформацію про дії Чингіз-хана та його нащадків.
В середині ХІІІ ст., за образним висловлюванням американського дослідника Дж.Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього часу уявлення в Європі про більшу частину цього величезного континенту були вельми туманними. Зокрема, на картах європейців в східній частині світу розміщувався рай. В ХІІ ст. на Заході було поширено уявлення про існування в глибині Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди, вірогідно, пов’язано з поширенням у азійських народів кереітів та оногутів християнства несторіанського толку. В ХІІІ ст. папи та королі хотіли вступити в союз з пресвітером Іоанном, а пізніше з монголами, щоб використати тих проти мусульман, які воювали на Близькому Сході проти хрестоносців (Райт 1988,235-242).
В історичній літературі до кола «вічних» можна віднести тему щодо політики римської курії по відношенню до держав та народів Східної Європи в умовах становлення та розвитку в нижньому Поволжі держави монголів – Золотої Орди. І тут необхідно зразу відзначити, що цю політику не можна розглядати лише тільки в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х років ХІІІ ст. ставили серйозну загрозу для багатьох країн Центральної Європи. Попри незаперечність останньої позиції, необхідно підкреслити, що на специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той фактор, що з моменту вторгнення до Східної та Центральної Європи монголи не несли безпосередньої загрози самій римській курії і одночасно кочівники час-від-часу вели боротьбу проти заклятих ворогів католицької церкви. На Близькому Сході до останніх належали мусульманські країни, які відвоювали на той час майже всі колишні володіння хрестоносців на Близькому Сході (в 1244 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим!). У Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків та язичників, по відношенню до яких римська курія, починаючи з межи ХІІ – ХІІІ ст., з понтифікату папи Інокентія ІІІ, провадила експансивну релігійно-політичну діяльність. Ця політика зводилась до підтримки дій хрестоносців (у Фінляндії, в Прибалтиці, в Половецькому степу), до пошуку активних дипломатичних контактів з володарями та ієрархами православних країн з настійними вимогами відмовитися від «грецької віри» та підкоритися владі римського понтифіка, організації діяльності католицьких місіонерів (особливо домініканців та францисканців) у східноєвропейських народів, а також до вимог відносно католицького населення Центральної Європи, в яких заборонялися шлюби, торговельні зв’язки та інші контакти із схизматиками (Запровадження…163-166).
Інформація про монголів почала поширюватися в Європі задовго до часу, коли полчища кочівників пройшли через карпатські перевали і вторглися до Центральної Європи. Не тільки на Русі, а і в країнах католицького світу було відомо про те, що протягом першої половини 30-х років ХІІІ ст. монголи воювали проти половців, саксинів, волзьких булгар та інших народів Східної Європи. Відомості про ці події у певній мірі спонукали до того, що в другій половині 30-х років відбувається тривала подорож угорських місіонерів домініканців на Русь та в Поволжя (Аннинский 1940). З моменту нападу монголів на Волзьку Булгарію, а згодом на Русь кочівники сприймалися західноєвропейцями як породження безодні, у зв’язку з чим в хроніках монголів (татарів) називали «тартарами» (Матузова 1979).
Протягом грудня 1240 р. монгольські війська захопили Київ, розорили Волинь і Галичину. Сучасник подій угорський хроніст Рогерій в своїй «Скорботній пісні» (написана в 1244 р.) повідомляє, що під кінець цього місяця до Угорщини приходить повідомлення про те, що монголи підкорили сусідню Русь (Rogerius1937,552-553). Але, можливо, що бої в західноруських землях продовжувалися і в січні 1241 р., після чого кочівники почали бойові дії проти центральноєвропейських країн. В 1241 та на початку 1242 рр. монгольські раті воювали безпосередньо з військами католицьких країн, а саме з полками володарів Польщі, Угорщини, Чехії та Германії (Hammer-Purgstall 1840,108-121; Krakowski 1956,119-153; Пашуто 1970, 241-262). Необхідно відзначити, що в Центральній Європі, як, до речі, і в Східній, у противників монголів не було єдності. Внутрішні протиріччя між центральноєвропейськими монархами виявилися більш сильними, ніж бажання об’єднати спільні зусилля для боротьби із страшною небезпекою. В той час головним для найбільш потужніших політиків Європи – римського папи Григорія ІХ та германського імператора Фрідріха ІІ – був конфлікт між собою, а не загроза зі сходу. В скрутну годину монгольського вторгнення до Польщі великопольським та сілезьким рицарям, яким допомагали невеличкі загони хрестоносців: тамплієрів, іоаннітів, тевтонців, на підтримку йшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився на один день: 9 квітня 1241 р. під Легницею монголи відсвяткували свою чергову перемогу.
Угорщина, не дивлячись на всі заклики її короля Бели ІV, будь-якої допомоги ані від імператора, ані від папи також не отримала. Навіть близька смертельна небезпека для Германії не змусила імператора Фрідріха ІІ покинути Італію. Імператор посилав звідти лише інструкції відносно мір, які слід було заподіяти проти монголів. А його суперник майже столітній папа Григорій ІХ в цей час розробляє плани про те, як би використати ситуацію, що склалась у центрі Європи, на свою користь. Є інформація, що у папи виникла ідея вступити у тісні контакти з монголами, але його смерть 21 серпня 1242 р. не дала можливостей для реалізації намірів.
В грудні 1241 р. монгольські полчища вийшли на берега Адріатики, але звідси вони згодом вирішили повернути на схід. 11 грудня помер великий каан («великий хан») Угедей, що вимагала участі керівників походу у виборах нового володаря (Вернадский 1997,65). Цей відхід почався весною 1242 р., коли монголи отримали інформацію про події на сході. Проте цей похід, як вважає московський історик В.Л.Єгоров, кочівники здійснювали дуже повільно. Тільки взимку 1242-1243 рр. монгольські орди появляються знову в причорноморських та прикаспійських степах (Егоров 1985,27). Все це свідчить, що відхід монголів на схід мотивувався різними обставинами. Частина верхівки дійсно прагнула взяти участь у виборах нового великого хана, а хан Бату, який навряд чи міг претендувати на обрання після відходу частини війська, був просто вимушений повертатися до причорноморських та поволзьких степів. У подальшому протягом другої половини ХІІІ ст. монгольські хани неодноразово нападали не тільки на руські, а і на польські землі. Небезпека залишалась і для інших країн католицького світу, у тому числі для головних прибічників курії – духовно-рицарських орденів в Прибалтиці. Проте у подальшому монгольські хани вже не змогли ні разу акумулювати всі свої сили для повторення інвазії типу тієї, яку вони здійснили в 1237-1242 рр.
В 1243-1245 рр. в нижньому Поволжі формується державне утворення монголів на чолі з ханом Бату. Мова йде про політичне утворення монголів, яке було західною частиною величезної імперії кочівників. Назва цієї держави, яку до 1255 р. очолював хан Бату, в перші роки існування не є чітко визначеною. Досить часто джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт-і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату». В 70-х роках ХІІІ ст. з’явилася назва «Орда». А назва «Золота Орда» почала поширюватися не раніше ХІV cт., тобто в той час, коли фактично держави у тому вигляді, як її створив Бату, вже не було. Проте ми у подальшому тексті будемо для зручності викладу використовувати кабінетну назву держави монголів Поволжя середини ХІІІ ст. – «Золота Орда» (Вернадский 1997,144-146; Егоров 1985,151-154).
Необхідно відзначити, що наслідки монгольської навали для різних країн, по яким у першій половині ХІІІ ст. завдали удару полчища кочівників, були різними. Руські князівства, на відміну від, наприклад, країн Середнього Сходу чи Середньої Азії, не були повністю підкорені монголам, а потрапили в ту чи іншу ступінь васальної залежності від Золотої Орди. Американський дослідник Ч.Дж.Гальперін пояснює це не тим, що монголи не могли управляти землеробськими суспільствами або опором загарбникам з боку населення Русі, а її периферійним положенням. Данина монголів, на думку історика, лягала важним тягарем на руську економіку, проте не йшла ні в яке порівняння для монголів з багатствами Хорезма, Волзької Булгарії та інших країн, які кочівники збирали з останніх. Видатки від податей з руських земель не могли покрити розходи на пряме їх адміністрування монголами (Halperin 1985,29). До цього необхідно додати, що загарбницькі походи виснажили монголів, тому вони опинилися перед набагато більш складною проблемою утримання підкорених народів. В цей час відбувався розпад єдиного державнополітичного організму кочівників, між окремими частинами крихкої імперії виникли величезні суперечності, які призводили до конфліктів та воєн.
Східноєвропейська політика папства була частиною загальної діяльності курії, головною метою якої було створення величезного релігійно-церковного формування під керівництвом римського понтифіка. Ця діяльність спрямовувалась у напрямку взяття під жорсткий патронат світських володарів католицьких держав та поширення латинства на язичницькі та православні народи. В процесі створення конфесійної наддержави головним суперником папства була Германська імперія, володарям якої підкорялися не тільки монархи інших держав, а й значне коло церковних ієрархів, які не підкорялися конкретним римським папам. В цей час клеврети імператорів нерідко на противагу офіційним папам призначали їх суперників (антипап). Головною опорою курії в цей час стають так звані жебрацькі чернечі ордени домініканців та францисканців, які займалися місіонерською діяльністю, та духовно-рицарські ордени, на базі яких в Прибалтиці виникають церковні держави.
Визначення параметрів східної політики папства дуже важливо, оскільки, як справедливо зазначає московський науковець О.В.Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв’язку з діями Риму на південному заході Русі, в Галицько-Волинській Русі» (Назаренко 2000,395). У стосунках з монголами курія переслідувала два можливі сценарії розвитку подій. Перший варіант, до якого схилялася курія, було встановлення добрих відносин з монголами, а потім поширення впливу католицької церкви як на кочовиків, так і на країни та народи, що попали у залежність від монгольських ханів, у тому числі і руські князівства. Другий варіант передбачав використання антиординської боротьбу народів Східної Європи, зокрема Русі, проти загарбників (Стависький 1986,39). Але до цього необхідно зазначити ще один важливий аспект, який часто ігнорується або недостатньо враховується дослідниками. Політику папства не можна розглядати лише скрізь призму лише місіонерської діяльності курії, її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, що тоді продовжувала точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х років багато західноєвропейців вірило, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов’язували з кінцем світу (Guzman 1985,230).
В 1243 р. римським папою було обрано Інокентія IV, який наступного року під тиском імперських сил Германії був вимушений перенести свою резиденцію до Ліону. В квітні 1245 р. звідси папою на схід направляється місія на чолі з францисканцем Плано де Карпіні. Цей церковний діяч отримав від Інокентія дуже широкі повноваження на проведення переговорів з володарями Центральної та Східної Європи, а також на організацію місіонерської та розвідувальної діяльності в монгольських землях. Необхідно зазначити, що, крім цього, папський посланець мав встановити контакти з володарями руських князівств. По мірі просування на схід, вирішуючи ті чи інші завдання, Плано де Карпіні посилав інформацію до папи, на яку через деякий час папська канцелярія відповідно реагувала. Складається враження, що тоді і деякі давньоруські князі прагнули знайти підтримку не тільки у світських католицьких монархів, а і у римського папи. Зокрема, представник чернігівського князівського клану Михайло Всеволодович в 1245 р. послав до Ліону свого посланця Петра Акеровича. На думку російського вченого Б.Я.Рамма, взимку 1245-1246 рр. до римського понтифіка було направлено посольство з Суздаля (Рамм 1957,163).
По дорозі на схід, яка продовжувалася тривалий час Плано Карпіні спочатку в Кракові, а потім у Галичі провів низку зустрічей з князем Васильком Романовичем, на підставі чого до Риму була відправлена інформація. Реагуючи на неї, 3 травня 1246 р. папа Інокентій відправляє сім листів різним адресатам, які стосувалися Східної Європи. В цих листах відбито комплексний план дій папства по відношенню до православної Європи і монголів. Зокрема, понтифік просить старшого брата Василька князя Данила надати допомогу особам, яким папа доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа брав державу Данила (Волинсько-Галицьке князівство з столицею у Холмі) під свою опіку (Большакова 1975,123-126). Тоді ж Інокентій направляє одному з прибалтійських єпископів листа, в якому надає право йому призначати єпископів та священиків на Русь, тобто фактично папа прагне розпочати процес навернення Русі до латинства. Необхідно зазначити, що папські послання 1246 р. були своєрідною «розвідкою боєм», оскільки римська курія на той час ще не мала достатньо чтіких уявлень про складну політичну інформацію в Східній Європі. В документах, направлених на Русь, не вказано чітко імені адресату – «короля Русі», проте порівняння з подальшими документами курії, де королями називають лише володарів Волині та Галичини (Большакова 1975,123-128), дає підстави вважати, що і послання 1246 р. були спрямовані саме цим монархам. В свій час церковний історик А.Великий звернув увагу на те, що в листі римської курії від 22 січня 1248 р. Данила названо королем, а суздальського володаря Олександра Ярославича князем (Documenta…1953,42; Великий 1955,12). Сді додати, що про ситуацію в Східній Європі в цей час папу інформував угорський король Бела IV. Зокрема, він повідомив понтифіка про встановлення матримоніального союзу угорського дому з Романовичами (Codex… T.4,2 1829,220-221).
Пізніше у листуванні з Данилом папа продовжує шукати допомоги руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів у монгольському середовищі, а також робить певні кроки щодо конкретної реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Цей етап діяльності папства розпочався після повернення Плано де Карпіні до папської резиденції, коли римський первосвященик у певній мірі позбавився ілюзій щодо можливості взяти монголів під свою опіку. Папське листування вже набуває чіткого характеру. Папа прагне конкретно вирішити завдання навернення держави Романовичів до католицького табору. Водночас у нього є бажання при необхідності використати державу Романовичів як заслін в разі можливого повторного походу монголів на захід. Однозначно, що в цей час курія набагато краще орієнтувалася в реальній ситуації в східноєвропейському ареалі, у тому числі в обставинах, що склалися в золотоординській державі. Відчуваючи небезпеку, папа був готовий йти на поступки східнослов’янським володарям навіть з дуже принципової для курії теми – питань віри. Про це свідчить лист Інокентія до Данила Романовича 27 серпня 1247 р. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька і взяв під захист їх землі (Documenta… 1997,38), що було дипломатичною перемогою Романовичів (Свідерський 1983,112).
В літературі вже відзначалося, що папство в цей час заявляло про своє прагнення створити систему безпеки проти монголів. Першим ланцюгом в цій системі мала стати Русь, а другим – Угорщина, Польща та держави хрестоносців у Прибалтиці (Historia dyplomacji 1982,181). Саме реалізації такого задуму мали слугувати листи папи Інокентія IV початку 1248 р., де піднімається питання про створення надійної системи збирання інформації про можливі дії агресивних золотоординців. Так 23 січня 1248 р. понтифік у листі до князя Данила просив: «Якщо тобі буде відомо, про те, що військо татар збирається напасти на християн, передай про це улюбленим синам, братам Тевтонського ордену, які мешкають в землях руських. Це повідомлення через братів дійде до нас, що дозволить нам продумати, як з Божою допомогою організувати мужній опір означеним татарам» (Historica… 1841, №77).
Науковці традиційно розглядають проблему тодішніх стосунків Данила з папством крізь призму можливості чи неможливості одержання холмським володарем якоїсь конкретної допомоги від папи проти монголів. На наш погляд, такий підхід є дещо спрощеним. В 1247 – 1248 рр. питання боротьби з монголами для Данила ще гостро не стояло, оскільки напередодні західноруському князеві вдалося перед цим укласти прийнятні для себе в умовах гегемонії держави хана Бату в Східній Європі стосунки з монголами (Головко 2004). Для Романовичів тоді було більш важливо використати високий авторитет папи для реалізації інших зовнішньополітичних завдань, зокрема у створенні нормальної системи взаємин з католицькими країнами Центральної Європи – польськими князівствами та Королівством Угорщиною, з якими протягом першої половини ХІІІ ст. у Романовичів були складні відносини.
В 1248 р. між папою та галицькими князями припиняється. Вірогідно, це було пов’язано, з одного боку, з тим, що Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якихось корисних для нього на той час дій з боку папи, а, з іншої, римська курія відчула, що галицький володар не збирається реально йти на поступки у питаннях віри. У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що у своїх відносинах з країнами Центральної та Східної Європи, римська церква як універсальна релігійно-політична сила перебувала у певній мірі у складній ситуації. Папство не мало своїх власних військових сил і могло розраховувати лише на союзників чи підлеглих. Воно прагнуло, з одного боку, тримати всіх християнських монархів та їх країни під своїм патронатом, а, з іншого боку, жорстке суперництво між означеними державами вимушувала курію орієнтуватися на той чи інший ворогуючий табір. І тут знаковим є те, що приблизно тоді ж аналогічне розчарування бездіяльністю римської курії було в 1247 р. у угорського короля Бели, який тоді також не дочекався якоїсь реальної підтримки від папи (Грушевський 1905, 71).
В Галицько-Волинського літопису вміщено цікавий фрагмент про переговори посланців папи Інокентія з Данилом Романовичем: «Древле бо того прислалъ ке нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «И приими венець королевьства». Он же в то время не приял бе, река: «Рать татарьская не престаеть зле живущи с нами, то како могу прияти венець бес помощи твоей» (Полное… Т.2, 826 ). Згадка джерела про напружені відносини Романовичів з монголами дає підставу думати, що означені переговори відбулися десь в 1252 р., коли на східному кордоні держави Романовичів через ворожі дії монголів на чолі з Куремсою та його союзниками створилася вкрай напружена ситуація. Цим подіям передувала значна активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х років, що в свою чергу співпала з тим, що Рим знову робить чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що після смерті германського імператора Фрідріха ІІ у 1250 р. та нетривалого правління його наступника Конрада IV (помер в 1254 р.) Германія вступає в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. і отримала назву «Велике безкоролів’я». В цей час різко зростає потуга папства, яке втручається в справи багатьох країн. Розглядаючи цю тему, польський дослідник Г.Лябуда наголошує, що саме тоді відбувається нечувана досі активізація діяльності курії у внутрішньополітичному житті Польщі (Historia dyplomacji 1982, 181). Внаслідок цього в травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. – сілезькі володарі. Для вирішення суперечок між князями Польщі курія організовувала спеціальні синоди (Historia Polski 1957, 400-401). Тоді ж папство прагне взяти під свій вплив Русь та Литву. В 1251 р. за латинським обрядом хрестився Міндовг, який тоді ж був коронований королівською короною.
Історія хрещення та коронації литовського князя показала складність політики римської курії, оскільки на відміну від попередніх часів папі прийшлося в цьому питанні фактично вступити в конфлікт з представниками католицьких сил Прибалтики, які були суперниками Міндовга. Коронація та хрещення литовського князя відбулися в дуже складний момент для держави Міндовга, яка була фактично оточена ворогами. Підтримка папи та лівонського магістра Андрія допомогла Міндовгу подолати вкрай складну кризову ситуацію. Тоді ж римська курія взяла під опіку володіння литовського князя, тобто в умовах тодішньої війни з Романовичами вона фактично стала духовною санкцією дій литовців на Русі (Historica… T.1 1841, №82).
На межі 50-х років ХІІІ ст. князь Данило встановлює контакти з північно-східними володарями Русі. В 1250 р. до Рязані і Володимира здійснив подорож митрополит Кирило (Каргалов 1967,141), який незадовго до того повернувся на Русь з Нікейської імперії (Жаворонков 1982, 85). В 1251 р. князь Андрій Ярославич одружився на дочці галицького володаря. Тодішнє посилення князя Андрія, його незалежна політика, союз з Данилом досить швидко викликало реакцію з боку Золотої Орди. В 1252 р. володіння Андрія були спустошені монгольським військом хана Неврюя (Полное… Т.1,473).
Галицько-Волинський літопис свідчить, що в цей час Данило багато робив для організації відбудови старих міст, створення нових. До Волині та Галичини запрошується населення з інших країв, у тому числі і із районів Русі, які особливо постраждали від монгольської навали. Важливим моментом політичного життя краю було те, що стрижень політичного життя держави зміщується на північ, в Забужжя. Ще батько Данила Роман Мстиславич багато робив для зміцнення цього реґіону (Головко 2001,137-140). В 40-х роках Романовичі перенесли сюди столицю з Галича. Для цього Романовичі побудували тут місто Холм, який мав вельми потужні фортифікаційні споруди. Важливу роль почав відігравати Львів – місто в північній частині Галичини. Воно було побудоване в ХІІ, а може і в ХІ ст., проте значення Львова різко зростає саме в післямонгольський час (Котляр 1985,163-165). Внутрішня розбудова Південно-Західної Русі, вдала дипломатична діяльність сприяли значному зміцненню краю.
На початку 50-х років посилюються сепаратистські настрої в Болохівській землі – прикордонному між державою Романовичів та степом ареалі. Місцевий воєвода Мілей, який фактично був монгольським ставлеником, прагне, спершись до допомогу золотоординців, вийти з-під контролю князя Данила. На початку 1252 р. на підтримку Мілея на захід направляється орда хана Куремси, проте їй не вдалося добитися успіху. Саме складна ситуація на східному кордоні Галицько-Волинської держави, де активізувався хан Куремса, і вимушує Данила відновити стосунки з папою. Напружена ситуація в Східній Європі викликала велике занепокоєння угорської адміністрації. В 1250 р. у листі до папи Інокентія ІV угорський король Бела IV повідомляє, що на сході його держави мешкають ворожі племена половців, бродників та русичів (рутенів), які є данниками монголів, ставлять загрозу Угорщині, і просить понтифіка допомогти угорцям у разі виникнення загрози з боку кочівників (Шушарин 1978,40). Пізніше, як доводять українські історики М.П.Дашкевич і М.С.Грушевський, угорський король Бела IV сприяє встановленню контактів Данила Романовича з курією (Дашкевич Н.П. – 1884. – С.169; Грушевський 1905,71). Про це свідчить його лист до папи від 9 травня 1252 р. (Codex… T.4,1 1829,144). Отже, вірогідно саме в цей час папська курія знову змінила на більш прихильну свою орієнтацію в питаннях участі держави Романовичів у боротьбі за «австрійську спадщину». Після смерті австрійського герцога Фрідріха Бабенберга Данило прагнув посадити там свого сина Романа. Нова фаза стосунків з курією завершилася коронацією Данила в Дорогичині.
Західноєвропейські книжники давно сприймали Данила як короля, тобто суверенного володаря своєї держави. Зокрема, саме так він іменується в папських посланнях другої половини 40-х років, але на початку 50-х років в Римі вирішили здійснити справжню коронацію холмського володаря. В 1252 р. під час перебування Данила у Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести церемонію коронації. Руський князь тоді відмовив їм під приводом, що така церемонія має відбутися в його державі (Полное… Т.2 1908, 826). Саме про ці переговори і йдеться у вище наведеному фраґменті літопису про перетрактації Данила з єпископом Веронським та Кам’янецьким.
В травні 1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але закликав до нього не потужних у військовому плані шведів та німців, а країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор’я). Але володарі цих країн не мали ніякого бажання в умовах гострого протистояння між собою втягуватися в якийсь конфлікт з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. Варто звернути увагу і на те, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольську коаліцію, але і не дуже прагнув це робити. Тоді Інокентій IV та його найближчий союзник французький король Людовик ІХ, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, набагато більше уваги приділяють підготовці іншого хрестового походу – на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку у монголів. Для цього до них французьким королем в 1252 р. і була направлена місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком (Путешествия… 1957). Отже, головним для папства в той час було втягнути державу Романовичів у коло підконтрольних курії держав та створити умови для поступового проникнення римської церкви та католицизму в Східну Європу.
В цей час активну діяльність в Польщі розпочинає спеціальний посланець папи абат Оппізо з італійського міста Месани. З польських рочників відомо, що саме цей релігійний діяч мав великий досвід взаємин з польською світською та духовною верхівкою, оскільки в 1246-1247 рр. виконував у Польщі особисті доручення Інокентія (Rocznik kapitulny krakowski 1872,804; Rocznik Sędziwoja 1872,877). Повторно прибувши до Польщі в 1253 р., папський нунцій, добре знаючи ситуацію тут, сильно впливав на політичні події в цій країні. «Великопольська хроніка» саме тоді інформує, що під патронатом Оппізо відбулася канонізація польського святого Станіслава («Великая хроника»… 19, 168-170). Науковці відзначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві в процесі католицького наступу на схід (Historia Polski 1957, 363). У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали князю Данилові папську грамоту з пропозицію прийняти королівську корону.
Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «В рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався» (Rocznik Кrasińskich 1872,132 ). Польський історик церкви В.Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або у серпні - вересні або в грудні 1253 р. (Abraham 1904,134), проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому можна погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що коронація відбулася наприкінці, ймовірно у грудні, 1253 р.([Махновець Л.Є.] 1989,413).
Данило на початку переговорів з папським легатом в черговий раз відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив в чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники польські князі Болеслав і Земовит, з якими він в той час воював проти ятвягів: «Опиза же приде венець неся, обещеваяся, яко: «Помощь имети ти от папы». Оному же одинако не хотящу, и убеди его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскые, рекуще, дабы приялъ бы венець».
В ході подальших переговорів Оппізо пообіцяв від імені папи Інокентія зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. «Некентий, – пише галицький книжник, – бо кльняше техъ хулящимъ веру грецкую правоверную, и хотящу ему сборъ творити о правой вере, о воединеньи церькви. Данило же прия от бога венець в городе Дорогычине» (Полное… Т.2 1908,827). Важливо відзначити, що Данило Романович під час коронації прагнув, щоб ця церемонія зберігала «власне» конфесійне спрямування, а тому під час неї і було присутнім чимало православних ієрархів, а корону Данило приймав як володар Русі.
Вірогідно, під певним впливом наслідків коронації відбулися події 1254 р. Тоді литовський князь Міндовг після укладення миру з Холмом віддав свою доньку за сина Данила Шварна, а інший князь Роман Данилович став володарем прикордонних з Литвою чорноруських міст Новогрудка, Волковийська та Слоніма. В цьому ж році віце-магістр Тевтонського ордена у Прусії Бурхард фон Хорнхаузен під час переговорів в місті Рачонжі-Мазовецькому погодився передати «Данилу першому королю рутенів (Danieli primo regi Ruthenorum)» та мазовецькому князю Земовиту третину ятвязької території (Матузова, Назарова 2002,364-368; Пашуто 1950,247; Włodarski 1958,42-43; Котляр 2002,295).
19 травня 1254 р. папа Інокентій ІV звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів (Чубатий 1919,99-100), але цей заклик не знайшов зацікавленості, як і попередній 1253 р. Тому боротьбу з кочівниками Данило Романович продовжував без обіцяної курією допомоги. В 1254 р. Данило Романович здійснив похід проти міст, які підкорялися монголами. Це призвело в тому ж році до війни Данила з Куремсою, яка закінчилася перемогою галичан орієнтовно взимку 1254-1255 р. (Полное… Т.2 1908,846). Вірогідно, тоді ж князь остаточно зрозумів, що всі контакти з Римом не мають перспектив для створення якоїсь антиординської коаліції. Необхідно також відзначити, що в 1253 р. відбулася переорієнтація політики курії у питанні про «австрійську спадщину»: папа Інокентій став активно підтримувати суперника Данила чеського князя Пшемисла-Отокара ІІ, оскільки той допомагав хрестоносцям у Прусії.
Новий папа Олександр ІV (1254-1261 рр.) зайняв ще більш жорстку тактику щодо Русі, став підтримувати і інших суперників Романовичів. В березні 1255 р. новий папа Олександр IV відмовився від обіцянок своїх попередників поширювати патронат «престолу святого Петра» на руські землі, почав намовляти литовського володаря Міндовга напасти на володіння Данила (Чубатий 1919,101). Вірогідно, що це було обумовлено і погіршенням стосунків між двома східноєвропейськими королями, де сторону литовського короля зайняв папа Олександр. В польській політиці папа підтримував куявського князя Казимира, в той час коли суперник і брат останнього Земовіт був союзником Данила (Włodarski 1958,48-50). 13 лютого 1257 р. в своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні і довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. А наприкінці листа папа говорить про необхідність «використати проти цього короля (тобто Данила. – авт.) допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила (Documenta…1953,49-51). В квітні 1257 р. римська курія доручає своїм наближеним розпочати пропаганду хрестового походу проти Русі, обіцяючи його учасникам відпущення гріхів. Роком пізніше папа заборонив місіонерам вести пропаганду хрестового походу проти ворогів Данила – монголів (Матузова, Назарова 2002, 369).
Можливо, що в якійсь мірі на істотну корекцію східноєвропейської політики папства вплинуло те, що саме з середини 50-х років монголи на Близькому Сході розпочинають активний наступ проти мусульман. Зокрема, в 1258 році їх війська на чолі з ханом Хулагу завоювали Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Хулагу в цьому наступові допомагали загони золотоординського хана Бату, а після смерті першого – Берке (Егоров 1985,195-196). Проте на межі 50-х – 60-х років відбувається чергова метаморфоза в політиці курії. Папа Олександр VI 25 січня 1260 р. закликає рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передає їм всі руські землі, які вони під час походу завоюють. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик в листах до магістра хрестоносців Гартмуда фон Грюнбаха (Матузова, Назарова 2002,369). Зміна ставлення папи до Золотої Орди, вірогідно, пов’язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, оскільки курія зрозуміла, що монголи – представники новоутвореної держави Ільханів – на чолі з Хулагу не мають змоги стати надійними союзниками християн на Близькому Сході (Guzman 1985,233-234; Егоров 1985,196). Проте остання зміна східноєвропейської орієнтації курії не призвела до поліпшення її стосунків з державою Романовичів. Тоді ж папа Олександр IV в центральноєвропейській політиці продовжував підтримувати суперника угорського короля Бели ІV та Данила Романовича чеського володаря Пшемисла Оттокара ІІ, держава якого в другій половині ХІІІ ст. через загальне ослаблення Польщі та Угорщини значно підсилюється. Пшемисл Оттокар ІІ, між іншим, в 1260 р., інформуючи понтифіка про свою перемогу біля міста Крессенбрун над угорським королем, згадує, що останньому на допомогу прийшов «Данило, король Русі» із загонами «рутенів та татар» (Historica… T.2 1842, №5).
Отже, всі спроби римських пап використати державу Романовичів як важливий чинник своєї східноєвропейської політики завершилися невдачею. Водночас і Романовичі з другої половини 50-х років ХІІІ ст. вже не могли і мріяти про можливі спільні дії разом із представниками західноєвропейського рицарства під гаслом хрестоносного руху та під патронатом курії проти монголів. Наведений в цій роботі матеріал дає підстави думати, що специфічна, непослідовна і протягом тривалого часу недоброзичлива політика папства щодо держави Романовичів не призвела до різкого загострення стосунків Холмської держави з католицькими центральноєвропейськими країнами. Останні у своїй східноєвропейській політиці виходили перш за все з власних інтересів. Подальше дослідження теми про місце держави Романовичів у східноєвропейській політиці римської курії має вестись на підставі подальшого вивчення всіх напрямків зовнішньополітичної діяльності цієї держави, а також всебічного аналізу всіх аспектів релігійно-політичних дій папства в середині ХІІІ ст.
ЛІТЕРАТУРА
Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХІІІ – ХІV вв. о татарах и Восточной Европе // Исторический архив. Т.3. М.,Л.,1940.
Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР за 1975 г. – М.,1975.
«Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІ вв. Сост. Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. М.,1987.
Великий А.Г. Проблема коронації Данила // Корона Данила Романовича.
Записки наукового товариства ім.Шевченка. Т.СLXVIV. Рим, Париж, Мюнхен, 1955.
Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М.,1997.
Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. Львів, 2004.
Головко О.Б. Держава Романовичів і Золота Орда // Український історичний журнал. 2004. №6.
Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. К.,2001.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.3. У Львові,1905.
Дашкевич Н.П. Переговоры пап с Данилом Галицким об унии юго-западной Руси с католичеством // Киевские университетские известия. 1884. №8.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды ХІІІ – XIV вв. – М.,1985.
Жаворонков П.И. Никейская империя и княжества Древней Руси // Византийский временник. Т.43. М., 1982.
Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. К.,1988.
Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси.
Феодальная Русь и кочевники. М., 1967.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. К.,2002.
Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІІ вв. К., 1985.
Літопис Руський.Упор. Махновець Л.Є. К.,1989.
Матузова В.И. Английские средневековые источники. М.,1979.
Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ в. – 1270. Тексты, перевод, комментарии. М.,2002.
Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2000.
Пашуто В.Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе. М., 1977.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.,1950.
Полное собрание русских летописей. Т.1. Лаврентьевская летопись. М.,1926-1928.
Полное собрание русских летописей. Т.2.Ипатьевская летопись. СПб.,1908.
Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Пер. А.И.Малеина. М.,1957.
Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов.
Исследование средневековой науки и традиции в Западной Европе. М., 1988.
Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х – ХV вв. М.,1957.
Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в Х – ХШ ст. К., 1983.
Стависький В. Відомості про Русь з «Історії монголів» Плано Карпіні // Український історичний журнал. 1986. №6.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т.123/124. Львів, 1917.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. 1978. №2 .
Abraham W. Powstanie organizacii kościoła lacińskiego na Rusi. T.1. Lwów,1904.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Ed. G.Fejer. T.4,1. Budae, 1829; T.4,2. Budae, 1829.
Documenta pontificum romanorum historiam Ucrainae illustrantia. Ed. F.Welikij.V.1. Romae,1953.
Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia: First Medieval Intercultural Contact Between East and West // Essays in Medieval Studies. 1985. №2
Halperin Ch.J. Russia and the Golden Horde. The Mongol impact іn the medieval Rus history. Bloomington,1985.
Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, des ist: der Mongolen in Russland. Pest, 1840.
Historia dyplomacji polskiej. Pod redakcją M.Biskupa. T.1. Warszawa, 1982.
Historia Polski. Tom I. Do roku 1764. Ćześć I. Do połowy XV w. Pod red. H.Łowmiańskiego. Warszawa,1957.
Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. T.1. Petropoli,1841; Т.2. Petropoli,1842.
Krakowski С. Polska w walce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. Warszawa, 1956.
Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
Rocznik Кrasińskich // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.3. Lwów,1878.
Rocznik Sędziwoja // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
Rogerius. – Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores rerum Hungaricarum. Ed. Em.Szentpetery. V.1. Budapestini, 1937.
Włodarski B. Rywalizacja o ziemie Pruskie w połowie XIII wieku. Toruń, 1958.
http://www.haidamaka.org.ua/0210.html
О.Б.Головко
Східний світ. – 2005. – №1. – С.47-56
Глобальна монгольська експансія першої половини ХІІІ ст. не тільки призвела до кардинальних, в цілому негативних, змін в житті численних країн та народів Азії і Європи, а і сприяла трансформації системи міжнародних відносин тодішнього світу. Внаслідок утворення величезної Монгольської імперії значно поширилися інформаційно-комунікаційні зв’язки між народами. В Європі кардинально змінюються уявлення про далекі східні країни. В ході широкомасштабних військових кампаній не тільки монголи стали добре обізнані про ситуацію в близьких і далеких від них країнах, а і їх потенційні суперники оволоділи значною інформацію про дії Чингіз-хана та його нащадків.
В середині ХІІІ ст., за образним висловлюванням американського дослідника Дж.Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього часу уявлення в Європі про більшу частину цього величезного континенту були вельми туманними. Зокрема, на картах європейців в східній частині світу розміщувався рай. В ХІІ ст. на Заході було поширено уявлення про існування в глибині Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди, вірогідно, пов’язано з поширенням у азійських народів кереітів та оногутів християнства несторіанського толку. В ХІІІ ст. папи та королі хотіли вступити в союз з пресвітером Іоанном, а пізніше з монголами, щоб використати тих проти мусульман, які воювали на Близькому Сході проти хрестоносців (Райт 1988,235-242).
В історичній літературі до кола «вічних» можна віднести тему щодо політики римської курії по відношенню до держав та народів Східної Європи в умовах становлення та розвитку в нижньому Поволжі держави монголів – Золотої Орди. І тут необхідно зразу відзначити, що цю політику не можна розглядати лише тільки в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х років ХІІІ ст. ставили серйозну загрозу для багатьох країн Центральної Європи. Попри незаперечність останньої позиції, необхідно підкреслити, що на специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той фактор, що з моменту вторгнення до Східної та Центральної Європи монголи не несли безпосередньої загрози самій римській курії і одночасно кочівники час-від-часу вели боротьбу проти заклятих ворогів католицької церкви. На Близькому Сході до останніх належали мусульманські країни, які відвоювали на той час майже всі колишні володіння хрестоносців на Близькому Сході (в 1244 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим!). У Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків та язичників, по відношенню до яких римська курія, починаючи з межи ХІІ – ХІІІ ст., з понтифікату папи Інокентія ІІІ, провадила експансивну релігійно-політичну діяльність. Ця політика зводилась до підтримки дій хрестоносців (у Фінляндії, в Прибалтиці, в Половецькому степу), до пошуку активних дипломатичних контактів з володарями та ієрархами православних країн з настійними вимогами відмовитися від «грецької віри» та підкоритися владі римського понтифіка, організації діяльності католицьких місіонерів (особливо домініканців та францисканців) у східноєвропейських народів, а також до вимог відносно католицького населення Центральної Європи, в яких заборонялися шлюби, торговельні зв’язки та інші контакти із схизматиками (Запровадження…163-166).
Інформація про монголів почала поширюватися в Європі задовго до часу, коли полчища кочівників пройшли через карпатські перевали і вторглися до Центральної Європи. Не тільки на Русі, а і в країнах католицького світу було відомо про те, що протягом першої половини 30-х років ХІІІ ст. монголи воювали проти половців, саксинів, волзьких булгар та інших народів Східної Європи. Відомості про ці події у певній мірі спонукали до того, що в другій половині 30-х років відбувається тривала подорож угорських місіонерів домініканців на Русь та в Поволжя (Аннинский 1940). З моменту нападу монголів на Волзьку Булгарію, а згодом на Русь кочівники сприймалися західноєвропейцями як породження безодні, у зв’язку з чим в хроніках монголів (татарів) називали «тартарами» (Матузова 1979).
Протягом грудня 1240 р. монгольські війська захопили Київ, розорили Волинь і Галичину. Сучасник подій угорський хроніст Рогерій в своїй «Скорботній пісні» (написана в 1244 р.) повідомляє, що під кінець цього місяця до Угорщини приходить повідомлення про те, що монголи підкорили сусідню Русь (Rogerius1937,552-553). Але, можливо, що бої в західноруських землях продовжувалися і в січні 1241 р., після чого кочівники почали бойові дії проти центральноєвропейських країн. В 1241 та на початку 1242 рр. монгольські раті воювали безпосередньо з військами католицьких країн, а саме з полками володарів Польщі, Угорщини, Чехії та Германії (Hammer-Purgstall 1840,108-121; Krakowski 1956,119-153; Пашуто 1970, 241-262). Необхідно відзначити, що в Центральній Європі, як, до речі, і в Східній, у противників монголів не було єдності. Внутрішні протиріччя між центральноєвропейськими монархами виявилися більш сильними, ніж бажання об’єднати спільні зусилля для боротьби із страшною небезпекою. В той час головним для найбільш потужніших політиків Європи – римського папи Григорія ІХ та германського імператора Фрідріха ІІ – був конфлікт між собою, а не загроза зі сходу. В скрутну годину монгольського вторгнення до Польщі великопольським та сілезьким рицарям, яким допомагали невеличкі загони хрестоносців: тамплієрів, іоаннітів, тевтонців, на підтримку йшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився на один день: 9 квітня 1241 р. під Легницею монголи відсвяткували свою чергову перемогу.
Угорщина, не дивлячись на всі заклики її короля Бели ІV, будь-якої допомоги ані від імператора, ані від папи також не отримала. Навіть близька смертельна небезпека для Германії не змусила імператора Фрідріха ІІ покинути Італію. Імператор посилав звідти лише інструкції відносно мір, які слід було заподіяти проти монголів. А його суперник майже столітній папа Григорій ІХ в цей час розробляє плани про те, як би використати ситуацію, що склалась у центрі Європи, на свою користь. Є інформація, що у папи виникла ідея вступити у тісні контакти з монголами, але його смерть 21 серпня 1242 р. не дала можливостей для реалізації намірів.
В грудні 1241 р. монгольські полчища вийшли на берега Адріатики, але звідси вони згодом вирішили повернути на схід. 11 грудня помер великий каан («великий хан») Угедей, що вимагала участі керівників походу у виборах нового володаря (Вернадский 1997,65). Цей відхід почався весною 1242 р., коли монголи отримали інформацію про події на сході. Проте цей похід, як вважає московський історик В.Л.Єгоров, кочівники здійснювали дуже повільно. Тільки взимку 1242-1243 рр. монгольські орди появляються знову в причорноморських та прикаспійських степах (Егоров 1985,27). Все це свідчить, що відхід монголів на схід мотивувався різними обставинами. Частина верхівки дійсно прагнула взяти участь у виборах нового великого хана, а хан Бату, який навряд чи міг претендувати на обрання після відходу частини війська, був просто вимушений повертатися до причорноморських та поволзьких степів. У подальшому протягом другої половини ХІІІ ст. монгольські хани неодноразово нападали не тільки на руські, а і на польські землі. Небезпека залишалась і для інших країн католицького світу, у тому числі для головних прибічників курії – духовно-рицарських орденів в Прибалтиці. Проте у подальшому монгольські хани вже не змогли ні разу акумулювати всі свої сили для повторення інвазії типу тієї, яку вони здійснили в 1237-1242 рр.
В 1243-1245 рр. в нижньому Поволжі формується державне утворення монголів на чолі з ханом Бату. Мова йде про політичне утворення монголів, яке було західною частиною величезної імперії кочівників. Назва цієї держави, яку до 1255 р. очолював хан Бату, в перші роки існування не є чітко визначеною. Досить часто джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт-і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату». В 70-х роках ХІІІ ст. з’явилася назва «Орда». А назва «Золота Орда» почала поширюватися не раніше ХІV cт., тобто в той час, коли фактично держави у тому вигляді, як її створив Бату, вже не було. Проте ми у подальшому тексті будемо для зручності викладу використовувати кабінетну назву держави монголів Поволжя середини ХІІІ ст. – «Золота Орда» (Вернадский 1997,144-146; Егоров 1985,151-154).
Необхідно відзначити, що наслідки монгольської навали для різних країн, по яким у першій половині ХІІІ ст. завдали удару полчища кочівників, були різними. Руські князівства, на відміну від, наприклад, країн Середнього Сходу чи Середньої Азії, не були повністю підкорені монголам, а потрапили в ту чи іншу ступінь васальної залежності від Золотої Орди. Американський дослідник Ч.Дж.Гальперін пояснює це не тим, що монголи не могли управляти землеробськими суспільствами або опором загарбникам з боку населення Русі, а її периферійним положенням. Данина монголів, на думку історика, лягала важним тягарем на руську економіку, проте не йшла ні в яке порівняння для монголів з багатствами Хорезма, Волзької Булгарії та інших країн, які кочівники збирали з останніх. Видатки від податей з руських земель не могли покрити розходи на пряме їх адміністрування монголами (Halperin 1985,29). До цього необхідно додати, що загарбницькі походи виснажили монголів, тому вони опинилися перед набагато більш складною проблемою утримання підкорених народів. В цей час відбувався розпад єдиного державнополітичного організму кочівників, між окремими частинами крихкої імперії виникли величезні суперечності, які призводили до конфліктів та воєн.
Східноєвропейська політика папства була частиною загальної діяльності курії, головною метою якої було створення величезного релігійно-церковного формування під керівництвом римського понтифіка. Ця діяльність спрямовувалась у напрямку взяття під жорсткий патронат світських володарів католицьких держав та поширення латинства на язичницькі та православні народи. В процесі створення конфесійної наддержави головним суперником папства була Германська імперія, володарям якої підкорялися не тільки монархи інших держав, а й значне коло церковних ієрархів, які не підкорялися конкретним римським папам. В цей час клеврети імператорів нерідко на противагу офіційним папам призначали їх суперників (антипап). Головною опорою курії в цей час стають так звані жебрацькі чернечі ордени домініканців та францисканців, які займалися місіонерською діяльністю, та духовно-рицарські ордени, на базі яких в Прибалтиці виникають церковні держави.
Визначення параметрів східної політики папства дуже важливо, оскільки, як справедливо зазначає московський науковець О.В.Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв’язку з діями Риму на південному заході Русі, в Галицько-Волинській Русі» (Назаренко 2000,395). У стосунках з монголами курія переслідувала два можливі сценарії розвитку подій. Перший варіант, до якого схилялася курія, було встановлення добрих відносин з монголами, а потім поширення впливу католицької церкви як на кочовиків, так і на країни та народи, що попали у залежність від монгольських ханів, у тому числі і руські князівства. Другий варіант передбачав використання антиординської боротьбу народів Східної Європи, зокрема Русі, проти загарбників (Стависький 1986,39). Але до цього необхідно зазначити ще один важливий аспект, який часто ігнорується або недостатньо враховується дослідниками. Політику папства не можна розглядати лише скрізь призму лише місіонерської діяльності курії, її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, що тоді продовжувала точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х років багато західноєвропейців вірило, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов’язували з кінцем світу (Guzman 1985,230).
В 1243 р. римським папою було обрано Інокентія IV, який наступного року під тиском імперських сил Германії був вимушений перенести свою резиденцію до Ліону. В квітні 1245 р. звідси папою на схід направляється місія на чолі з францисканцем Плано де Карпіні. Цей церковний діяч отримав від Інокентія дуже широкі повноваження на проведення переговорів з володарями Центральної та Східної Європи, а також на організацію місіонерської та розвідувальної діяльності в монгольських землях. Необхідно зазначити, що, крім цього, папський посланець мав встановити контакти з володарями руських князівств. По мірі просування на схід, вирішуючи ті чи інші завдання, Плано де Карпіні посилав інформацію до папи, на яку через деякий час папська канцелярія відповідно реагувала. Складається враження, що тоді і деякі давньоруські князі прагнули знайти підтримку не тільки у світських католицьких монархів, а і у римського папи. Зокрема, представник чернігівського князівського клану Михайло Всеволодович в 1245 р. послав до Ліону свого посланця Петра Акеровича. На думку російського вченого Б.Я.Рамма, взимку 1245-1246 рр. до римського понтифіка було направлено посольство з Суздаля (Рамм 1957,163).
По дорозі на схід, яка продовжувалася тривалий час Плано Карпіні спочатку в Кракові, а потім у Галичі провів низку зустрічей з князем Васильком Романовичем, на підставі чого до Риму була відправлена інформація. Реагуючи на неї, 3 травня 1246 р. папа Інокентій відправляє сім листів різним адресатам, які стосувалися Східної Європи. В цих листах відбито комплексний план дій папства по відношенню до православної Європи і монголів. Зокрема, понтифік просить старшого брата Василька князя Данила надати допомогу особам, яким папа доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа брав державу Данила (Волинсько-Галицьке князівство з столицею у Холмі) під свою опіку (Большакова 1975,123-126). Тоді ж Інокентій направляє одному з прибалтійських єпископів листа, в якому надає право йому призначати єпископів та священиків на Русь, тобто фактично папа прагне розпочати процес навернення Русі до латинства. Необхідно зазначити, що папські послання 1246 р. були своєрідною «розвідкою боєм», оскільки римська курія на той час ще не мала достатньо чтіких уявлень про складну політичну інформацію в Східній Європі. В документах, направлених на Русь, не вказано чітко імені адресату – «короля Русі», проте порівняння з подальшими документами курії, де королями називають лише володарів Волині та Галичини (Большакова 1975,123-128), дає підстави вважати, що і послання 1246 р. були спрямовані саме цим монархам. В свій час церковний історик А.Великий звернув увагу на те, що в листі римської курії від 22 січня 1248 р. Данила названо королем, а суздальського володаря Олександра Ярославича князем (Documenta…1953,42; Великий 1955,12). Сді додати, що про ситуацію в Східній Європі в цей час папу інформував угорський король Бела IV. Зокрема, він повідомив понтифіка про встановлення матримоніального союзу угорського дому з Романовичами (Codex… T.4,2 1829,220-221).
Пізніше у листуванні з Данилом папа продовжує шукати допомоги руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів у монгольському середовищі, а також робить певні кроки щодо конкретної реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Цей етап діяльності папства розпочався після повернення Плано де Карпіні до папської резиденції, коли римський первосвященик у певній мірі позбавився ілюзій щодо можливості взяти монголів під свою опіку. Папське листування вже набуває чіткого характеру. Папа прагне конкретно вирішити завдання навернення держави Романовичів до католицького табору. Водночас у нього є бажання при необхідності використати державу Романовичів як заслін в разі можливого повторного походу монголів на захід. Однозначно, що в цей час курія набагато краще орієнтувалася в реальній ситуації в східноєвропейському ареалі, у тому числі в обставинах, що склалися в золотоординській державі. Відчуваючи небезпеку, папа був готовий йти на поступки східнослов’янським володарям навіть з дуже принципової для курії теми – питань віри. Про це свідчить лист Інокентія до Данила Романовича 27 серпня 1247 р. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька і взяв під захист їх землі (Documenta… 1997,38), що було дипломатичною перемогою Романовичів (Свідерський 1983,112).
В літературі вже відзначалося, що папство в цей час заявляло про своє прагнення створити систему безпеки проти монголів. Першим ланцюгом в цій системі мала стати Русь, а другим – Угорщина, Польща та держави хрестоносців у Прибалтиці (Historia dyplomacji 1982,181). Саме реалізації такого задуму мали слугувати листи папи Інокентія IV початку 1248 р., де піднімається питання про створення надійної системи збирання інформації про можливі дії агресивних золотоординців. Так 23 січня 1248 р. понтифік у листі до князя Данила просив: «Якщо тобі буде відомо, про те, що військо татар збирається напасти на християн, передай про це улюбленим синам, братам Тевтонського ордену, які мешкають в землях руських. Це повідомлення через братів дійде до нас, що дозволить нам продумати, як з Божою допомогою організувати мужній опір означеним татарам» (Historica… 1841, №77).
Науковці традиційно розглядають проблему тодішніх стосунків Данила з папством крізь призму можливості чи неможливості одержання холмським володарем якоїсь конкретної допомоги від папи проти монголів. На наш погляд, такий підхід є дещо спрощеним. В 1247 – 1248 рр. питання боротьби з монголами для Данила ще гостро не стояло, оскільки напередодні західноруському князеві вдалося перед цим укласти прийнятні для себе в умовах гегемонії держави хана Бату в Східній Європі стосунки з монголами (Головко 2004). Для Романовичів тоді було більш важливо використати високий авторитет папи для реалізації інших зовнішньополітичних завдань, зокрема у створенні нормальної системи взаємин з католицькими країнами Центральної Європи – польськими князівствами та Королівством Угорщиною, з якими протягом першої половини ХІІІ ст. у Романовичів були складні відносини.
В 1248 р. між папою та галицькими князями припиняється. Вірогідно, це було пов’язано, з одного боку, з тим, що Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якихось корисних для нього на той час дій з боку папи, а, з іншої, римська курія відчула, що галицький володар не збирається реально йти на поступки у питаннях віри. У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що у своїх відносинах з країнами Центральної та Східної Європи, римська церква як універсальна релігійно-політична сила перебувала у певній мірі у складній ситуації. Папство не мало своїх власних військових сил і могло розраховувати лише на союзників чи підлеглих. Воно прагнуло, з одного боку, тримати всіх християнських монархів та їх країни під своїм патронатом, а, з іншого боку, жорстке суперництво між означеними державами вимушувала курію орієнтуватися на той чи інший ворогуючий табір. І тут знаковим є те, що приблизно тоді ж аналогічне розчарування бездіяльністю римської курії було в 1247 р. у угорського короля Бели, який тоді також не дочекався якоїсь реальної підтримки від папи (Грушевський 1905, 71).
В Галицько-Волинського літопису вміщено цікавий фрагмент про переговори посланців папи Інокентія з Данилом Романовичем: «Древле бо того прислалъ ке нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «И приими венець королевьства». Он же в то время не приял бе, река: «Рать татарьская не престаеть зле живущи с нами, то како могу прияти венець бес помощи твоей» (Полное… Т.2, 826 ). Згадка джерела про напружені відносини Романовичів з монголами дає підставу думати, що означені переговори відбулися десь в 1252 р., коли на східному кордоні держави Романовичів через ворожі дії монголів на чолі з Куремсою та його союзниками створилася вкрай напружена ситуація. Цим подіям передувала значна активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х років, що в свою чергу співпала з тим, що Рим знову робить чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що після смерті германського імператора Фрідріха ІІ у 1250 р. та нетривалого правління його наступника Конрада IV (помер в 1254 р.) Германія вступає в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. і отримала назву «Велике безкоролів’я». В цей час різко зростає потуга папства, яке втручається в справи багатьох країн. Розглядаючи цю тему, польський дослідник Г.Лябуда наголошує, що саме тоді відбувається нечувана досі активізація діяльності курії у внутрішньополітичному житті Польщі (Historia dyplomacji 1982, 181). Внаслідок цього в травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. – сілезькі володарі. Для вирішення суперечок між князями Польщі курія організовувала спеціальні синоди (Historia Polski 1957, 400-401). Тоді ж папство прагне взяти під свій вплив Русь та Литву. В 1251 р. за латинським обрядом хрестився Міндовг, який тоді ж був коронований королівською короною.
Історія хрещення та коронації литовського князя показала складність політики римської курії, оскільки на відміну від попередніх часів папі прийшлося в цьому питанні фактично вступити в конфлікт з представниками католицьких сил Прибалтики, які були суперниками Міндовга. Коронація та хрещення литовського князя відбулися в дуже складний момент для держави Міндовга, яка була фактично оточена ворогами. Підтримка папи та лівонського магістра Андрія допомогла Міндовгу подолати вкрай складну кризову ситуацію. Тоді ж римська курія взяла під опіку володіння литовського князя, тобто в умовах тодішньої війни з Романовичами вона фактично стала духовною санкцією дій литовців на Русі (Historica… T.1 1841, №82).
На межі 50-х років ХІІІ ст. князь Данило встановлює контакти з північно-східними володарями Русі. В 1250 р. до Рязані і Володимира здійснив подорож митрополит Кирило (Каргалов 1967,141), який незадовго до того повернувся на Русь з Нікейської імперії (Жаворонков 1982, 85). В 1251 р. князь Андрій Ярославич одружився на дочці галицького володаря. Тодішнє посилення князя Андрія, його незалежна політика, союз з Данилом досить швидко викликало реакцію з боку Золотої Орди. В 1252 р. володіння Андрія були спустошені монгольським військом хана Неврюя (Полное… Т.1,473).
Галицько-Волинський літопис свідчить, що в цей час Данило багато робив для організації відбудови старих міст, створення нових. До Волині та Галичини запрошується населення з інших країв, у тому числі і із районів Русі, які особливо постраждали від монгольської навали. Важливим моментом політичного життя краю було те, що стрижень політичного життя держави зміщується на північ, в Забужжя. Ще батько Данила Роман Мстиславич багато робив для зміцнення цього реґіону (Головко 2001,137-140). В 40-х роках Романовичі перенесли сюди столицю з Галича. Для цього Романовичі побудували тут місто Холм, який мав вельми потужні фортифікаційні споруди. Важливу роль почав відігравати Львів – місто в північній частині Галичини. Воно було побудоване в ХІІ, а може і в ХІ ст., проте значення Львова різко зростає саме в післямонгольський час (Котляр 1985,163-165). Внутрішня розбудова Південно-Західної Русі, вдала дипломатична діяльність сприяли значному зміцненню краю.
На початку 50-х років посилюються сепаратистські настрої в Болохівській землі – прикордонному між державою Романовичів та степом ареалі. Місцевий воєвода Мілей, який фактично був монгольським ставлеником, прагне, спершись до допомогу золотоординців, вийти з-під контролю князя Данила. На початку 1252 р. на підтримку Мілея на захід направляється орда хана Куремси, проте їй не вдалося добитися успіху. Саме складна ситуація на східному кордоні Галицько-Волинської держави, де активізувався хан Куремса, і вимушує Данила відновити стосунки з папою. Напружена ситуація в Східній Європі викликала велике занепокоєння угорської адміністрації. В 1250 р. у листі до папи Інокентія ІV угорський король Бела IV повідомляє, що на сході його держави мешкають ворожі племена половців, бродників та русичів (рутенів), які є данниками монголів, ставлять загрозу Угорщині, і просить понтифіка допомогти угорцям у разі виникнення загрози з боку кочівників (Шушарин 1978,40). Пізніше, як доводять українські історики М.П.Дашкевич і М.С.Грушевський, угорський король Бела IV сприяє встановленню контактів Данила Романовича з курією (Дашкевич Н.П. – 1884. – С.169; Грушевський 1905,71). Про це свідчить його лист до папи від 9 травня 1252 р. (Codex… T.4,1 1829,144). Отже, вірогідно саме в цей час папська курія знову змінила на більш прихильну свою орієнтацію в питаннях участі держави Романовичів у боротьбі за «австрійську спадщину». Після смерті австрійського герцога Фрідріха Бабенберга Данило прагнув посадити там свого сина Романа. Нова фаза стосунків з курією завершилася коронацією Данила в Дорогичині.
Західноєвропейські книжники давно сприймали Данила як короля, тобто суверенного володаря своєї держави. Зокрема, саме так він іменується в папських посланнях другої половини 40-х років, але на початку 50-х років в Римі вирішили здійснити справжню коронацію холмського володаря. В 1252 р. під час перебування Данила у Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести церемонію коронації. Руський князь тоді відмовив їм під приводом, що така церемонія має відбутися в його державі (Полное… Т.2 1908, 826). Саме про ці переговори і йдеться у вище наведеному фраґменті літопису про перетрактації Данила з єпископом Веронським та Кам’янецьким.
В травні 1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але закликав до нього не потужних у військовому плані шведів та німців, а країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор’я). Але володарі цих країн не мали ніякого бажання в умовах гострого протистояння між собою втягуватися в якийсь конфлікт з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. Варто звернути увагу і на те, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольську коаліцію, але і не дуже прагнув це робити. Тоді Інокентій IV та його найближчий союзник французький король Людовик ІХ, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, набагато більше уваги приділяють підготовці іншого хрестового походу – на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку у монголів. Для цього до них французьким королем в 1252 р. і була направлена місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком (Путешествия… 1957). Отже, головним для папства в той час було втягнути державу Романовичів у коло підконтрольних курії держав та створити умови для поступового проникнення римської церкви та католицизму в Східну Європу.
В цей час активну діяльність в Польщі розпочинає спеціальний посланець папи абат Оппізо з італійського міста Месани. З польських рочників відомо, що саме цей релігійний діяч мав великий досвід взаємин з польською світською та духовною верхівкою, оскільки в 1246-1247 рр. виконував у Польщі особисті доручення Інокентія (Rocznik kapitulny krakowski 1872,804; Rocznik Sędziwoja 1872,877). Повторно прибувши до Польщі в 1253 р., папський нунцій, добре знаючи ситуацію тут, сильно впливав на політичні події в цій країні. «Великопольська хроніка» саме тоді інформує, що під патронатом Оппізо відбулася канонізація польського святого Станіслава («Великая хроника»… 19, 168-170). Науковці відзначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві в процесі католицького наступу на схід (Historia Polski 1957, 363). У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали князю Данилові папську грамоту з пропозицію прийняти королівську корону.
Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «В рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався» (Rocznik Кrasińskich 1872,132 ). Польський історик церкви В.Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або у серпні - вересні або в грудні 1253 р. (Abraham 1904,134), проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому можна погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що коронація відбулася наприкінці, ймовірно у грудні, 1253 р.([Махновець Л.Є.] 1989,413).
Данило на початку переговорів з папським легатом в черговий раз відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив в чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники польські князі Болеслав і Земовит, з якими він в той час воював проти ятвягів: «Опиза же приде венець неся, обещеваяся, яко: «Помощь имети ти от папы». Оному же одинако не хотящу, и убеди его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскые, рекуще, дабы приялъ бы венець».
В ході подальших переговорів Оппізо пообіцяв від імені папи Інокентія зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. «Некентий, – пише галицький книжник, – бо кльняше техъ хулящимъ веру грецкую правоверную, и хотящу ему сборъ творити о правой вере, о воединеньи церькви. Данило же прия от бога венець в городе Дорогычине» (Полное… Т.2 1908,827). Важливо відзначити, що Данило Романович під час коронації прагнув, щоб ця церемонія зберігала «власне» конфесійне спрямування, а тому під час неї і було присутнім чимало православних ієрархів, а корону Данило приймав як володар Русі.
Вірогідно, під певним впливом наслідків коронації відбулися події 1254 р. Тоді литовський князь Міндовг після укладення миру з Холмом віддав свою доньку за сина Данила Шварна, а інший князь Роман Данилович став володарем прикордонних з Литвою чорноруських міст Новогрудка, Волковийська та Слоніма. В цьому ж році віце-магістр Тевтонського ордена у Прусії Бурхард фон Хорнхаузен під час переговорів в місті Рачонжі-Мазовецькому погодився передати «Данилу першому королю рутенів (Danieli primo regi Ruthenorum)» та мазовецькому князю Земовиту третину ятвязької території (Матузова, Назарова 2002,364-368; Пашуто 1950,247; Włodarski 1958,42-43; Котляр 2002,295).
19 травня 1254 р. папа Інокентій ІV звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів (Чубатий 1919,99-100), але цей заклик не знайшов зацікавленості, як і попередній 1253 р. Тому боротьбу з кочівниками Данило Романович продовжував без обіцяної курією допомоги. В 1254 р. Данило Романович здійснив похід проти міст, які підкорялися монголами. Це призвело в тому ж році до війни Данила з Куремсою, яка закінчилася перемогою галичан орієнтовно взимку 1254-1255 р. (Полное… Т.2 1908,846). Вірогідно, тоді ж князь остаточно зрозумів, що всі контакти з Римом не мають перспектив для створення якоїсь антиординської коаліції. Необхідно також відзначити, що в 1253 р. відбулася переорієнтація політики курії у питанні про «австрійську спадщину»: папа Інокентій став активно підтримувати суперника Данила чеського князя Пшемисла-Отокара ІІ, оскільки той допомагав хрестоносцям у Прусії.
Новий папа Олександр ІV (1254-1261 рр.) зайняв ще більш жорстку тактику щодо Русі, став підтримувати і інших суперників Романовичів. В березні 1255 р. новий папа Олександр IV відмовився від обіцянок своїх попередників поширювати патронат «престолу святого Петра» на руські землі, почав намовляти литовського володаря Міндовга напасти на володіння Данила (Чубатий 1919,101). Вірогідно, що це було обумовлено і погіршенням стосунків між двома східноєвропейськими королями, де сторону литовського короля зайняв папа Олександр. В польській політиці папа підтримував куявського князя Казимира, в той час коли суперник і брат останнього Земовіт був союзником Данила (Włodarski 1958,48-50). 13 лютого 1257 р. в своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні і довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. А наприкінці листа папа говорить про необхідність «використати проти цього короля (тобто Данила. – авт.) допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила (Documenta…1953,49-51). В квітні 1257 р. римська курія доручає своїм наближеним розпочати пропаганду хрестового походу проти Русі, обіцяючи його учасникам відпущення гріхів. Роком пізніше папа заборонив місіонерам вести пропаганду хрестового походу проти ворогів Данила – монголів (Матузова, Назарова 2002, 369).
Можливо, що в якійсь мірі на істотну корекцію східноєвропейської політики папства вплинуло те, що саме з середини 50-х років монголи на Близькому Сході розпочинають активний наступ проти мусульман. Зокрема, в 1258 році їх війська на чолі з ханом Хулагу завоювали Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Хулагу в цьому наступові допомагали загони золотоординського хана Бату, а після смерті першого – Берке (Егоров 1985,195-196). Проте на межі 50-х – 60-х років відбувається чергова метаморфоза в політиці курії. Папа Олександр VI 25 січня 1260 р. закликає рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передає їм всі руські землі, які вони під час походу завоюють. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик в листах до магістра хрестоносців Гартмуда фон Грюнбаха (Матузова, Назарова 2002,369). Зміна ставлення папи до Золотої Орди, вірогідно, пов’язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, оскільки курія зрозуміла, що монголи – представники новоутвореної держави Ільханів – на чолі з Хулагу не мають змоги стати надійними союзниками християн на Близькому Сході (Guzman 1985,233-234; Егоров 1985,196). Проте остання зміна східноєвропейської орієнтації курії не призвела до поліпшення її стосунків з державою Романовичів. Тоді ж папа Олександр IV в центральноєвропейській політиці продовжував підтримувати суперника угорського короля Бели ІV та Данила Романовича чеського володаря Пшемисла Оттокара ІІ, держава якого в другій половині ХІІІ ст. через загальне ослаблення Польщі та Угорщини значно підсилюється. Пшемисл Оттокар ІІ, між іншим, в 1260 р., інформуючи понтифіка про свою перемогу біля міста Крессенбрун над угорським королем, згадує, що останньому на допомогу прийшов «Данило, король Русі» із загонами «рутенів та татар» (Historica… T.2 1842, №5).
Отже, всі спроби римських пап використати державу Романовичів як важливий чинник своєї східноєвропейської політики завершилися невдачею. Водночас і Романовичі з другої половини 50-х років ХІІІ ст. вже не могли і мріяти про можливі спільні дії разом із представниками західноєвропейського рицарства під гаслом хрестоносного руху та під патронатом курії проти монголів. Наведений в цій роботі матеріал дає підстави думати, що специфічна, непослідовна і протягом тривалого часу недоброзичлива політика папства щодо держави Романовичів не призвела до різкого загострення стосунків Холмської держави з католицькими центральноєвропейськими країнами. Останні у своїй східноєвропейській політиці виходили перш за все з власних інтересів. Подальше дослідження теми про місце держави Романовичів у східноєвропейській політиці римської курії має вестись на підставі подальшого вивчення всіх напрямків зовнішньополітичної діяльності цієї держави, а також всебічного аналізу всіх аспектів релігійно-політичних дій папства в середині ХІІІ ст.
ЛІТЕРАТУРА
Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХІІІ – ХІV вв. о татарах и Восточной Европе // Исторический архив. Т.3. М.,Л.,1940.
Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР за 1975 г. – М.,1975.
«Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІ вв. Сост. Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. М.,1987.
Великий А.Г. Проблема коронації Данила // Корона Данила Романовича.
Записки наукового товариства ім.Шевченка. Т.СLXVIV. Рим, Париж, Мюнхен, 1955.
Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М.,1997.
Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. Львів, 2004.
Головко О.Б. Держава Романовичів і Золота Орда // Український історичний журнал. 2004. №6.
Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. К.,2001.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.3. У Львові,1905.
Дашкевич Н.П. Переговоры пап с Данилом Галицким об унии юго-западной Руси с католичеством // Киевские университетские известия. 1884. №8.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды ХІІІ – XIV вв. – М.,1985.
Жаворонков П.И. Никейская империя и княжества Древней Руси // Византийский временник. Т.43. М., 1982.
Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. К.,1988.
Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси.
Феодальная Русь и кочевники. М., 1967.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. К.,2002.
Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІІ вв. К., 1985.
Літопис Руський.Упор. Махновець Л.Є. К.,1989.
Матузова В.И. Английские средневековые источники. М.,1979.
Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ в. – 1270. Тексты, перевод, комментарии. М.,2002.
Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2000.
Пашуто В.Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе. М., 1977.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.,1950.
Полное собрание русских летописей. Т.1. Лаврентьевская летопись. М.,1926-1928.
Полное собрание русских летописей. Т.2.Ипатьевская летопись. СПб.,1908.
Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Пер. А.И.Малеина. М.,1957.
Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов.
Исследование средневековой науки и традиции в Западной Европе. М., 1988.
Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х – ХV вв. М.,1957.
Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в Х – ХШ ст. К., 1983.
Стависький В. Відомості про Русь з «Історії монголів» Плано Карпіні // Український історичний журнал. 1986. №6.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т.123/124. Львів, 1917.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. 1978. №2 .
Abraham W. Powstanie organizacii kościoła lacińskiego na Rusi. T.1. Lwów,1904.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Ed. G.Fejer. T.4,1. Budae, 1829; T.4,2. Budae, 1829.
Documenta pontificum romanorum historiam Ucrainae illustrantia. Ed. F.Welikij.V.1. Romae,1953.
Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia: First Medieval Intercultural Contact Between East and West // Essays in Medieval Studies. 1985. №2
Halperin Ch.J. Russia and the Golden Horde. The Mongol impact іn the medieval Rus history. Bloomington,1985.
Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, des ist: der Mongolen in Russland. Pest, 1840.
Historia dyplomacji polskiej. Pod redakcją M.Biskupa. T.1. Warszawa, 1982.
Historia Polski. Tom I. Do roku 1764. Ćześć I. Do połowy XV w. Pod red. H.Łowmiańskiego. Warszawa,1957.
Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. T.1. Petropoli,1841; Т.2. Petropoli,1842.
Krakowski С. Polska w walce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. Warszawa, 1956.
Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
Rocznik Кrasińskich // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.3. Lwów,1878.
Rocznik Sędziwoja // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
Rogerius. – Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores rerum Hungaricarum. Ed. Em.Szentpetery. V.1. Budapestini, 1937.
Włodarski B. Rywalizacja o ziemie Pruskie w połowie XIII wieku. Toruń, 1958.
Зміцнення держави Данила та Василька Романовичів у переддень вторгнення монголів у Русь
http://www.haidamaka.org.ua/0180.html
Розділ з книги: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.
У 1235 р., за свідченням перського письменника Абдаллаха ібн Фазлаха, на курултаї в Каракорумі монгольські хани вирішили «спрямувати переможний меч на голову вождів русів та асів», здійснити виправу проти народів Східної Європи. Необхідно зазначити, що в історичних джерелах, як східних (китайських), так і західних (давньоруських і західноєвропейських), нападників називають татарами, хоча історично на початку створення Монгольської держави татарські орди були ворогами Чингісхана та його союзників. Наприкінці 30-х рр. XIII ст. почався похід монгольських полчищ на захід. У1237-1238 рр. кочовики воювали на північному сході Русі, а в 1239 р. розпочався наступ завойовників на півдні східнослов'янських земель. Необхідно зазначити, що вторгнення монгольських орд навряд чи було несподіванкою для східних слов'ян. На Русі було відомо, що в 1229 р. відбулася військова навала монгольських армій на р. Урал (Яїк) та в Поволжя, де вони розбили половців, саксинів та волзьких булгар. У першій половині 30-х рр. виникали постійні конфлікти між монголами та волзькими булгарами, які закінчилися повним розгром держави булгар у 1236 р. Наступного року кочовики вторглися в Рязанську землю...
Отже, напад монгольських військ був цілком прогнозованим, але Русь не була готова до відсічі нападникам: у цей час у Східній Європі різко загострилися міжкнязівські відносини. Одним з конфліктів була велика війна в Південній Русі, у якій брали участь Чернігівщина, Київщина, Смоленщина, Волинь і Галичина4. Володарі-цих земель активно залучали до конфлікту сусідів: Угорщину, Польщу, половців, ятвягів та литовців. Саме тому спочатку, коли взимку 1237 р. монгольські полчища розорили Рязанське князівство, а на початку 1238 р. вдерлися у Владимиро-Суздальську землю, на півдні Русі ця страшна біда, що прийшла до східнослов'янського світу, не викликала належної реакції. Зокрема на допомогу рязанцям не прийшли ні владимиро-суздальські, ні чернігівські володарі.
І монгольська експансія, і зазначена війна на півдні Русі драматично позначилися на долі Києва. У 1236 р. в цьому місті князем став Ярослав Всеволодович, союзник Данила Романовича й Володимира Рюриковича, на той час смоленського князя. Останній у попередній час вів боротьбу із чернігівськими князями. Навесні 1238 р. Ярослав Всеволодович, довідавшись про загибель свого брата Юрія в битві з монголами на річці Ситі (З березня 1238 р.), повернувся на батьківщину до Суздаля. Місто на Дніпрі зайняв Михайло Всеволодович, а в Галичі залишився його син Ростислав. «И потом, - пише галицько-волинський літописець, - приде Ярослав Суждальскый и взя Києв под Володимером, не мога его держати, иде пакы Суждалю. И взя под ним Михаил, а Ростислава сына своего, остави в Галичи. И отъяша от Данила Перемышль».
Повертаючись до подій початку 1238 р., необхідно зазначити, що саме того року Данило здійснив низку важливих дій, спрямованих на зміцнення своїх позицій на Русі й відновлення єдиної Галицько-Волинської держави. На початку року Данило організував похід до Дорогичина, де в березні розбив васальних від мазовецького князя Конрада рицарів-хрестоносців Добжинського ордену.
Ще починаючи з кінця XII ст., польські князі активно залучали духовно-рицарські ордени для боротьби з прусськими та литовськими племенами. З 1209 р. до кінця 20-х рр. XIII ст. V Пруссії головною фігурою в місіонерській діяльності був цистерціанський єпископ Християн. Певний час у Помор'ї діяли також загони іоаннітів і тамплієрів, пізніше, у першій половині 20-х рр. XIII ст., поморський князь Святополк запросив до міста Тимава представників іспанського духовно-рицарського ордену Калатрава. У 1226-1228 рр. за ініціативою Християна мазовецький князь Конрад та плоцький єпископ Гунтер розробили план створення спеціального ордену для протистояння пруссам. Наприкінці 1228 чи на початку 1229 рр. до Мазовії з Риги прибув загін рицарів-мечоносців із 14 осіб, кожного з яких супроводжував великий почт із слуг та зброєносців. На чолі загону стояв магістр Бруно.
Цими рицарями було створено Орден прусських рицарів Христових. У документах він називався «Magister et fraters militie Christi contra Prutenos in Masovie» або «milites Christi fraters in Dobrin». В основу статуту цього ордену, як, до речі, і мечоносців, було покладено статут ордену тамплієрів, або «бідних рицарів Христа і Соломонового храму», який виник на початку XII ст. в Єрусалимі. Статут тамплієрів був затверджений у 1128 р. на соборі у французькому місті Труа. Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для прибулих хрестоносців замок Добжинь, «від якого вони пізніше стали називатися братами з Добжиня, а також надав їм володіння в землі Куявії, яке називається Седльце». Одна з грамот повідомляє, що ці землі Конрад Мазовецький надав рицарям 4 липня 1228 р. У подальшому орден формувався з північногерманських рицарів. Добжинський орден не став потужною мілітарною силою, тому під впливом легата папи римського Григорія IX - домініканського монаха Вільгельма Моденського - у квітні 1235 р. відбулася його інкорпорація Тевтонським орденом. Із цього приводу 19 квітня римський понтифік видав спеціальну буллу. О.М. Масан вважає, що плани щодо проведення інкорпорації залишилися тільки намірами, проте реальнішим видається погляд, що на якийсь час тевтонцям удалося не тільки залучити до себе частину рицарів Добжинського ордену, а й захопити територію, надану їм Конрадом Мазовецьким".
Природно, що ці події викликали велике незадоволення мазовецького володаря. Згодом йому за допомогою Вільгельма Моденського та краківського єпископа Михайла вдалося подолати конфлікт: тевтонці відмовилися від претензій на польську територію. Мазовецький князь взяв під свою опіку тих рицарів Добжинського ордену, які не захотіли приєднатися до Тевтонського ордену або покинули його. Саме цих рицарів на чолі зі згаданим магістром Бруном і вирішив мазовецький князь Конрад використати для реалізації своєї східної політики.
На той час, як зазначалося в попередньому розділі, мазовецький володар разом із чернігівськими князями Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом вів запеклу боротьбу з волинськими володарями Данилом та Васильком. У серпні 1236 р. військо Василька поблизу Червена, а згодом на річці Вепрі завдало жорстокої поразки мазовшанам. Узимку 1237 р. Конрад запропонував рицарям Добжинського ордену поселитися в побузькому місті Дорогичині, яке належало Данилові. У грамоті від 8 березня 1237 р. йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на підставі спадкового права Дорогичина разом з територією, яка до цього міста прилягає і обмежена річками Бугом та Нуром, магістру Бруну та рицарям «Ордену Христа дому Добжинського замку» з метою боротьби з пруссами та «єретиками». Рицарі визнавали право патронату, а також обіцяли не переходити під владу інших володарів.
Ми вже зазначали, що, на відміну від ситуації на Близькому Сході, на початку XIII ст. спостерігався процес перетворення духовно-рицарських орденів, які були передусім мілітарними структурами, на державні формування, тобто духовно-рицарські ордени ставали державами. Такими церковними державами були Орден мечоносців, а згодом Тевтонський орден у Прибалтиці. Васальним від володаря Мазовецького князівства державним утворенням став орден рицарів-добжинців, який заволодів Дорогичинською землею, що входила до складу давньоруської конфедерації земель-князівств.
У Галицько-Волинському літописі вміщено повідомлення про зіткнення Данила Романовича з добжинськими рицарями: «Весне же бывши, поидоста [Данило. - Авт.] на Ятвезе и приидоста Берестью, рекам наводнившимся и не возмогоста йти на Ятвязе. Данилови рекъшу: „Не лепо єсть держати нашеє отчины крижевникомь Тепличемь, рекомым Соломоничемь". И поидоста на не в снлє тяжьцє. Приаста град месяця марта, старейшину их Бруна яша, и вои изоимаша и возвратися Володимер» ". Цей похід відбувся в березні 1238 р. Зауважимо, що в історичній літературі висловлювався сумнів щодо літописного пояснення обставин початку походу Данила проти добжинців. Зокрема М.Ф. Котляр зазначає, що навряд чи для волинського князя розлиття річок було тією несподіванкою, яка могла завадити походу проти ятвягів. Історик вважає, що підготовка до походу проти ятвягів була відволікаючим маневром, щоб приспати пильність рицарів.
На нашу думку, Данило взагалі навряд чи міг у той час готувати похід проти ятвягів, оскільки підтримував тоді з ними дружні стосунки. Інша справа, що його, безумовно, повинно було турбувати захоплення хрестоносцями важливого стратегічного пункту на річці Бузі - Дорогичина. Безперечно, перспектива облоги та штурму міста-фортеці, захопленого добжинцями, потребувала серйозної підготовки. Не випадково літописець підкреслює, що волинський князь пішов на рицарів «в силе тяжьце». На наш погляд, тут ішлося не про незвичну для походу велику чисельність волинського війська, а про особливу підготовку для штурму фортеці. Вірогідно, що необхідні для цього облогові знаряддя готувалися в Бересті, розташованому неподалік від Дорогичина".
Ми не можемо повністю погодитися з позицією О.М. Маса-на, який виступає проти перебільшення значення волинсько-добжинського конфлікту. Дійсно, цей конфлікт не варто розглядати, як якусь окрему війну, оскільки загін добжинців навряд чи перевищував дві сотні чоловік. Але поряд із цим треба пам'ятати, що навіть такий загін високопрофесійних воїнів становив значну небезпеку, до того ж лише на підставі відносно швидкого захоплення Дорогичина не можна стверджувати, як це робить зазначений історик, що ця фортеця мала слабкі фортифікаційні споруди. Контекст літописного повідомлення не дозволяє думати, що й захоплення Дорогичина добжинцями, і його звільнення відбулися в березні 1237 р., як вважає зазначений дослідник.
Завершуючи цей сюжет, необхідно зазначити, що не склалася належним чином доля й у тих добжинців, які приєдналися в 1235 р. до Тевтонського ордену. Через певний час між ними й тевтонцями виник конфлікт, у результаті якого тевтонці вигнали їх зі своєї організації, а тому колишні добжинці вимушені були приєднатися до невеличкого об'єднання іоаннітів, яке перебувало тоді в Польщі. Проте це об'єднання не відігравало якоїсь помітної ролі в політичному житті. Відомо, що іоанніти й тамплієри, які мешкали в Польщі, а також якісь загони тевтонських рицарів (є інформація, що у зв'язку з подіями в Польщі Тевтонський орден відклав на певний час свій наступ на північноруське місто Псков) прийшли на допомогу польським полкам навесні 1241 р. і більшість із них загинула 9 квітня 1241 р. у битві проти монгольських ратей під Легницею. Отже, у битві з цими завойовниками, вірогідно, і була записана остання сторінка історії «добжинських братів», частина яких перебувала в лавах іоаннітів, а інша - у лавах тевтонських рицарів.
Розгромом добжинських рицарів у березні 1238 р. завершилася спроба польського князя Конрада Мазовецького створити на території-Волині залежне від себе державне формування, діяльність якого в умовах наростання хрестоносної діяльності в Прибалтиці могла в перспективі мати дуже небезпечні наслідки для Південно-Західної Русі.
У першій половині 1238 р. князь Данило здійснив похід на Галич проти Михайла Всеволодовича, але в результаті цієї виправи волинському володарю вдалося лише захопити Перемишль. Згодом волинська адміністрація домовилася з литовськими князями та правителем Новгорода-Сіверського Ізяславом, які здійснили напад на Мазовію, де правив Конрад, головний на той час союзник князя Михайла". Данило, прагнучи залучити до взаємодії угорського короля Белу IV, здійснив дипломатичну місію до Угорщини. Коли ж ця місія завершилася фіаско, волинські князі почали готуватися до походу на підтримку австрій-ського герцога Фрідріха II Бабенберга. Необхідно зауважити, що з цього часу невелика приальпійська Австрія стала важливим фактором центральноєвропейської політики Романовичів.
Союз із Віднем відкривав великі можливості для здійснення тиску на польських князів та угорського короля. Зокрема підготовка Данила й Василька Романовичів до походу навесні 1238 р. стала відомою угорському королю, який перебував у ворожих стосунках з Фрідріхом II. Бела IV домовився з волинськими князями не здійснювати їхнього плану, але ця домовле-ність, вірогідно, примусила угорську верхівку відмовитися від підтримки Михайла та Ростислава в Галичі. «В то время пошел бяше Фридрих царь на герцика войною, и восхотеста йти Данил со братом Василком герцикови во помощь. Королеви же возбранившу има, возвратистася во землю свою».
Як уже зазначалося, після того як Михайло Всеволодович зайняв Київ, у Галичі князем залишився його син Ростислав. Ці князі влітку 1238 р. відвоювали в Данила Перемишль, але то був їхній останній успіх. У другій половині 1238 р., скориставшись відсутністю князя Ростислава в Галичі, Данило з військами підійшов до міста й після нетривалої облоги на третій день захопив його. «Данило же, - пише галицький книжник, - вииде во град свой и прийде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и облечи поведу, и постави Немечьскых вратех хоругов свою».
У 1239 р. Михайло й Ростислав безуспішно шукали підтримки в угорського короля Бели як проти монголів, так і проти Данила. Згодом обидва князі направилися до Польщі, але й тут, мабуть, їхня місія зазнала невдачі. Тому Михайло Всеволодович запропонував Данилові й Васильку укласти угоду, головною статтею якої стала відмова Михайла та Ростислава від претензій на Галич. Данило погодився на це. В обмін він надав Ростиславу в управління Луцьк, а Михайлові запропонував повернутися до Києва. Проте Михайло, довідавшись про посилення монгольської загрози місту, знову вирушив до Польщі.
Наприкінці 1239 р. монголи на чолі з ханом Менгу вперше підійшли до Києва, але не захопили його. Нещодавній його володар - Михайло Всеволодович - знайшов притулок від нападників у Центральній Європі. Невеликий час Київ тримав Ростислав Мстиславич, але він був вибитий з міста галицьким володарем. Данило посадив тут тисяцьким боярина Дмитра. Саме Дмитро очолив оборону міста наприкінці 1240 р. На думку О.П. Толочка, князь Данило формально був володарем Києва до 1243 р., коли в Орді Батий призначив найстарішим князем Русі владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича.
Необхідно зазначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об'єднання Романа Мстиславича. Романовичі майже тридцять п'ять років боролися за це. Упродовж цього часу на Волинь і особливо на Галичину висували претензії численні східнослов'янські та іноземні володарі, але саме Романовичі досягли успіху, що не було історичною випадковістю.
Безумовно, останні акорди епопеї щодо відновлення держави Романа здійснювалися вже в умовах монгольської навали, що певною мірою підірвало силу суперників Данила та Василька. Але головними моментами в цій епопеї були величезна воля, ратний запал, у цілому вдала дипломатія та відносно успішна політична діяльність Романовичів. Неабияке значення мала соціальна підтримка князів на Волині, відновлення такої в Галичині. Звичайно, галицький книжник значно перебільшував любов і приязнь галичан- до братів Романовичів. Конкретні події і до, і після 1238 р. свідчать, що в Галичині існувала постійна база для опору владі Романовичів. Але останні прагнули підсилити тут своїх симпатиків, і це давало свої плоди.
http://www.haidamaka.org.ua/0180.html
Розділ з книги: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.
У 1235 р., за свідченням перського письменника Абдаллаха ібн Фазлаха, на курултаї в Каракорумі монгольські хани вирішили «спрямувати переможний меч на голову вождів русів та асів», здійснити виправу проти народів Східної Європи. Необхідно зазначити, що в історичних джерелах, як східних (китайських), так і західних (давньоруських і західноєвропейських), нападників називають татарами, хоча історично на початку створення Монгольської держави татарські орди були ворогами Чингісхана та його союзників. Наприкінці 30-х рр. XIII ст. почався похід монгольських полчищ на захід. У1237-1238 рр. кочовики воювали на північному сході Русі, а в 1239 р. розпочався наступ завойовників на півдні східнослов'янських земель. Необхідно зазначити, що вторгнення монгольських орд навряд чи було несподіванкою для східних слов'ян. На Русі було відомо, що в 1229 р. відбулася військова навала монгольських армій на р. Урал (Яїк) та в Поволжя, де вони розбили половців, саксинів та волзьких булгар. У першій половині 30-х рр. виникали постійні конфлікти між монголами та волзькими булгарами, які закінчилися повним розгром держави булгар у 1236 р. Наступного року кочовики вторглися в Рязанську землю...
Отже, напад монгольських військ був цілком прогнозованим, але Русь не була готова до відсічі нападникам: у цей час у Східній Європі різко загострилися міжкнязівські відносини. Одним з конфліктів була велика війна в Південній Русі, у якій брали участь Чернігівщина, Київщина, Смоленщина, Волинь і Галичина4. Володарі-цих земель активно залучали до конфлікту сусідів: Угорщину, Польщу, половців, ятвягів та литовців. Саме тому спочатку, коли взимку 1237 р. монгольські полчища розорили Рязанське князівство, а на початку 1238 р. вдерлися у Владимиро-Суздальську землю, на півдні Русі ця страшна біда, що прийшла до східнослов'янського світу, не викликала належної реакції. Зокрема на допомогу рязанцям не прийшли ні владимиро-суздальські, ні чернігівські володарі.
І монгольська експансія, і зазначена війна на півдні Русі драматично позначилися на долі Києва. У 1236 р. в цьому місті князем став Ярослав Всеволодович, союзник Данила Романовича й Володимира Рюриковича, на той час смоленського князя. Останній у попередній час вів боротьбу із чернігівськими князями. Навесні 1238 р. Ярослав Всеволодович, довідавшись про загибель свого брата Юрія в битві з монголами на річці Ситі (З березня 1238 р.), повернувся на батьківщину до Суздаля. Місто на Дніпрі зайняв Михайло Всеволодович, а в Галичі залишився його син Ростислав. «И потом, - пише галицько-волинський літописець, - приде Ярослав Суждальскый и взя Києв под Володимером, не мога его держати, иде пакы Суждалю. И взя под ним Михаил, а Ростислава сына своего, остави в Галичи. И отъяша от Данила Перемышль».
Повертаючись до подій початку 1238 р., необхідно зазначити, що саме того року Данило здійснив низку важливих дій, спрямованих на зміцнення своїх позицій на Русі й відновлення єдиної Галицько-Волинської держави. На початку року Данило організував похід до Дорогичина, де в березні розбив васальних від мазовецького князя Конрада рицарів-хрестоносців Добжинського ордену.
Ще починаючи з кінця XII ст., польські князі активно залучали духовно-рицарські ордени для боротьби з прусськими та литовськими племенами. З 1209 р. до кінця 20-х рр. XIII ст. V Пруссії головною фігурою в місіонерській діяльності був цистерціанський єпископ Християн. Певний час у Помор'ї діяли також загони іоаннітів і тамплієрів, пізніше, у першій половині 20-х рр. XIII ст., поморський князь Святополк запросив до міста Тимава представників іспанського духовно-рицарського ордену Калатрава. У 1226-1228 рр. за ініціативою Християна мазовецький князь Конрад та плоцький єпископ Гунтер розробили план створення спеціального ордену для протистояння пруссам. Наприкінці 1228 чи на початку 1229 рр. до Мазовії з Риги прибув загін рицарів-мечоносців із 14 осіб, кожного з яких супроводжував великий почт із слуг та зброєносців. На чолі загону стояв магістр Бруно.
Цими рицарями було створено Орден прусських рицарів Христових. У документах він називався «Magister et fraters militie Christi contra Prutenos in Masovie» або «milites Christi fraters in Dobrin». В основу статуту цього ордену, як, до речі, і мечоносців, було покладено статут ордену тамплієрів, або «бідних рицарів Христа і Соломонового храму», який виник на початку XII ст. в Єрусалимі. Статут тамплієрів був затверджений у 1128 р. на соборі у французькому місті Труа. Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для прибулих хрестоносців замок Добжинь, «від якого вони пізніше стали називатися братами з Добжиня, а також надав їм володіння в землі Куявії, яке називається Седльце». Одна з грамот повідомляє, що ці землі Конрад Мазовецький надав рицарям 4 липня 1228 р. У подальшому орден формувався з північногерманських рицарів. Добжинський орден не став потужною мілітарною силою, тому під впливом легата папи римського Григорія IX - домініканського монаха Вільгельма Моденського - у квітні 1235 р. відбулася його інкорпорація Тевтонським орденом. Із цього приводу 19 квітня римський понтифік видав спеціальну буллу. О.М. Масан вважає, що плани щодо проведення інкорпорації залишилися тільки намірами, проте реальнішим видається погляд, що на якийсь час тевтонцям удалося не тільки залучити до себе частину рицарів Добжинського ордену, а й захопити територію, надану їм Конрадом Мазовецьким".
Природно, що ці події викликали велике незадоволення мазовецького володаря. Згодом йому за допомогою Вільгельма Моденського та краківського єпископа Михайла вдалося подолати конфлікт: тевтонці відмовилися від претензій на польську територію. Мазовецький князь взяв під свою опіку тих рицарів Добжинського ордену, які не захотіли приєднатися до Тевтонського ордену або покинули його. Саме цих рицарів на чолі зі згаданим магістром Бруном і вирішив мазовецький князь Конрад використати для реалізації своєї східної політики.
На той час, як зазначалося в попередньому розділі, мазовецький володар разом із чернігівськими князями Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом вів запеклу боротьбу з волинськими володарями Данилом та Васильком. У серпні 1236 р. військо Василька поблизу Червена, а згодом на річці Вепрі завдало жорстокої поразки мазовшанам. Узимку 1237 р. Конрад запропонував рицарям Добжинського ордену поселитися в побузькому місті Дорогичині, яке належало Данилові. У грамоті від 8 березня 1237 р. йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на підставі спадкового права Дорогичина разом з територією, яка до цього міста прилягає і обмежена річками Бугом та Нуром, магістру Бруну та рицарям «Ордену Христа дому Добжинського замку» з метою боротьби з пруссами та «єретиками». Рицарі визнавали право патронату, а також обіцяли не переходити під владу інших володарів.
Ми вже зазначали, що, на відміну від ситуації на Близькому Сході, на початку XIII ст. спостерігався процес перетворення духовно-рицарських орденів, які були передусім мілітарними структурами, на державні формування, тобто духовно-рицарські ордени ставали державами. Такими церковними державами були Орден мечоносців, а згодом Тевтонський орден у Прибалтиці. Васальним від володаря Мазовецького князівства державним утворенням став орден рицарів-добжинців, який заволодів Дорогичинською землею, що входила до складу давньоруської конфедерації земель-князівств.
У Галицько-Волинському літописі вміщено повідомлення про зіткнення Данила Романовича з добжинськими рицарями: «Весне же бывши, поидоста [Данило. - Авт.] на Ятвезе и приидоста Берестью, рекам наводнившимся и не возмогоста йти на Ятвязе. Данилови рекъшу: „Не лепо єсть держати нашеє отчины крижевникомь Тепличемь, рекомым Соломоничемь". И поидоста на не в снлє тяжьцє. Приаста град месяця марта, старейшину их Бруна яша, и вои изоимаша и возвратися Володимер» ". Цей похід відбувся в березні 1238 р. Зауважимо, що в історичній літературі висловлювався сумнів щодо літописного пояснення обставин початку походу Данила проти добжинців. Зокрема М.Ф. Котляр зазначає, що навряд чи для волинського князя розлиття річок було тією несподіванкою, яка могла завадити походу проти ятвягів. Історик вважає, що підготовка до походу проти ятвягів була відволікаючим маневром, щоб приспати пильність рицарів.
На нашу думку, Данило взагалі навряд чи міг у той час готувати похід проти ятвягів, оскільки підтримував тоді з ними дружні стосунки. Інша справа, що його, безумовно, повинно було турбувати захоплення хрестоносцями важливого стратегічного пункту на річці Бузі - Дорогичина. Безперечно, перспектива облоги та штурму міста-фортеці, захопленого добжинцями, потребувала серйозної підготовки. Не випадково літописець підкреслює, що волинський князь пішов на рицарів «в силе тяжьце». На наш погляд, тут ішлося не про незвичну для походу велику чисельність волинського війська, а про особливу підготовку для штурму фортеці. Вірогідно, що необхідні для цього облогові знаряддя готувалися в Бересті, розташованому неподалік від Дорогичина".
Ми не можемо повністю погодитися з позицією О.М. Маса-на, який виступає проти перебільшення значення волинсько-добжинського конфлікту. Дійсно, цей конфлікт не варто розглядати, як якусь окрему війну, оскільки загін добжинців навряд чи перевищував дві сотні чоловік. Але поряд із цим треба пам'ятати, що навіть такий загін високопрофесійних воїнів становив значну небезпеку, до того ж лише на підставі відносно швидкого захоплення Дорогичина не можна стверджувати, як це робить зазначений історик, що ця фортеця мала слабкі фортифікаційні споруди. Контекст літописного повідомлення не дозволяє думати, що й захоплення Дорогичина добжинцями, і його звільнення відбулися в березні 1237 р., як вважає зазначений дослідник.
Завершуючи цей сюжет, необхідно зазначити, що не склалася належним чином доля й у тих добжинців, які приєдналися в 1235 р. до Тевтонського ордену. Через певний час між ними й тевтонцями виник конфлікт, у результаті якого тевтонці вигнали їх зі своєї організації, а тому колишні добжинці вимушені були приєднатися до невеличкого об'єднання іоаннітів, яке перебувало тоді в Польщі. Проте це об'єднання не відігравало якоїсь помітної ролі в політичному житті. Відомо, що іоанніти й тамплієри, які мешкали в Польщі, а також якісь загони тевтонських рицарів (є інформація, що у зв'язку з подіями в Польщі Тевтонський орден відклав на певний час свій наступ на північноруське місто Псков) прийшли на допомогу польським полкам навесні 1241 р. і більшість із них загинула 9 квітня 1241 р. у битві проти монгольських ратей під Легницею. Отже, у битві з цими завойовниками, вірогідно, і була записана остання сторінка історії «добжинських братів», частина яких перебувала в лавах іоаннітів, а інша - у лавах тевтонських рицарів.
Розгромом добжинських рицарів у березні 1238 р. завершилася спроба польського князя Конрада Мазовецького створити на території-Волині залежне від себе державне формування, діяльність якого в умовах наростання хрестоносної діяльності в Прибалтиці могла в перспективі мати дуже небезпечні наслідки для Південно-Західної Русі.
У першій половині 1238 р. князь Данило здійснив похід на Галич проти Михайла Всеволодовича, але в результаті цієї виправи волинському володарю вдалося лише захопити Перемишль. Згодом волинська адміністрація домовилася з литовськими князями та правителем Новгорода-Сіверського Ізяславом, які здійснили напад на Мазовію, де правив Конрад, головний на той час союзник князя Михайла". Данило, прагнучи залучити до взаємодії угорського короля Белу IV, здійснив дипломатичну місію до Угорщини. Коли ж ця місія завершилася фіаско, волинські князі почали готуватися до походу на підтримку австрій-ського герцога Фрідріха II Бабенберга. Необхідно зауважити, що з цього часу невелика приальпійська Австрія стала важливим фактором центральноєвропейської політики Романовичів.
Союз із Віднем відкривав великі можливості для здійснення тиску на польських князів та угорського короля. Зокрема підготовка Данила й Василька Романовичів до походу навесні 1238 р. стала відомою угорському королю, який перебував у ворожих стосунках з Фрідріхом II. Бела IV домовився з волинськими князями не здійснювати їхнього плану, але ця домовле-ність, вірогідно, примусила угорську верхівку відмовитися від підтримки Михайла та Ростислава в Галичі. «В то время пошел бяше Фридрих царь на герцика войною, и восхотеста йти Данил со братом Василком герцикови во помощь. Королеви же возбранившу има, возвратистася во землю свою».
Як уже зазначалося, після того як Михайло Всеволодович зайняв Київ, у Галичі князем залишився його син Ростислав. Ці князі влітку 1238 р. відвоювали в Данила Перемишль, але то був їхній останній успіх. У другій половині 1238 р., скориставшись відсутністю князя Ростислава в Галичі, Данило з військами підійшов до міста й після нетривалої облоги на третій день захопив його. «Данило же, - пише галицький книжник, - вииде во град свой и прийде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и облечи поведу, и постави Немечьскых вратех хоругов свою».
У 1239 р. Михайло й Ростислав безуспішно шукали підтримки в угорського короля Бели як проти монголів, так і проти Данила. Згодом обидва князі направилися до Польщі, але й тут, мабуть, їхня місія зазнала невдачі. Тому Михайло Всеволодович запропонував Данилові й Васильку укласти угоду, головною статтею якої стала відмова Михайла та Ростислава від претензій на Галич. Данило погодився на це. В обмін він надав Ростиславу в управління Луцьк, а Михайлові запропонував повернутися до Києва. Проте Михайло, довідавшись про посилення монгольської загрози місту, знову вирушив до Польщі.
Наприкінці 1239 р. монголи на чолі з ханом Менгу вперше підійшли до Києва, але не захопили його. Нещодавній його володар - Михайло Всеволодович - знайшов притулок від нападників у Центральній Європі. Невеликий час Київ тримав Ростислав Мстиславич, але він був вибитий з міста галицьким володарем. Данило посадив тут тисяцьким боярина Дмитра. Саме Дмитро очолив оборону міста наприкінці 1240 р. На думку О.П. Толочка, князь Данило формально був володарем Києва до 1243 р., коли в Орді Батий призначив найстарішим князем Русі владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича.
Необхідно зазначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об'єднання Романа Мстиславича. Романовичі майже тридцять п'ять років боролися за це. Упродовж цього часу на Волинь і особливо на Галичину висували претензії численні східнослов'янські та іноземні володарі, але саме Романовичі досягли успіху, що не було історичною випадковістю.
Безумовно, останні акорди епопеї щодо відновлення держави Романа здійснювалися вже в умовах монгольської навали, що певною мірою підірвало силу суперників Данила та Василька. Але головними моментами в цій епопеї були величезна воля, ратний запал, у цілому вдала дипломатія та відносно успішна політична діяльність Романовичів. Неабияке значення мала соціальна підтримка князів на Волині, відновлення такої в Галичині. Звичайно, галицький книжник значно перебільшував любов і приязнь галичан- до братів Романовичів. Конкретні події і до, і після 1238 р. свідчать, що в Галичині існувала постійна база для опору владі Романовичів. Але останні прагнули підсилити тут своїх симпатиків, і це давало свої плоди.
Пониззя і Болохівщина у політичному розвитку Південно-Східної Європи (ХІІ – ХІІІ ст.)
http://www.haidamaka.org.ua/0218.html
О.Б.Головко, докт. істор. наук (Київ)
Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції 2010 року). – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.39-45.
При вивченні історії Південно-Західної Русі вкрай важливим є дослідження окремих ареалів Волинської та Галицької земель, особливо прикордонних або порубіжних, положення та статус яких накладав значний відбиток на характер їх розвитку. Зокрема, волинське Забужжя (або Побужжя) було тривалий час зоною змагань між польськими та волинськими володарями, Погорина належала спочатку київським володаря, а з середини ХІІ ст. стає частиною східноволинських земель[1] . Великий інтерес для науковців представляють два регіони Південної Русі – Пониззя та так звана Болохівщина.
Одним з регіонів Карпато-Дунайських земель, на межі проживання з південного сходу східнослов’янських племен уличів та тиверців, а з північного заходу прикарпатських хорватів було Середнє Подністров’я. В кінці ХІ – на початку ХІІ ст. воно входило до Теребовльського князівства, а пізніше в середині ХІІ ст. стає складовою великого Галицького князівства. Аналіз джерел дає підстави думати, що в часи найбільшої могутності Галицького князівства під час правління князя Володимирка Ростиславича та особливо Ярослава Володимировича Осмомисла всі Карпато-Дунайські землі перебувають під контролем Галича. Автор «Слова о полку Ігоревім» писав, що галицький князь Осмомисл поширював свою владу на Карпато-Дністровський регіон до Дунаю: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованнем столе, подпер горы Угорскыи своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная»[2] .
Відзначаючи факт зміни ступеня впливу верховної державної влади, а саме влади князівської, на ті чи інші ареали окремих земель, ми можемо розглянути деякі важливі аспекти проблеми походження назви «Україна». Однозначно, що не всі східнослов’янські землі в однаковій мірі залежали від влади володаря Зокрема, регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених територій» були , наприклад, у складі Волині Забужжя і Погорина, а у складі Галичини – «горная земля Перемышльская», Пониззя, і, по всій видимості, регіон мешкання загадкових «болохівських князів». Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль з центрів земель-князівств, були згадані в літописах наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. «Украины»[3] . Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украину Галичьскую»[4] , під якою давньоруський автор розумів територію Пониззя ( а можливо й ще Болохівщину).
Пізніше наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., коли низини Дунаю та Дністра стають незалежними від Галича, північна частина Карпато-Дністровського Реґіну (середина течії Дністра) перетворилася в автономне в складі Галицької землі формування – Пониззя. Поступово значення останнього ареалу в складі Галицької землі зростає, а до його складу переходить південна частина колишнього Теребовльського князівства. В ХІІІ ст. центром Пониззя було місто Бакота. Тут слід звернути увагу про нечітку локалізацію в деяких працях, навіть спеціально присвячених нашій темі, літописного «Пониззя». Зокрема, автор дисертаційного дослідження «Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.)» С.М.Вегерчук невірно вважає, що Пониззя – це всі землі Дунайсько-Дністровськогго межиріччя[5] . Навпаки це питання чітко розглядається у дисертації О.Л.Баженова, який пише, що «в класичному розумінні серцевиною Пониззя… є басейн Середнього Подністров’я, як південно-східна окраїна Галицько-Волинської держави»[6] .
З Галицько-Волинського літопису відомо, що внаслідок невдалого перебігу бойових дій з угорцями, які мали місце восени 1219 р. [7] , союзник галицького князя Мстислава Мстиславича волинський князь Данило вийшов із Галича і направився у Пониззя. О.Андріяшев відзначає, що тоді волинський князь зумів пройти через степ до міста Кучелміна на південному кордоні Галичини, переправитися тут через Дністер і об’єднатися з союзником галицьким князем Мстиславом Мстиславичем[8] .
Галицький книжник пише про бажання Мстислава у 1227 р. передати Галич Данилові[9] , але це, на наш погляд, скоріше за все не історична реалія, а літературний прийом. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг чинити спротив олігархічному оточенню на чолі з боярином Судиславом. Князь Мстислав під тиском галицьких бояр передав сину угорського короля Андрія ІІ - королевичу Андрію Галич, а собі хотів залишити Пониззя, де, вірогідно, тоді не було потужних впливів галицької боярської верхівки. Проте там Мстислав не зміг втриматися і через деякий час прибув до Торчеська. Д.Зубрицький безпідставно вважав, що Мстислав в той час володів Пониззям[10] , але це твердження суперечить змісту літописної інформації, де йдеться лише про переїзд Мстислава через зазначену область. Невдовзі Мстислав запропонував Данилові здійснити похід на Галич. «Яз всажу Половци, а ты своими, аще Бог даст его нама, ты возми Галичь, а яз Понизье»[11] . Отже, Мстислав запропонував не тільки план створення спільної коаліції із залученням половців, а й фактично погодився на розділ Галичини між ним та Данилом. Згадки Галицько-Волинського літопису про Пониззя свідчать, що в цей час цей ареал мав велику автономність у складі Галичини і відігравав значну роль у житті прикарпатського краю.
В 1230 р., за свідоцтвом галицького літописця, Данило отримав інформацію від своїх прихильників з Галича: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже»[12] . Можна припустити, що в цей час в Пониззі виникли якісь заворушення проти центральної галицької влади, а ворожі королевичу Андрієві та боярину Судиславу сили в Галичині запропонували волинському князю скористатися ситуацією і завоювати галицький стіл. Перша згадка про болохівських князів вміщено при описі боїв Данила з угорцями та галицькими боярами в 1232 рр. В Галицько-Волинському літописі записано, що “тоді «бо с королевичемь (Андрієм – О.Г.) Олександр и Глеб Зеремиевич, инии князи Болоховьсции»[13] . Якщо такий контекст оповідання не є випадковий, то можна припускати, що за суспільною вагою та економічним потенціалом «инии князи Болоховьсции» дорівнювалися галицьким боярам і були частиною землевласницького стану Галицької землі. Проте перебування болохівських князів в окремому ареалі створювало їм достатньо суверенне положення і у юридичному плані володарський статус, що і позначилось на їх найменуванні.
Розглядаючи історію сусідньої Погорини, ми вже писали в іншій праці, що у ХІІ ст. в н ній отримували волості друго- та третьорозрядні князі[14] . До Болохівщини, до якої ми вважаємо у науковому плані некоректним використання змістовного поняття «земля»[15] , входили частково території південної Погорини, а тому болохівські князі і були нащадками вказаних дрібних володарів ХІІ ст. Вірогідно, влада або вплив «болохівських князів» поширювався якимсь чином і на певну частину Пониззя[16] .
М.Молчановський вважав, що болохівські князі – це частина галицького боярства, а Болохівщина – це територія, яка сформувалася північніше Пониззя з окраїнних галицьких земель[17] . В.І. Якубовський відзначає, що ця територія була частиною Київської землі, з якою наприкінці ХІІ ст. у київського центру ослабли зв’язки. На думку історика, саме в цей час виникає Болохівська держава[18] . Але остання думка не може бути прийнятою, оскільки Болохівський ареал не мав чітких ознак державності і постійно знаходився в залежності або від Галичини, або (пізніше) від монголів. В.І.Якубовський відзначає, що на Згарському городищі були знайдені гербові знаки чернігівських Ольговичів, що дало йому підставу стверджувати походження болохівських князів з Чернігівської землі[19] . Проте ці знахідки не можуть бути прямою вказівкою про походження болохівських князів від Ольговичів. Скоріше це свідчило про якийсь вплив Чернігівського князівства в першій половині ХІІІ ст. на Болохівський ареал.
Іншу думку з приводу природи та походження болохівських князів висловлює М.Ф.Котляр, який вважає, що вони були представниками племінної верхівки. Вчений вважає, що сама Болохівська земля була неокняженою, не входила до складу будь-якого князівства Русі[20] . На формування Болохівського ареалу вірогідно вплинув не тільки слов’янський етнічний, а тюркський субстрат[21] . Л.В.Войтович вважає, що болохівські князі – це нащадки східноволинських князів Ярослава Інгваревича та його братів, які вороже ставилися до Романовичів[22] .
На нашу думку, ареал у верхів’ях річок Случ, Південний Буг та Тетерев займав дійсно особливе місце в структурі південноруських земель. Спочатку він сформувався як Південнобузька волость Київської землі[23] . Як і Погорина, він використовувався як резервний фонд земель для князів для роздавання васалам, але на відміну від Погорини, яка стала складовою Волинського князівства, територія у межиріччі Случу, Тетерева та Південного Бугу з часом поступово майже повністю вийде з-під контролю сусідніх державно-політичних центрів. В середині ХІІІ ст. цей ареал фіксується як володіння «болохівських князів», оскільки з ХІІ до середини ХІІІ ст. тут відбулася певна еволюція статусу згаданих володарів. Поступово їх володіння з умовних перетворилися в безумовні, а самі вони по суті стали крупними землевласниками – боярами, але за правовими ознаками, вірогідно, вважалися князями.
Після нищівного розорення Волинської і Галицької земель у 1240 р. монгольськими завойовниками князь Данило був вимушений не тільки вирішувати питання, пов’язані з відродженням розореного краю, а і боротися з суперниками, які, скориставшись ситуацію, почали чинити опір князівській владі. Особливо важка ситуація була в Галичині, де панували місцеві бояри. Зокрема, за повідомленням літописця, якийсь Доброслав Судьіч захопив Пониззя з центром у Бакоті («въшед в Бакату, все Понизье прия»), а Григорій Васильович утримував «горную страну Перемышльскую»[24] . Невдовзі Данило наказав обох цих можновладців захопити.
В 1241 р. проти Данила починають виступати його давні суперники галицькі бояри, болохівські князі та чернігівський князь Ростислав, який в 30-х роках правив у Галичі. Складність ситуації для Данила Романовича полягала у тому, що в цей час змінився статус болохівських князів в житті Південно-Східної Європи. Напад монголів на Східну Європу у середині ХІІІ ст. порушив систему державного розвитку давньоруських земель. Говорячи про це, слід зразу ж відзначити, що монгольські хани не прагнули до безпосереднього підкорення всіх східнослов’янських земель, а намагалися перетворити більшість їх володарів у своїх підлеглих та поширити на ці території данницькі відносини. Але процес створення нової політичної системи не відбувався швидко, тим більше, що цьому заважало затримка в Центральній Європі (в 1241 – 1242 рр.) головних монгольських військ, а дещо згодом розкол в стані монголів, заворушення, що сталися внаслідок смерті великого хана монголів Угедея.
На початку 40-х років деякі південні володіння Русі попадають в ту чи іншу систему залежності від монголів. Особливо тут слід сказати про південні прикордонні зони, а саме Переяславльський край, Поросся, Пониззя, землі берладників та ін. Монгольська ставка в Сараї, а також монгольські воєначальники (темники) прагнуть взяти ці землі під свій безпосередній контроль. Так, в ХІІ ст. населення Дунайсько-Дністровського межиріччя знаходилося під контролем Галичини. В пору громадянської війни першої половини ХІІІ ст. на частину цих земель посилює вплив Королівство Угорщина[25] . Під патронатом угорського короля тут з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. тут діяли рицарі Тевтонського ордену[26] . Пізніше, аж до монгольської навали в цьому регіоні функціонувала католицька єпископія, яка займалася місіонерської діяльністю у половців[27] . Монгольська експансія призвела до страшного розорення цього краю, який попадає під владу степовиків[28] . Відомо, що в 40-х роках Переяславльське князівство безпосередньо управляється монгольським намісником[29] . Таку систему залежності можна прослідкувати і по відношенню до Болохівщини, верхівка якої попадає на початку 40-х років ХІІІ ст. під патронат монгольських воєначальників і, як розповідає літопис, поставляли хліб загарбникам[30] . Однозначно, що конфлікт з васалами монголів міг мати дуже негативні наслідки для Данила. Проте галицько-волинський князь проявив в цій ситуації рішучість.
В середині 1241 р. чернігівський князь Ростислав, який вступив у взаємодію з галицькими боярами, вирушив на захід з Чернігова з наміром повернути собі прикарпатські землі. По дорозі до нього приєдналися болохівські князі, а звідси об’єднані сили рушили в Пониззя, де оточили місто Бакоту. Оборону міста очолив воєвода Данила печатник (канцлер) Кирило, якому було доручено у попередній час навести тут порядок після боярського панування. Останньому вдалося нанести поразку нападникам, і невдовзі Ростислав вимушений був повернутися додому. Коли про напад дізнався Данило, він вирушив на болохівські землі, де повністю знищив міста-фортеці. Літопис перераховує наступні міста: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Бозький, Дядьков. Це призвело до відновлення влади Данила над Болохівщиною, а також до розвалу ворожої Романовичам коаліції.
Весною 1242 р. Ростислав разом з галицьким боярином Владиславом знову зробив спробу зайняти Галич, але цього разу допомоги від традиційних союзників не отримав. Чернігівському князю все ж таки вдалося зайняти місто за допомогою галицького єпископа Артемія, але не надовго. Данило і Василько, зібравши військо, вирушили проти нападників. Ростислав покинув Галич, і лише, за словами літописця, звістка про повернення монголів з Угорщини дозволила Ростиславу врятуватися від переслідування з боку Данила. Воєвода князь Андрій вибив із Перемишля наближеного Ростислава Костянтина, а Данило поїхав до Бакоти та Каліуса, де, вірогідно, хотів вирішувати питання утвердження своєї влади («хотя землю установити»)[31] .
Близько 1253 р. проти Данила виступив бакотський воєвода Мілей, який вирішив перейти на бік монголів. Данило послав у Пониззя сина Лева, який захопив тут Мілея і якогось Баскака – можливо, монгольського ставленика, який прибув сюди на допомогу бакотському воєводі . Під час перебування у Данила Мілей заявив про своє підкорення князю, був відпущений до Бакоти, проте невдовзі «сътвори лесть и предасть ю пакы татаром Бакоту»[32] . Мова, вочевидь, йшла про підкорення Пониззя монгольському воєначальнику Куремсі, який тоді зробив спробу захопити Кременець. Незабаром князь Данило розпочав вав широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив взимку 1254 – 1255 рр. «По рати же Кремянецькой Куремьсине, – пише галицький літописець, – Данил воздвиже рать противу Татаром»[33] . Галицький літописець розповідає, що військо Данила, та його брата Василька здійснила напад на Болохівщину («воевахуть людие Данилови и Василкови Болехов») , а Лев Данилович завоював Побожьє (тобто район сучасного Південного Бугу). Весною наступного 1255 р. інший син Данила Шварн підкорив міста Західної Київщини, що належали монголам[34] .
Докладний опис походів Романовичів на схід дають підставу для деяких додаткових висновків. Перш за все важливою є інформація про території, де проходили бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, тут згадується Межибожжя, Побожжя та район Случі та Тетерева. Означена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час вказана буферна (чи контактна) зона («Украина») розширяється. Можна погодитися з думкою М.С.Грушевського, що на окраїнах руської землі мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар[35] .
У подальшому джерела вже не згадують про Пониззя та Болохівщину, проте не має ніяких сумнівів, що в цьому регіоні суспільне і державне життя продовжувалося і надалі. Згадані ареали трансформувалися у Подільську землю, яка на початку 60-х років ХІV ст. увійшла до складу Великого Литовсько-Руського князівства.
Головко О.Б. Побужжя в контексті політичного розвитку Південно-Західної Русі (Х – перша половина ХІІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до ХVІІІ ст.).– Вип. 2. – К., 2002. – С.59-76; його ж. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи (ІХ – перша половина ХІІІ ст.). – К.,2006. – С.90-93,106-108,175,176,214-222; його ж. Західнобузькі міста Холм і Дорогичин у політичній діяльності короля Данила Романовича Дрогичинъ 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. – Івано-Франківськ, 2008. – С.50-63
Повесть о полку Игореве. – Москва,1950. – С.22.
Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі і проблема витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991.– №11. – С.24-35.
Полное собрание руських летописей. – Т.2.Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург, 1908. – Стб.789.
Вегерчук С.М. Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.). Автореф. канд. дис. – Одеса, 2006. – 20 с.
Баженов О.Л. Давньоруське Пониззя середини ХІІ – середини ХІІІ ст.: соціально-економічний, військово-політичний і культурно-духовний аспекти. Автореф. канд. дис. – Чернівці, 2005. – С.3-4.
Хронологію див.: Лихачева О.П. Комментарии// Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва.,1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.75.
Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – Киев,1887. – С.161.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.
Зубрицкий Д. История древнего Галицко-Русского княжества. – Т.3. – С.104.
Там же. – Стб.752.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинсь¬кої літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – 1901. – С.23.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 767.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.175,176.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.96-97; пор. Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значениек в русской истории // Труды ІІІ Археологического съезда в Киеве. 1874 г. – Т.2. – К.,1876. – С.69-139.
Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К., 1976. – С.164-176; Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – К., Одеса, 1985. – С.103-111.
Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К.,1885. – С.105,110.
Якубовський В.І. Скарби Болохівської землі. – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.12.
Якубовский В.И. Древнерусские памятники ХІІ – ХІІІ вв. верховьев рек Южного Буга и Случи. Автореф. канд. дисс. – Киев, 1984. – С.18; його ж. Типологічна та історико-соціальна суть болохівських поселень // Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. – Кам’янець-Подільський, 1992. – С.235-238; див. також: Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – С.107-108.
Котляр Н.Ф. Племенная знать в процессе формирования класса Южной Руси (на материале Болоховской земли) // Элита и этнос средневековья. – Москва,1995. – С.98-104.
Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – У Львові, 1905. – С.155.
Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVІ ст. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 1996. – С.56.
Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли. – Киев, 1989. – С.73-74; його ж. Південнобузька волость Київської землі (ХІ – ХІІ століття) // Тези доповідей VI-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції (Секція археології). – Кам’янець-Подільський, 1985. – С.71-72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 789.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P. 106-108,370.
Ibid. – T.3,v.2. – Budae, 1829. – P.398.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – Москва, 1985. – С.33-34; Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С.91.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.806; Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – Москва, 1957. – С.68.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 787.
Там же. – Стб.794.
Там же. – Стб.829.
Там же. – Стб.838.
Там же.
Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – С. 158-159.
http://www.haidamaka.org.ua/0218.html
О.Б.Головко, докт. істор. наук (Київ)
Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції 2010 року). – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.39-45.
При вивченні історії Південно-Західної Русі вкрай важливим є дослідження окремих ареалів Волинської та Галицької земель, особливо прикордонних або порубіжних, положення та статус яких накладав значний відбиток на характер їх розвитку. Зокрема, волинське Забужжя (або Побужжя) було тривалий час зоною змагань між польськими та волинськими володарями, Погорина належала спочатку київським володаря, а з середини ХІІ ст. стає частиною східноволинських земель[1] . Великий інтерес для науковців представляють два регіони Південної Русі – Пониззя та так звана Болохівщина.
Одним з регіонів Карпато-Дунайських земель, на межі проживання з південного сходу східнослов’янських племен уличів та тиверців, а з північного заходу прикарпатських хорватів було Середнє Подністров’я. В кінці ХІ – на початку ХІІ ст. воно входило до Теребовльського князівства, а пізніше в середині ХІІ ст. стає складовою великого Галицького князівства. Аналіз джерел дає підстави думати, що в часи найбільшої могутності Галицького князівства під час правління князя Володимирка Ростиславича та особливо Ярослава Володимировича Осмомисла всі Карпато-Дунайські землі перебувають під контролем Галича. Автор «Слова о полку Ігоревім» писав, що галицький князь Осмомисл поширював свою владу на Карпато-Дністровський регіон до Дунаю: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованнем столе, подпер горы Угорскыи своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная»[2] .
Відзначаючи факт зміни ступеня впливу верховної державної влади, а саме влади князівської, на ті чи інші ареали окремих земель, ми можемо розглянути деякі важливі аспекти проблеми походження назви «Україна». Однозначно, що не всі східнослов’янські землі в однаковій мірі залежали від влади володаря Зокрема, регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених територій» були , наприклад, у складі Волині Забужжя і Погорина, а у складі Галичини – «горная земля Перемышльская», Пониззя, і, по всій видимості, регіон мешкання загадкових «болохівських князів». Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль з центрів земель-князівств, були згадані в літописах наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. «Украины»[3] . Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украину Галичьскую»[4] , під якою давньоруський автор розумів територію Пониззя ( а можливо й ще Болохівщину).
Пізніше наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., коли низини Дунаю та Дністра стають незалежними від Галича, північна частина Карпато-Дністровського Реґіну (середина течії Дністра) перетворилася в автономне в складі Галицької землі формування – Пониззя. Поступово значення останнього ареалу в складі Галицької землі зростає, а до його складу переходить південна частина колишнього Теребовльського князівства. В ХІІІ ст. центром Пониззя було місто Бакота. Тут слід звернути увагу про нечітку локалізацію в деяких працях, навіть спеціально присвячених нашій темі, літописного «Пониззя». Зокрема, автор дисертаційного дослідження «Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.)» С.М.Вегерчук невірно вважає, що Пониззя – це всі землі Дунайсько-Дністровськогго межиріччя[5] . Навпаки це питання чітко розглядається у дисертації О.Л.Баженова, який пише, що «в класичному розумінні серцевиною Пониззя… є басейн Середнього Подністров’я, як південно-східна окраїна Галицько-Волинської держави»[6] .
З Галицько-Волинського літопису відомо, що внаслідок невдалого перебігу бойових дій з угорцями, які мали місце восени 1219 р. [7] , союзник галицького князя Мстислава Мстиславича волинський князь Данило вийшов із Галича і направився у Пониззя. О.Андріяшев відзначає, що тоді волинський князь зумів пройти через степ до міста Кучелміна на південному кордоні Галичини, переправитися тут через Дністер і об’єднатися з союзником галицьким князем Мстиславом Мстиславичем[8] .
Галицький книжник пише про бажання Мстислава у 1227 р. передати Галич Данилові[9] , але це, на наш погляд, скоріше за все не історична реалія, а літературний прийом. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг чинити спротив олігархічному оточенню на чолі з боярином Судиславом. Князь Мстислав під тиском галицьких бояр передав сину угорського короля Андрія ІІ - королевичу Андрію Галич, а собі хотів залишити Пониззя, де, вірогідно, тоді не було потужних впливів галицької боярської верхівки. Проте там Мстислав не зміг втриматися і через деякий час прибув до Торчеська. Д.Зубрицький безпідставно вважав, що Мстислав в той час володів Пониззям[10] , але це твердження суперечить змісту літописної інформації, де йдеться лише про переїзд Мстислава через зазначену область. Невдовзі Мстислав запропонував Данилові здійснити похід на Галич. «Яз всажу Половци, а ты своими, аще Бог даст его нама, ты возми Галичь, а яз Понизье»[11] . Отже, Мстислав запропонував не тільки план створення спільної коаліції із залученням половців, а й фактично погодився на розділ Галичини між ним та Данилом. Згадки Галицько-Волинського літопису про Пониззя свідчать, що в цей час цей ареал мав велику автономність у складі Галичини і відігравав значну роль у житті прикарпатського краю.
В 1230 р., за свідоцтвом галицького літописця, Данило отримав інформацію від своїх прихильників з Галича: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже»[12] . Можна припустити, що в цей час в Пониззі виникли якісь заворушення проти центральної галицької влади, а ворожі королевичу Андрієві та боярину Судиславу сили в Галичині запропонували волинському князю скористатися ситуацією і завоювати галицький стіл. Перша згадка про болохівських князів вміщено при описі боїв Данила з угорцями та галицькими боярами в 1232 рр. В Галицько-Волинському літописі записано, що “тоді «бо с королевичемь (Андрієм – О.Г.) Олександр и Глеб Зеремиевич, инии князи Болоховьсции»[13] . Якщо такий контекст оповідання не є випадковий, то можна припускати, що за суспільною вагою та економічним потенціалом «инии князи Болоховьсции» дорівнювалися галицьким боярам і були частиною землевласницького стану Галицької землі. Проте перебування болохівських князів в окремому ареалі створювало їм достатньо суверенне положення і у юридичному плані володарський статус, що і позначилось на їх найменуванні.
Розглядаючи історію сусідньої Погорини, ми вже писали в іншій праці, що у ХІІ ст. в н ній отримували волості друго- та третьорозрядні князі[14] . До Болохівщини, до якої ми вважаємо у науковому плані некоректним використання змістовного поняття «земля»[15] , входили частково території південної Погорини, а тому болохівські князі і були нащадками вказаних дрібних володарів ХІІ ст. Вірогідно, влада або вплив «болохівських князів» поширювався якимсь чином і на певну частину Пониззя[16] .
М.Молчановський вважав, що болохівські князі – це частина галицького боярства, а Болохівщина – це територія, яка сформувалася північніше Пониззя з окраїнних галицьких земель[17] . В.І. Якубовський відзначає, що ця територія була частиною Київської землі, з якою наприкінці ХІІ ст. у київського центру ослабли зв’язки. На думку історика, саме в цей час виникає Болохівська держава[18] . Але остання думка не може бути прийнятою, оскільки Болохівський ареал не мав чітких ознак державності і постійно знаходився в залежності або від Галичини, або (пізніше) від монголів. В.І.Якубовський відзначає, що на Згарському городищі були знайдені гербові знаки чернігівських Ольговичів, що дало йому підставу стверджувати походження болохівських князів з Чернігівської землі[19] . Проте ці знахідки не можуть бути прямою вказівкою про походження болохівських князів від Ольговичів. Скоріше це свідчило про якийсь вплив Чернігівського князівства в першій половині ХІІІ ст. на Болохівський ареал.
Іншу думку з приводу природи та походження болохівських князів висловлює М.Ф.Котляр, який вважає, що вони були представниками племінної верхівки. Вчений вважає, що сама Болохівська земля була неокняженою, не входила до складу будь-якого князівства Русі[20] . На формування Болохівського ареалу вірогідно вплинув не тільки слов’янський етнічний, а тюркський субстрат[21] . Л.В.Войтович вважає, що болохівські князі – це нащадки східноволинських князів Ярослава Інгваревича та його братів, які вороже ставилися до Романовичів[22] .
На нашу думку, ареал у верхів’ях річок Случ, Південний Буг та Тетерев займав дійсно особливе місце в структурі південноруських земель. Спочатку він сформувався як Південнобузька волость Київської землі[23] . Як і Погорина, він використовувався як резервний фонд земель для князів для роздавання васалам, але на відміну від Погорини, яка стала складовою Волинського князівства, територія у межиріччі Случу, Тетерева та Південного Бугу з часом поступово майже повністю вийде з-під контролю сусідніх державно-політичних центрів. В середині ХІІІ ст. цей ареал фіксується як володіння «болохівських князів», оскільки з ХІІ до середини ХІІІ ст. тут відбулася певна еволюція статусу згаданих володарів. Поступово їх володіння з умовних перетворилися в безумовні, а самі вони по суті стали крупними землевласниками – боярами, але за правовими ознаками, вірогідно, вважалися князями.
Після нищівного розорення Волинської і Галицької земель у 1240 р. монгольськими завойовниками князь Данило був вимушений не тільки вирішувати питання, пов’язані з відродженням розореного краю, а і боротися з суперниками, які, скориставшись ситуацію, почали чинити опір князівській владі. Особливо важка ситуація була в Галичині, де панували місцеві бояри. Зокрема, за повідомленням літописця, якийсь Доброслав Судьіч захопив Пониззя з центром у Бакоті («въшед в Бакату, все Понизье прия»), а Григорій Васильович утримував «горную страну Перемышльскую»[24] . Невдовзі Данило наказав обох цих можновладців захопити.
В 1241 р. проти Данила починають виступати його давні суперники галицькі бояри, болохівські князі та чернігівський князь Ростислав, який в 30-х роках правив у Галичі. Складність ситуації для Данила Романовича полягала у тому, що в цей час змінився статус болохівських князів в житті Південно-Східної Європи. Напад монголів на Східну Європу у середині ХІІІ ст. порушив систему державного розвитку давньоруських земель. Говорячи про це, слід зразу ж відзначити, що монгольські хани не прагнули до безпосереднього підкорення всіх східнослов’янських земель, а намагалися перетворити більшість їх володарів у своїх підлеглих та поширити на ці території данницькі відносини. Але процес створення нової політичної системи не відбувався швидко, тим більше, що цьому заважало затримка в Центральній Європі (в 1241 – 1242 рр.) головних монгольських військ, а дещо згодом розкол в стані монголів, заворушення, що сталися внаслідок смерті великого хана монголів Угедея.
На початку 40-х років деякі південні володіння Русі попадають в ту чи іншу систему залежності від монголів. Особливо тут слід сказати про південні прикордонні зони, а саме Переяславльський край, Поросся, Пониззя, землі берладників та ін. Монгольська ставка в Сараї, а також монгольські воєначальники (темники) прагнуть взяти ці землі під свій безпосередній контроль. Так, в ХІІ ст. населення Дунайсько-Дністровського межиріччя знаходилося під контролем Галичини. В пору громадянської війни першої половини ХІІІ ст. на частину цих земель посилює вплив Королівство Угорщина[25] . Під патронатом угорського короля тут з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. тут діяли рицарі Тевтонського ордену[26] . Пізніше, аж до монгольської навали в цьому регіоні функціонувала католицька єпископія, яка займалася місіонерської діяльністю у половців[27] . Монгольська експансія призвела до страшного розорення цього краю, який попадає під владу степовиків[28] . Відомо, що в 40-х роках Переяславльське князівство безпосередньо управляється монгольським намісником[29] . Таку систему залежності можна прослідкувати і по відношенню до Болохівщини, верхівка якої попадає на початку 40-х років ХІІІ ст. під патронат монгольських воєначальників і, як розповідає літопис, поставляли хліб загарбникам[30] . Однозначно, що конфлікт з васалами монголів міг мати дуже негативні наслідки для Данила. Проте галицько-волинський князь проявив в цій ситуації рішучість.
В середині 1241 р. чернігівський князь Ростислав, який вступив у взаємодію з галицькими боярами, вирушив на захід з Чернігова з наміром повернути собі прикарпатські землі. По дорозі до нього приєдналися болохівські князі, а звідси об’єднані сили рушили в Пониззя, де оточили місто Бакоту. Оборону міста очолив воєвода Данила печатник (канцлер) Кирило, якому було доручено у попередній час навести тут порядок після боярського панування. Останньому вдалося нанести поразку нападникам, і невдовзі Ростислав вимушений був повернутися додому. Коли про напад дізнався Данило, він вирушив на болохівські землі, де повністю знищив міста-фортеці. Літопис перераховує наступні міста: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Бозький, Дядьков. Це призвело до відновлення влади Данила над Болохівщиною, а також до розвалу ворожої Романовичам коаліції.
Весною 1242 р. Ростислав разом з галицьким боярином Владиславом знову зробив спробу зайняти Галич, але цього разу допомоги від традиційних союзників не отримав. Чернігівському князю все ж таки вдалося зайняти місто за допомогою галицького єпископа Артемія, але не надовго. Данило і Василько, зібравши військо, вирушили проти нападників. Ростислав покинув Галич, і лише, за словами літописця, звістка про повернення монголів з Угорщини дозволила Ростиславу врятуватися від переслідування з боку Данила. Воєвода князь Андрій вибив із Перемишля наближеного Ростислава Костянтина, а Данило поїхав до Бакоти та Каліуса, де, вірогідно, хотів вирішувати питання утвердження своєї влади («хотя землю установити»)[31] .
Близько 1253 р. проти Данила виступив бакотський воєвода Мілей, який вирішив перейти на бік монголів. Данило послав у Пониззя сина Лева, який захопив тут Мілея і якогось Баскака – можливо, монгольського ставленика, який прибув сюди на допомогу бакотському воєводі . Під час перебування у Данила Мілей заявив про своє підкорення князю, був відпущений до Бакоти, проте невдовзі «сътвори лесть и предасть ю пакы татаром Бакоту»[32] . Мова, вочевидь, йшла про підкорення Пониззя монгольському воєначальнику Куремсі, який тоді зробив спробу захопити Кременець. Незабаром князь Данило розпочав вав широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив взимку 1254 – 1255 рр. «По рати же Кремянецькой Куремьсине, – пише галицький літописець, – Данил воздвиже рать противу Татаром»[33] . Галицький літописець розповідає, що військо Данила, та його брата Василька здійснила напад на Болохівщину («воевахуть людие Данилови и Василкови Болехов») , а Лев Данилович завоював Побожьє (тобто район сучасного Південного Бугу). Весною наступного 1255 р. інший син Данила Шварн підкорив міста Західної Київщини, що належали монголам[34] .
Докладний опис походів Романовичів на схід дають підставу для деяких додаткових висновків. Перш за все важливою є інформація про території, де проходили бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, тут згадується Межибожжя, Побожжя та район Случі та Тетерева. Означена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час вказана буферна (чи контактна) зона («Украина») розширяється. Можна погодитися з думкою М.С.Грушевського, що на окраїнах руської землі мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар[35] .
У подальшому джерела вже не згадують про Пониззя та Болохівщину, проте не має ніяких сумнівів, що в цьому регіоні суспільне і державне життя продовжувалося і надалі. Згадані ареали трансформувалися у Подільську землю, яка на початку 60-х років ХІV ст. увійшла до складу Великого Литовсько-Руського князівства.
Головко О.Б. Побужжя в контексті політичного розвитку Південно-Західної Русі (Х – перша половина ХІІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до ХVІІІ ст.).– Вип. 2. – К., 2002. – С.59-76; його ж. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи (ІХ – перша половина ХІІІ ст.). – К.,2006. – С.90-93,106-108,175,176,214-222; його ж. Західнобузькі міста Холм і Дорогичин у політичній діяльності короля Данила Романовича Дрогичинъ 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. – Івано-Франківськ, 2008. – С.50-63
Повесть о полку Игореве. – Москва,1950. – С.22.
Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі і проблема витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991.– №11. – С.24-35.
Полное собрание руських летописей. – Т.2.Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург, 1908. – Стб.789.
Вегерчук С.М. Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.). Автореф. канд. дис. – Одеса, 2006. – 20 с.
Баженов О.Л. Давньоруське Пониззя середини ХІІ – середини ХІІІ ст.: соціально-економічний, військово-політичний і культурно-духовний аспекти. Автореф. канд. дис. – Чернівці, 2005. – С.3-4.
Хронологію див.: Лихачева О.П. Комментарии// Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва.,1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.75.
Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – Киев,1887. – С.161.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.
Зубрицкий Д. История древнего Галицко-Русского княжества. – Т.3. – С.104.
Там же. – Стб.752.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинсь¬кої літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – 1901. – С.23.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 767.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.175,176.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.96-97; пор. Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значениек в русской истории // Труды ІІІ Археологического съезда в Киеве. 1874 г. – Т.2. – К.,1876. – С.69-139.
Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К., 1976. – С.164-176; Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – К., Одеса, 1985. – С.103-111.
Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К.,1885. – С.105,110.
Якубовський В.І. Скарби Болохівської землі. – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.12.
Якубовский В.И. Древнерусские памятники ХІІ – ХІІІ вв. верховьев рек Южного Буга и Случи. Автореф. канд. дисс. – Киев, 1984. – С.18; його ж. Типологічна та історико-соціальна суть болохівських поселень // Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. – Кам’янець-Подільський, 1992. – С.235-238; див. також: Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – С.107-108.
Котляр Н.Ф. Племенная знать в процессе формирования класса Южной Руси (на материале Болоховской земли) // Элита и этнос средневековья. – Москва,1995. – С.98-104.
Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – У Львові, 1905. – С.155.
Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVІ ст. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 1996. – С.56.
Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли. – Киев, 1989. – С.73-74; його ж. Південнобузька волость Київської землі (ХІ – ХІІ століття) // Тези доповідей VI-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції (Секція археології). – Кам’янець-Подільський, 1985. – С.71-72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 789.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P. 106-108,370.
Ibid. – T.3,v.2. – Budae, 1829. – P.398.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – Москва, 1985. – С.33-34; Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С.91.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.806; Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – Москва, 1957. – С.68.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 787.
Там же. – Стб.794.
Там же. – Стб.829.
Там же. – Стб.838.
Там же.
Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – С. 158-159.
Східна політика угорського короля Андрія ІІ (перша третина ХІІІ ст.)
http://www.haidamaka.org.ua/0219.html
Головко О.Б.,
докт. істор. наук (м. Київ)
З моменту появи угорців у Паннонській котловині наприкінці ІХ ст. утворена ними держава у центрі Європи відігравала непересічну роль у житті континенту. Дуже важливими були стосунки Королівства Угорщини з народами Східної Європи, особливо з давньоруськими князівствами.
В цій статті ми розглянемо питання про східну політику Королівства Угорщина в період правління короля Андрія (Андраша) ІІ (роки життя біля 1176 – 21.09.1235, роки правління 29.05.1205 – 21.09.1235).
Необхідно зазначити, що ця тема викликає великий інтерес у дослідників починаючи з кінця ХVIII cт. Велике значення для її дослідження мало введення до наукового обігу Галицько-Волинського літопису, який докладно висвітлює перебіг взаємин Королівства Угорщина з Південно-Західною Руссю. Ця інформація пам’ятки була розглянута львівським істориком Д.Зубрицьким при написанні монументальної праці з історії Волинської і Галицької земель, де докладно досліджена викладена історія взаємин населення Прикарпаття та Волині з угорцями [1]. Тоді ж М.П.Смірнов справедливо звернув увагу на необхідність критичного підходу до матеріалу літопису, оскільки досить поблажлива риторика джерела відносно дій короля Андрія і його підданих не дуже відповідає історичним реаліям. На думку вченого, угорці тоді досить швидко скинули маску захисників синів загиблого князя Романа Данила та Василька і прагнули завоювати Галич для себе [2].
У подальшому історія східної політики короля Угорщини Андрія ІІ докладно розглядалася у працях І.Шараневича, М.П.Дашкевича, О.Андріяшева і особливо М.С.Грушевського [3]. Вже в історіографії ХІХ ст. сформувалася думка, що стан глибокої кризи, в якому перебувала Південно-Західна Русь у першій половині ХІІІ ст., був наслідком ворожих дій сусідніх центральноєвропейських держав, перш за все Королівства Угорщина.
Пізніше в середині ХХ ст. автор капітальної монографії з середньовічної історії Волині та Галичини московський історик В.Т.Пашуто у дослідженні з історії зовнішньої політики Русі взагалі охарактеризував період першої половини ХІІІ ст. в історії Південно-Західної Русі як час наступу угорсько-польської коаліції на схід [4]. Але така характеристика, на наш погляд, є занадто спрощеною і неточною, передає систему взаємин Галицької і Волинської земель із західними сусідами у викривленому вигляді. Перш за все, Королівство Угорщина і польські князівства, перш за все Краківське, провадили на сході в основному самостійну, а не узгоджену політику (хоча часто і виступали союзниками). Їх дії відрізнялися за змістом, а між угорської та польською елітами через суперництво у східному питанні виникали часом конфліктні ситуації. Аналіз конкретних подій засвідчує, що проведення східної політики вимагала від угорської адміністрації значних зусиль протягом тривалого часу і не давала значного ефекту. І, нарешті, не можна погодитися з поширеними спробами представити історію взаємин Королівства Угорщина з Галицькою землею у першій половині ХІІІ ст. лише як системи володарювання-підкорення [5], оскільки постійні претензії угорського двору на Південно-Західну Русь, що спостерігається у документах королівської канцелярії, не збігалися з реаліями політичного життя Галичини і Волині, у тому числі відносин цих земель з Королівством Угорщина.
Таким чином, дослідження проблеми політичної діяльності Королівства Угорщина відносно Галицької землі (яка з усіх земель Русі найбільше цікавила угорський королівський двір) може значно уточнити наші уявлення про важливий період в історії Центрально-Східної Європи у першій третині ХІІІ ст. Однозначно, що для створення загальної характеристики історії Прикарпаття того часу необхідно провести синтезне вивчення всіх явищ, які впливали на ситуацію в Прикарпатті, а саме експансивних дій сусідів, боярських заколотів, втручання у життя Галичини князів інших східнослов’янських земель тощо.
Відомо, що у боротьбі між нащадками Бели ІІІ Емеріком І (помер 30 листопада 1204 р.) та Андрієм останньому допомогу надавав Роман Мстиславич. З Андрієм ІІ, як володарем Королівства Угорщина, князем Романом була підписана угода про взаємну допомогу та патронат над дітьми на випадку смерті когось з володарів [6]. Оскільки попередник Андрія ІІ на королівському троні Арпадів син Емеріка Ласло (Владислав) ІІІ Дитя помер 7 травня 1205 р. [7], то можна припускати, що у другій половині травня – на початку червня 1205 р. (до моменту виправи Романа Мстиславича у похід на Польщу, де він загинув 19 червня 1205 р. [8]) і була підписана згадана угорсько-волинська угода, тобто коли Андрій ІІ став легітимним володарем Королівства Угорщина. На думку М.Ф.Котляра, тоді ж було домовлено про проведення матримоніального союзу: Андрій мав віддати одну з своїх доньок за сина Романа Данила [9].
Хоча невдовзі після смерті Романа Мстиславича галичани принесли присягу його малолітньому нащадку Данилові, дуже швидко родині малолітнього князя на чолі з княгинею Анною прийшлося вирішувати складне питання збереження влади в Галицькій землі. В другій половині 1205 р. суперник Романа та його колишній тесть Рюрик Ростиславич [10] відновив свою владу у Києві та почав переговори з половцями та чернігівськими князями Ольговичами про спільний похід на Галич [11]. Інтерес Ольговичів до Галицької землі не був випадковим, оскільки вони по жіночій лінії були близькими родичами галицьких князів Ярослава Володимировича (1153 – 1187 рр.) та його сина Володимира. Тому Ольговичі мали певні підстави для претензій на владу в Галицькій землі.
Виникнення коаліції на чолі з Рюриком не пройшло повз увагу угорського двору. Біля стін Галича києво-чернігово-половецьке військо зустріла армія короля Андрія ІІ. Вірогідно, що інформацію про похід Рюрика на захід Андрій отримав від княгині Анни, з якою на початку осені 1205 р. він зустрівся у прикордонній фортеці Санок (неподалік від Перемишля) [12]. Угорський король з династії Арпадів був родичем і союзником Романа Мстиславича [13], але, без сумніву, не це стало причиною допомоги Андрія нащадкам галицького князя та їх матері.
Хоча під час переговорів у Галичі королем було підтверджено збереження за Романовичами галицького столу, Андрій вже тоді прагнув підкорити угорській короні багату прикарпатську землю. Невипадково, що в 1206 р. у документах угорської канцелярії Андрій визначається королем «Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [14]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці Анна визнала залежність Романовичів від Андрія ІІ, про що, на думку історика, свідчить літописна фраза: «...приял бо бе Данила како милога сына своего» [15].
Галицьке боярство, судячи з тексту Галицько-Волинського літописцю («… не смеша Галичане ничто же створити, бе бо инех много Угор…» [16]), недоброзичливо віднеслось до появи у Галицькій землі угорських військ, але воно не стало і союзником Рюрика та його спільників, яким не вдалося зайняти Галич.
Наступного 1206 р. до Галича повернувся один із головних суперників покійного Романа з числа галицьких бояр Владислав Кормильчич, котрий до цього знаходився у вигнанні [17]. Вірогідно, що саме бояри з його оточення вирішили встановити союзницькі стосунки з чернігівськими князями. Незабаром у Середньому Подніпров’ї виникає нова коаліція, на чолі якої став чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний [18] і до якої увійшли путивльський князь Володимир Ігоревич з братами Романом і Святославом [19], смоленський князь Мстислав Мстиславич [20], а також половецькі орди. Під час переходу війська через Київщину до нього приєдналася рать Рюрика Ростиславича і загони берендеїв. Учасники коаліції домовилися про спільні дії з краківським князем Лешком Бялим, дружина якого мала б напасти на Волинську землю [21]. Довідавшись про нову виправу ворогів, Романовичі знову звертаються за допомогою до Андрія ІІ [22], проте самі через певний час «бежаста из Галича в Володимерь в вотчину свою» [23]. Влітку або восени 1206 р. угорські і польські полки зустрілися на Волині, проте польські воєводи, відчувши перевагу суперників, були вимушені укласти з угорцями мир і покинули волинські землі. В цей же час Андрій ІІ кардинально змінює свою лінію поведінки у Прикарпатті: він. Вірогідно, у зв’язку з відходом Романовичів на Волинь шукає нового ставленика, який би міг стати князем у Галичі, для чого шукає шлях до союзу з переяславльським князем Ярославом, сином суздальського князя Всеволода Юрієвича Велике Гніздо [24]. Таким чином, угорська адміністрація, почавши переговори з Ярославом про його прихід до Галича, фактично порушила попередні домовленості як з покійним Романом Мстиславичем, так і з його нащадками , а також вірогідно укладеного з Лешком Бялим договору про спільну опіку над малолітніми синами Романа. Нова лінія поведінки короля на сході була викликана складною ситуацією для угорців у Галичі, де вони не мали достатньої переваги і підтримки з боку місцевого населення, а також напруженістю для Андрія ІІ у самій Угорщині, де проти нього починають виступати родичі.
Проте і надії угорського короля використати великий авторитет і силу суздальського володаря для встановлення влади угорців у Прикарпатті не знайшли реалізації: союзник угорців Ярослав Всеволодович вирішив не вступати у конфлікт з об’єднаною коаліцією південноруських князів, а угорський гарнізон у Галичі, не дочекавшись допомоги, залишив місто. Місцеві магнати запросили до Галича Володимира, Романа та Святослава Ігоревичів, які таємно від союзників увійшли до столиці Галичини. Невдовзі Ігоревичі поширили свою владу не тільки на всю Галичину, а і завоювали Волинь [25].
Краківський князь Лешко Бялий не тільки надав Романовичам політичний притулок, а і, скориставшись новою ситуацією на Русі, в черговий раз проголосив своє визнання прав Романовичів на Волинь і Галичину. Без сумніву, що краківський двір такою підтримкою прагнув взяти під контроль володіння Романовичів. Тоді ж «Данила посла Лестъко во Угры, и с ним послал посол свой Вячеслава Лысого…» [26]. Однозначно, що в ході переговорів в Угорщині, які, на наш погляд, відбулися взимку 1206 – 1207 рр. [27], його учасники обговорили питання про свої спільні дії на сході, але з реалізацією цих планів ні угорці, ні поляки не поспішали.
На стриману поведінку Андрія і Лешка відносно Ігоревичів, які захопили Владу на Волині та в Галичині, вірогідно, у значній мірі впливала не дуже стабільна для обох володарів ситуація у власних країнах. Проте головним було те, що друга половина першого десятиліття ХІІІ ст. взагалі пройшла під знаком чернігівських князів, які фактично створили на півдні Русі свою конфедерацію [28]. Але невдовзі амбіційні брати Ігоревичі почали між собою сваритися, що зразу відбилося на їх позиціях як у Південній Русі в цілому, так у Південно-Західній Русі зокрема. В 1208 р. Роман Ігоревич захопив Галич у брата Володимира. В цьому йому посприяли угорці, але через певний час ставлення Андрія до нового галицького володаря змінилося.
«Андрей же и король уведив беззаконье Галичкое и мятежь, и посла Бенедикта с воями и яша Романа в бани мыющася и посла и во Угры» [29]. Отже, угорський королівський двір, скориставшись гострими конфліктами у правлячій верхівці в Галицькій землі, вирішив приблизно у 1208 р. відмовитись від тактики підтримки якихось фаворитів із кола руських князів і спробувати захопити При карпатця і приєднати його до складу Королівства.
Вже наведені факти з історії східної політики Королівства Угорщина у першому десятилітті ХІІІ ст. свідчать, що у політиці угорської адміністрації прослідковуються декілька варіантів можливих дій на сході. Інколи Угорщина прагнула до прямого підкорення Галицької землі, проте цей варіант вимагав концентрації значних військових і економічних ресурсів, призводив до створення складної ситуації для перебування угорських гарнізонів в самій Галицькій землі. Так, спроба батька Андрія ІІ Бели ІІІ завоювати Галич наприкінці 80-х років ХІІ ст. завершилася невдачею [30]. Тому частіше угорський двір прагнув надати підтримку якомусь ставленику (в кращому випадку з власної королівської родини, який таким чином ставав носієм володарської влади у Галичі, або, в гіршому випадку, з числа прихильних угорській короні давньоруських князів).
В 1210 р. окупація Галицької землі угорцями завершилась. Частина боярства, невдоволена жорстоким режимом угорського воєводи Бенедикта Пота, знову звернулась до Ігоревичів, які повернулися до Галича. Проте серед галицьких вельмож зберегли влив і група магнатів, які продовжували орієнтуватися на Угорщину [31]. Спираючись на них, король Андрій ІІ розробляє масштабний план підкорення Галицької землі. Для його реалізації король вирішив використати певну популярність в Галицькій землі Романовичів («Хотяше дати дщерь свою за князя Данила, обеима детьскома бывшима: зане сына у него не бе» [32]).
Використати Романовичів у власних цілях вирішила і частина галицьких бояр, які через репресії Ігоревичів, знаходилась в Угорщині. Вони «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [33]. Андрій ІІ відправляє до Галицької землі велике військо. Водночас велику дипломатичну діяльність проводить мати Данила та Василька княгиня Ганна, за ініціативою якої на Волині проти Ігоревичів створюється коаліція, військо якої також направляється на Галич [34]. Однозначно, що всі учасники літнього 1211 р. походу на Галич переслідували свої плани. Після розгрому війська Ігоревичів ( у вересні ці князі були повішані галицькими боярами!) їх суперники прибули до Галича, де в Успенському соборі урочисто відбулася коронація князя Данила. Але серед переможців невдовзі різко загострилися стосунки. Найбільш сильною в Галичі виявилася боярська група на чолі з Владиславом Кормильчичем, яка прагнула зробити з молодого князя Данила свою маріонетку. Княгиня Анна, яка сподівалася на реальне відновлення влади Романовичів у Галицькій землі, не знайшла підтримки у угорського гарнізону, що знаходився у Галичі, проти галицької олігархії, Десь у грудні 1211 р. княгиня, залишивши Данила в Галичі, відправляється до Белзу, де знаходився її молодший син Василько [35]. Самоуправство Владислава Кормильчича в Галицькій землі викликало невдоволення короля Андрія, який фактично перестав впливати на ситуацію в Галичині.
Король Андрій досить швидко вже взимку 1211-1212 рр. збирає військо, запрошує до участі в експедиції в Галицьку землю княгиню Ганну і вирушає на схід («…приде король в Галичь и приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [36]). У поході на Русь угорського війська взяли участь на боці Андрія і Анни польські і волинські полки. Внаслідок походу угорці захопили у полон багатьох бояр, у тому числі Владислава Кормильчича та майбутнього лідера галицької магнатерії Судислава. Однак згодом майже повторилася минулорічна ситуація, Крім Владислава, якого вивезли до Угорщини, всі інші бояри викупилися у угорців, а після відходу угорської армії з Галичини, в краї знову розпочалися конфлікти місцевої верхівки і прихильників княгині Анни.
Третій поспіль похід угорців у 1213 р. здійснювався вже не як акція на допомогу княгині Анні. Літопис повідомляє, що перед цією подією угорський король звільнив з ув’язнення ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [37]). Визволення боярина Владислава, ймовірно, слід пояснити переорієнтацією Андрія ІІ на підтримку саме цього могутнього магната як головного реалізатора угорської політики в Галичі. Проте з самого початку виправа короля Андрія зіштовхнулася з великими проблемами, які поставили плани угорського монарха на межу зриву.
Зразу ж після уходу королівської армії в самій Угорщині відбувається заколот проти жінки Андрія ІІ Гертруди Меранської та її численних германських родичів. У вересні 1213 р., коли король, прямуючи на Русь, зупинився в Лелесовому монастирі у Словаччині, на нього було вчинено замах. Після цього Андрій, отримавши звістку про загибель Гертруди, полишив армію і повернувся додому.
Подальший похід угорських військ на Галич здійснювався під фактичним керівництвом Владислава Кормильчича, який максимально скористався наслідками приходу угорської армії: ««Володислав же воеха в Галичь, и вокняжися и седе на столе» [38]. В історичній літературі, починаючи з праць Д.Зубрицького, поширено уявлення, що боярин Владислав у порушення існуючих традицій дійсно став князем у Галицькій землі [39]. «Це було нечуваним порушенням феодальної ієрархії Давньої Русі, – коментує цю подію М.Ф.Котляр, – за суворими правилами якої князем міг бути лише той, хто ним народився» [40]. Польський історик ХІХ ст. Л.Дроба висловив думку, що боярин Владислав тоді став намісником угорського короля в Галицькій землі [41]. Але, вірогідно, Владислав Кормильчич реально зловживав цим статусом і реально став одноосібним володарем у Галицькому князівстві, що мало різко негативний резонанс як у Прикарпатті, так і в сусідніх з ним країнах.
Але до цього відбувся остаточний розрив у стосунках Анни та її синів з угорським королем. Цей розрив, на наш погляд, був викликаний двома обставинами: не бажанням Андрія реально допомагати Романовичам та, вірогідно, відсутністю достатньої потуги у короля у реалізації своїх дій на сході. «Данил же отъиде с матерью своею в Ляхи, отпросився от короля» [42]. Молодий Данило з прихильниками відправився до двору краківського князя Лешка, де домовилися про спільні дії проти галицького узурпатора Владислава.
Навесні 1214 р. кордон Галицької землі перетнуло краківсько-волинське військо, проте взяти Галич йому не вдалося. Дії поляків у Галичині викликали незадоволення угорського двору. Угорське військо здійснило напад на малопольські землі, що вимусило князя Лешка шукати контакт з королем Андрієм. Влітку 1214 р. «Лестко же посла своего Лесътича и Пакослава воеводу, рекый: «не есть лепо боярину княжити в Галичи, но поими дщерь мою за сына своего Коломана и посади и в Галичи» [43]. Під час переговорів в словацькому місті Зпіші (Сепеші) польський посланці обговорили з королем Андрієм умови укладення шлюбного союзу (угорському королевичу Коломану (Кальману) на час підписання угоди було п’ять років, а польській княжні – три роки), дії Малопольського князівства і Королівства Угорщина відносно Південно-Західної Русі. Згода угорського короля на передачу за умовами угоди Перемишльської волості Галицької землі краківському князю Лешку свідчить про велику зацікавленість Андрія ІІ в участі поляків у його східній політиці, що вимусило монарха угорців піти на серйозні поступки. Велику роль у підписанні згоди відіграв краківський воєвода Пакослав, який отримав за умовами угорсько-польської угоди в управління Любачів з округою. Вірогідно, що був правий Д.Зубрицький, який вважав, що Пвакослав не був повним володарем отриманого володіння, а перебував як його розпорядник у васальній залежності від Лешка [44]. Після укладення угоди в Зпіші угорські війська оволоділи Галичем, де було захоплено у полон боярина Владислава Кормильчича. Останній попав до темниці, де невдовзі помер [45]. Відкрита угорська окупація краю викликала тут значну напруженість. В Воскресенському літопису збереглося під 1214 р. оригінальне повідомлення: «Король угорьский посади сына в Галичи, а епископа и попы изгна из церкви, а свои приведе латыньскыя на службу» [46]. Дещо інакше про це пише Ніконовський літопис: «Того же лета Угорский король посади сына свого в Галиче, и церкви претвори в латынскую службу» [47]. Ці літописні свідчення повністю погоджуються з матеріалом переписки короля Андрія з римським папою Інокентієм ІІІ, де повідомляються про боротьбу населення Прикарпаття з іноземним володарюванням, про прагнення Андрія ІІ поширити на Південно-Західну Русь католицьку релігію. Аналізуючи східну політику Королівства Угорщина, відомий російський історик В.П.Шушарін писав, що дії угорського королівського двору свідчили про його намір об’єднати Галицьке князівство з Угорщиною особистою унією на підставі визнання її галицьким боярством, на зразок того, як увійшла до складу Королівства Угорщина Хорватія [48].
На початку 1215 р. після укладення Зпішського договору відбувається конфлікт між Угорщиною і Малопольським князівством [49]. Весною – на початку літа того ж року почалися активні виступи галичан проти угорських окупаційних військ. В літературі ці виступи традиційно розглядалися як народні рухи і проявом класової боротьби [50]. Аналіз джерел свідчить, що така характеристика не є точною, оскільки в боротьбі з іноземцями брали участь представники самих різних прошарків населення. Це була боротьба галицького громадянства проти окупантів.
Комплексний розгляд джерел дає підставу думати, що, втративши у наслідок конфлікту з угорцями західногалицькі землі, краківський князь Лешко запросив на володарювання до Галича відомого новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного. Він, за задумкою польського князя, повинен був у Галичі протистояти як Андрію ІІ, так і волинським Романовичам. Розуміючи, вірогідно, ефемерність краківського впливу в Галичі, Мстислав восени 1215 г. вирішив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про передачу першому галицького столу. Невдача цих переговорів вимусила Мстислава повернутися до Новгороду на початку 1216 р. В листі короля Андрія до папи Інокентія ІІІ розповідається про якесь військо, що підійшло під час заворушень у Галичі до його стін, але не вирішилося на штурм [51]. Є підстави думати, що мова йшла про прихід війська Мстислава восени 1215 р.
В 1217 г. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув Новгород, прагнучи «поимати Галиця». По дорозі до Галицької землі Мстислав Мстиславич заключив угоду з київським князем Мстиславом Романовичем. На наступний рік дружини князів рушили з Києва до Галича «на королевиця» [52]. На цей раз момент для виправи був вибраний вдало, оскільки Андрій з угорським військом в рамках п’ятого хрестового походу (1217-1219 гг.) перебував у другій половині 1217-1218 рр.. на Близькому Сході [53]. Тому угорський гарнізон в Галичі і королевич Коломан не могли розраховувати на серйозну допомогу. В Галицько-Волинському літопису, в якому зведена інформація про дві експедиції Мстислава в Галицьку землю (1215 и 1218 рр.), саме стосовно подій 1218 р. повідомляється наступне: «Галичане же вис и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54]. Отже, десь наприкінці 1218 р. завершилося володарювання угорців, а Мстислав Мстиславич Удатний став князем Галицької землі [55].
В.Т.Пашуто вважав, що з приходом до Галича князя Мстислава там завершується угорське володарювання, але такий погляд потребує певної корекції [56]. Дійсно, формально з 1214 по 1218 рр. Галицьке князівство було васальним королівством у складі Королівства Угорщина на чолі з «молодшим королем» Коломаном (Кальманом), який був коронований в 1214 р. Проте фактично влада у краї у значній мірі належала не дев’ятирічному Коломану та угорському гарнізону, а боярській олігархічній верхівці на чолі з могутнім галицьким вельможею Судиславом.
Після завоювання Галича князь Мстислав підписав угоду з королем Андрієм, згідно якої в обмін на визволення сина угорський монарх був вимушений відмовитися від претензій на Галицьку землю. Галицьке боярство на чолі з Судиславом в цей час налагоджує відносини з новим князем, який не маючи достатньої опори в краї, був вимушений рахуватися з інтересами місцевих магнатів, а також враховувати їх тісні стосунки з Угорщиною.
В 1219 р., зазнавши невдачу у боротьбі за забузькі міста з волинським князем Данилом Романовичем, Лешко Бялий вирішив знову відновити союзницькі відносини з угорським королем Андрієм. Цей альянс поляки хотіли використати як проти Волині, так і проти тестя Данила Романовича Мстислава Мстиславича. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що тоді краківський князь відмовився від претензій на західну частину Галицької землі, яка йому належала за Зпішською угодою («Не хочю части в Галичи, но дай его зятю моему» (то есть Коломану – Авт. [57]), запропонував Андрію ІІ виступити разом проти Мстислава. Проти галицького князя вирішила почати боротьбу і боярське угруповання в Галицькій землі на чолі з Судиславом [58].
Війна, яка відбулася восени 1219 р. [59], була невдалою для руських князів, війська яких після декількох зіткнень з суперниками були вимушені покинути столицю Галицької землі. На початку зими 1219-1220 рр. угорсько-польське військо на чолі з угорським палатіном Фільнеєм рушило з Галичини на Волинь, але тут їм не вдалося розвити попередні успіхи. На допомогу волинянам прийшов Мстислав Удатний з половецькими ордами, що примусило нападників повернути на південь. Князь Мстислав не примирився із втратою влади в Галицькій землі, прагне повернути собі Галич, де престол знову зайняв Коломан, а фактично володарювали угорський палатін Фільней («Филя прегордый», як його називає літописець) і його тесть боярин Судислав. Перебування угорців в Галицькій землі знову призвело до загострення у краї соціальних конфліктів. Є підстави думати, що проти угорської окупаційної влади та її поплічників виступили не тільки мешканці Галича, а і сільське населення, яке почало вбивати іноземців («друзии же смерды избьени быша» [60]). Вирішальна битва за столицю Галицької землі відбулася 13-14 серпня 1221 р. [61]. Внаслідок дводенної битви до полону попали воєвода Фільней і королевич Коломан. В 1222 р. князь Мстислав Мстиславич провів переговори з угорським королем, який відмовився від претензій свого сина Коломана на Галич, а Мстислав знову погодився повернути додому Коломана і Фільнея. Тоді ж Андрій і Мстислав домовилися про шлюб дочки галицького князя і другого сина короля також Андрія (Ендре), якому після смерті Мстислава Мстиславича мала перейти Галицька земля. Королевич Андрій за умовами угоди отримав в управління Перемишльське удільне князівство [62]. Вочевидь, що угорський королевич отримав його на умовах васальної залежності від галицького князівства, проте ця залежність навряд чи була сильною. Угорсько-галицька угода навряд чи задовольнила когось з учасників міжнародного життя в центральній Європі. Перш за все вона призвела до загострення стосунків Мстислава з зятем Данилом, який не хотів відмовлятися від свої прав на Галицьку землю. Угода не задовольняла і Лешка Бялого, оскільки позбавляла прав на Галичину зятя краківського князя Коломана. Невдовзі і амбіційний Андрій ІІ почав ігнорувати угоду з Мстиславом, оскільки угорський вплив поширювався за ним тільки на Перемишльський регіон.
Угорський монарх звернувся до папи Гонорія ІІІ з проханням звільнити його від виконання присяги Мстиславу. Папа, хоча на словах не погодився з королем, фактично надав йому свободу дій на сході [63]. Таким чином, політична частина угоди між угорським королем і галицьким князем виявилася майже нежиттєздатною, хоча шлю їх дітей відбувся. В Галицько-Волинському літопису про нього є повідомлення під 6734 р. [64].
На середину 20-х років позиції Мстислава Мстиславича в Галицькій землі значно ослабли ( на це вплинула і жорстока поразка південноруських князів і їх союзників половців у війні з монголами в 1223 р.) [65]. , Якщо значна частина галицької знаті продовжувала орієнтуватися на угорців, то переважна частина інших верств населення краю все більше і більше починає проявляти симпатії до сусідніх волинських князів Данила та Василька Романовичів.
В 1226 р. проугорська частина галицького магнатства стала вимагати від Мстислава, щоб той запросив до Галича королевича Андрія і передав йому в управління Галицьку землю. І. Шараневич писав у зв’язку з цим, що бояри Жирослав, Судислав і Пилип, скориставшись невдачею князя Мстислава у битві на Калці проти монголів, вирішили запросити угорського королевича на галицькій стіл і з його допомогою посилити свою владу у князівстві [66]. Водночас значна частина галицької знаті у цьому конфлікті ще не визначилась. Духовнику князя Мстислава Тимофію вдалося переконати багатьох бояр не вірити провокаційним словам Жирослава про те, що начебто Мстислав Мстиславич за допомоги половецького хана Котяна хоче знизити галицьких магнатів.
Група ворожих Мстиславу вельмож покинула Галич і відправилася до Перемишля, де знаходився королевич Андрій, а Жирослав почав вести переговори з князем Ізяславом, сином київського князя Мстислава Романовича, який загинув на Калці [67]. Королевич Андрій і його наближені підтримали вороже Мстиславу Мстиславичу угруповання. Взимку 1226-27 рр. королевич Андрій залишив Перемишль і відправився до Угорщини: «Андрей же, послушав лестиваго Семеона Чермьнаго, и бежа во Угры и нача поздвизати рать» [68].
Невдовзі на схід з Угорщини направляється військо, до якого приєднується польська армія на чолі з краківським воєводою Пакославом. Біля Звенигороду частина угорсько-польського війська рушила до Галича, а інша група полків зайняла Теребовль, Тихомль і підійшла до Крем’янця. Під стінами Крем’янця сталося жорстоке зіткнення («и бися под Кремянцем, и много Угор избиша и раниша») [69]. Від Крем’янця угорці відійшли знову до Звенигороду, а потім приєдналися з частиною своєї армії, що стояла під мурами Галича. Тут відбулася вирішальна битва, під час якої Мстислав повністю розбив своїх суперників [70]. В цей час до Прикарпаття приходять з полками волинські князі Данило та Василько, які пропонують Мстиславу продовжувати війну з іноземцями. Але, досягнувши певного успіху, галицький князь починає вагатися. Він з великою підозрою і пересторогою сприймав не своїх ворогів – угорців, а союзників – волинських князів. Значний вплив на Мстислава мав боярин Судислав, який, говорячи словами літопису, «бе бо имеяшеть лесть во сердци своемь, не хотяше бо пагубы королеви, имеяше бо в немь надежу велику: беаше бо король изнемоглъся» [71].
Під впливом Судислава князь Мстислав припиняє війну з угорцями та відмовляється від допомоги волинян, що призвело його до політичної катастрофи. Судислав і його оточення, відчуваючи можливість приходу до Галича Данила Романовича, здійснюють фактично державний переворот: «Потом же Судиславлю льстящю подо Мьстиславом, рече ему: “княже дай дщерь свою обрученую за королевича, и дай ему Галичь: не можешь бо держати самъ, а бояре не хотять тебе» [72]. В.Т.Пашуто, аналізуючи цей епізод, відзначає, що Мстислав не мав міцної опори в Галицькому князівстві і був вимушений піти на поступки боярам, в руки яких переходила влада в західній і центральній Галичині [73]. Галицький книжник пише про бажання Мстислава саме тоді віддати Галич зятю Данилові [74], але, на наш погляд, це твердження літописця не більше як літературна фантазія. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг реально чинити опір своєму олігархічному оточенню на чолі з Судиславом. Мстислав віддав Галич королевичу Андрію, сподіваючись утримати за собою Східну Галичину – Пониззя, де, на його думку, у нього не було серйозних суперників. Проте і в Пониззі Мстиславу не вдалося зберегти владу, а тому князь через деякий час прибув до Поросся в Торчеськ.
Фактичне завоювання влади в Галицькій землі боярськими олігархами, які використали для цього претензії на Галичину угорського королівського двору і ставленика останнього королевича Андрія, ускладнило політичну ситуацію довкола Галицького князівства. Відхід із Галича князя з династії Рюриковичів, який правив у Галицькій землі тривалий час, відкривав додаткові юридичні можливості для претензій на повернення «галицької спадщини» волинському князю Данилу, який двічі коронувався як володар Галицької землі ( літом 1205 р. та у вересні 1211 р.). Данило тепер мав серйозний привід для втручання у справи сусідньої землі: руський князь Мстислав і тесть Данила без достатніх підстав був позбавлений влади, дії бояр проти себе публічно засуджував, а значна частина населення князівства ще у більшій мірі, ніж раніше, бажала повернення до Галича нащадків Романа Мстиславича.
Проте відмова князя Мстислава Удатного від влади не може у певній мірі розглядатися як подія, яка давала повністю незаперечні аргументи щодо легітимного вирішення на користь Данила проблеми Галича. Після уходу Данила з Галича в 1213 р. володарями у Галицькій землі були ( не беручи до уваги період керування землею Владислвавом Кормильчичем) Мстислав пересопницький, король Галіції Коломан, Мстислав Удатний, королевич Андрій, який, як і Данило, був зятем князя Мстислава і спадкові права якого були обумовлені в угоді князя Мстислава і угорського короля Андрія ІІ. Тому можна у чомусь погодитися з Л.В.Войтовичем, що передачею влади від Мстислава королевичу Андрію створювалися правові засади для легітимізації його влади в Галицькій землі [75].
Отже, наприкінці 20-х років на чолі Галицької землі стає королевич Андрієм, що мав певні права на галицький стіл і спирався на підтримку сильної боярської партії на чолі з Судиславом. Поява нового володаря в Галичі вводила Галдицьку землю в сферу впливу і контролю королівства Угорщина. Але цей контроль не варто перебільшувати, оскільки реально країною правили не король Андрій, ні його однойменний син, а галицькі бояри. До того ж, походження Андрія не з роду Рюриковичів серйозно знижувало його правові претензії.
В 1230 р. волинський князь Данило отримав інформацію від прихильників у Галичі:: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже» [76]. Князь Данило і його воєвода Дем’ян оперативно відкликнулися на «запрошення». Волинське військо після декількох вдалих битв увійшло до Галича. Відомо, що Данило вирішив відпустити до Угорщини полонених Андрія і Судислава. Таке рішення, ймовірно, було викликано бажанням Данила знайти якийсь компроміс з угорським королівським двором у галицькому питанні в умовах, коли сам Данило у прикарпатському краї не мав достатньої підтримки. Але в Угорщині такий підхід не був сприйнятий: невдовзі угорське військо переходить Карпати і оточує Галич. Ворожі сторони для боротьби друг з другом широко використовують половців. На допомогу Данилу прийшов хан Котян ( крім того, волинському князю допомагав мазовецький князь Конрад), а орди іншого половецького хана Беговарса брали участь у конфлікті на боці угорців [77]. У зв’язку з наведеним необхідно зазначити, що Прикарпатсько-Дністровський регіон знаходився безпосередньо у сфері інтересів Королівства Угорщина. Особливо ця увага посилюється в першій половині ХІІІ ст. [78]. З метою посилення контролю у західній частині Причорномор’я угорський король запрошує в Трансільванію з Палестини рицарів Тевтонського ордену, які діяли тут під з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. [79]. Рицарі поселилися в південно-західній частині Трансільванії, заснували тут низку фортець, головним з яких став Крейцбург. Хрестоносці прагнули створити власну державу, на зразок тієї, яку створили в той час в Східній Прибалтиці рицарі-мечоносці. Більш того, тевтонці часом активно вмішувалися в політичні справи самої Угорщини. Така поведінка хрестоносців викликала велике незадоволення угорського короля Андрія II (Ендре, Андраша) і призвела до вигнання хрестоносців з Прикарпатських земель.
Відомо, що приблизно в 1228 р. угорський король Андрій здійснив виправу проти половців [80]. В той час орда половецького хана Беговарса (Бортца за угорськими джерелами), яка мешкала десь на Правобережжі Дніпра, встановлює контакти з угорським двором. Біля 1229 р. католицькі місіонери здійснили хрещення Беговарса разом з усією його ордою. На неї поширювався вплив католицького єпископства, яке в цей час було створено угорською церквою в Західному Причорномор’ї [81]. Саме орда орда Беговарса в 1230 р. допомагала угорському королю Андрію під час його війни з волинським князем Данилом та іншим половецьким ханом Котяном («Данил же приведе к собе Ляхы и Половце Котяневы, а у короля беаху Половци Беговаръсови») [82].
В другій половині 20-х років ХІІІ ст. в половецькі степи проникають з Угорщини домініканські монахи, які заснували в цьому регіоні католицьку єпископію, яка провадила місіонерську діяльність у кочівників [83]. Католицьке єпископство, центр якого знаходився на р. Серет, за повідомленням угорського хроніста Рогерія, було знищено монголами 1241 р., коли темник «Бохедур з іншими вождями переправились через ріку, що має назву Серет, вдерлися до володінь єпископа половецького, у битві розбили його людей та захопили його землю» [84].
Повертаючись до подій у Галичині 1230 р., слід зазначити, що осада Галича завершилася невдало для угорців, які вимушені були ретируватись додому. Конфлікти у Південно-Західній Русі 1231 р. спричинили нову військову експедицію угорців на схід. Військо угорського короля захопило Ярослав, а потім здійснило похід спочатку до Галича, а потім до Володимира. Наближений до князів Данила та Василька волинський боярин Мирослав був вимушений підписати з угорцями угоду, згідно якої на Волині відновлювалася влада суперника Романовичів белзького князя Олександра Всеволодовича, а до Галича мав знову повернутися королевич Андрій [85].
Волинський князь Данило не міг належним чином відреагувати на небажаний розвиток подій у стосунках з угорцями та їх союзниками, оскільки взимку 1232 – 1233 гг. знаходився у Середньому Подніпров’ї, де допомагав вирішенню конфлікту між київським князем Володимиром і чернігівським князем Андрієм. Війна Данила з угорським королем відновлюється в середині 1233 р. Для участі у війні проти угорців Данило запросив половецького хана Котяна, київського князя Володимира і смоленського князя Ізяслава. Правда, останній зрадив Данила, пограбував його місто Тихомль, а потім повернувся додому [86]. Восени 1233 р. на бік угорців і їх союзника Судислава в черговий раз перейшов белзький князь Олександр. Проте вже в той час с ситуація почала змінюватися на користь Данила. Цьому сприяли не тільки успіхи волинського війська на ратних полях, а й те, що Данило Романович під час перебування у Галицькій землі активно роздає представникам галицької знаті, що його підтримували, земельні володіння.
«Малу же времени минувшю, королевичь умре. Послаша Галичане по Данила Чермьного Семьюнка, а Судислав иде Угры» [87]. Смерть королевича Андрія зимой 1233-1234 р.. створила додаткові підстави для утвердження волинського князя в Галичі, але в цей час розпочинається велика війна в Середньому Придніпров’ї, де проти київського князя Володимира виступають Михайло чернігівський та Ізяслав смоленський. В 1234-1235 рр. Данило воює проти суперників Володимира, що призвело до великих втрат у волинському війську. Наприкінці травня 1235 р. біля Торчеська сталася велика битва, в ході якої чернігівці з половцями нанесли Данилові і Володимиру поразку [88]. Наприкінці 1235 р. у Галичі підняли бунт бояри на чолі з Судисавом, які захопили владу у місті. Ситуація в Галичині виявилася настільки складною, що Данило вирішив заручитися підтримкою при угорському королівському дворі. Проте в Угорщині йому прийшлося вести переговори вже з новим королем, оскільки напередодні приїзду князя до цієї країни – 21 вересня 1235 р. – Андрій ІІ помирає.
Протягом першої третини ХІІІ ст. Галицька земля, яка в умовах громадянської війни перебувала в стані перманентної кризи, постійно знаходилася у сфері уваги Королівства Угорщина. Аналіз дій угорської королівської адміністрації за тридцять років з 1205 по 1235 рр. засвідчує постійне прагнення короля Андрія ІІ і його оточення поширити вплив Угорщини на Галицьку землю. За цей час угорські війська здійснили величезну кількість походів на схід, прагнули взяти під контроль представників династії Рюриковичів, які виборювали галицький трон, встановлювали свій прямий окупаційний режим або перетворювали Галицьку землю у васальне королівство в рамках Королівства Угорщина, де сиділи «король Галіції» Коломан або королевич Андрій. Постійні конфлікти за контроль над Галичиною засвідчують, що попри величезні зусилля, витрату військових і економічних ресурсів королю Андрію ІІ не вдалося встановити стабільний режим підкорення Галицької землі угорській короні. Багато в чому це, вірогідно, було обумовлено розпорошеністю зовнішньої політики короля Андрія ІІ, складною внутрішньополітичною ситуацією в самій Угорщині, конфліктами в середині угорської еліти, протистоянням королівської влади і угорських магнатів, яким Андрій ІІ вимушений в 1222 р. надати великі привілеї у формі «Золотої булли».
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.1. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.2. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.3. – Львов, 1855.
Смирнов М.П. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – Санкт-Петербург., 1860. – С.39-40.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– Львов,1863; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873; Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до ХIV столетия. – К., 1887; Грушевський М.С. Історія України-Русию. – Т.3. – У Львові, 1905. .
Пашуто В. Т. Очерки истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950; його ж. Внешняя политика древней Руси. – Москва,1968. – С.241; див: також: його ж. Героическая борьба русского народа за независимость. – Москва,1956. – С.71-75, 192-198.
Волощук М.Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. // Scecimina Nova Raers Primo/ Sectio Mediaevalis, v.3. – Piecs, 2005. – P.83-134; его же. Венгерское присутствие в Галиции в 1214 – 1219 годах // Вопросы истории. – 2005. – №12. – С.97-106; его же. Даниил Галицкий и Бела ІV. К реконструкции русско-венгерских отношений 30-х годов ХІІІ в. // Rossica Antiqua. Исследования и материалы. 2006 г. – Саенкт-Петербург, 2006. – С. 331-341; його ж. Проблема васальної(?) підлеглості князів Ігоревичів чернігівських від угорського короля Ендре II: джерела, історіографія, постановка проблеми // Український історичний збірник. – Вип. 11. – К., 2008. – С.18-25.
Wlodarski B. Polska i Rus: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.25.
Войтович Л.В., Целуйко О.П. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 15.
Головко О..Б Останній похід князя Романа Мстиславича в джерелах і історичній думці // Український історичний журнал. – 2009. – №4. – С.24-48. .
Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
Про взаємини Романа Мстиславича та Рюрика Ростиславича див.: Головко О.Б. Роман Мстиславич і його доба. Нарис політичного життя Південної Русі в ХІІ – на початку ХІІІ ст. – К., 2001. – С.114-118,124-137,148-152,160-166.
Полное собрание русских летописей (далее – ПСРЛ). – Т.2. Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург,1908. – С.717.
ПСРЛ. – Т.2. – С.717; Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – С.347.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.348.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.717.
Там же. – Стб.718.
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Romae,1927. – Tabl.IV. – №34. – С.19.
Ibid. – Tabl.IV. – №44. – С.19.
Ibid. – T.IX. – №11. – С.39.
ПСРЛ. – Т.1.Лаврентьевская летопись. – Москва,1926-1928 – Стб.426; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.19, Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.194.
ПСРЛ. – Т.1. – Стб.426-427.
Там же. – Стб.427.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынского Руси. – С.184.
Головко О.Б. Волинська земля на першому етап громадянської війни у Південно-Західній Русі (1205-1214 рр.) // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. Ювілейний випуск. – Луцьк. 2009. – №13. – С.80-89.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.719.
Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – Львів, 1901. – С.9.
Коваленко В. Чернігів і Галич // Галичина та Волинь у добу середньовіччя: До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С.154-164; його ж. Політичне становище південноруських земель в ХІІ – ХІІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європи: з найдавніших часів до ХVІІІ ст. – Вип.2. – К., 2002. – С.77-101; та ін.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.721-722.
Головко О.Б. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (ІХ – ХІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.5. – К., 2005. – С.120-122.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.722.
Там же.
Там же. – Стб.724.
Там же. – Стб.725.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– С. 72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же. – Стб.729.
Там же.
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-русского княжества. – Ч. 3. – С.47.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. – К.,2002. – С.115.
Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusią i Węgrami.// Sprawozdania Akademii Umiejetnosci. – Т.ХІІІ. – 1881. – S.400.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.729.
Там же. – Стб. 730-731.
Зубрицкий Д. История Древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – С.59.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. –С.74.
ПСРЛ. – Т.7. Воскресенская летопись. – СПб.,1856. – С.117.
ПСРЛ. – Т.10. Летописній сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. – Санкт-Петербург, 1885. – С.66.
История Венгрии. – Т.1. – Москва, 1971. – С.143 (автор – В.П.Шушарін).
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201; Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ – ХІІІ вв. – Москва,1955. – С.97; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв. – К.,1988. – С.94; и др.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.123/124. – Львів, 1917. – С.79.
Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва., Ленинград,1950. – С.261.
Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin,2005. – S.36; А history of the crusades. General editor Kenneth M.Setton. – Vol.II. The lates crusades, 1189 – 1311. Ed. by Robert Lee Wolff and W.Hazard, – Madison, London, 1969. – P. 387-394 (автор розділу – Thomas C.Van Cleve).
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
Інакше історія завоювання Мстиславом Галича представлена в працях Б.Влодарського і М.Бартницького. См.: Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.62; Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264.– S.35-36.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733; Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.72.
Хронологію подій див.: Лихачева О.П. Комментарии // Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва, 1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.75.
ПСРЛ. –Т.2. – Стб.738.
Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.17.
Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.86 Шараневич І. Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453. – С.77.
Vetera Monumenta Historica Hungariam Sacram ilustrantia. – T.1. – Romae,1859. – №65.
ПСРЛ. – Т.2. – С.748; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.41.
Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.7 – К., 2007. – С.71-93.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– – С.80.
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Tabl. IX. – №32. – C.39.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.748.
Там же. – Стб.749.
Там же.
Там же.
Там же. – Стб.750.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.206.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.
Войтович Л. Князівська верства в Галицькій землі // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. – Одеса, К., Львів, 1999. – С.82.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.23.
Про них див.: Пашуто В.Т. Половецкое епископство // Ost und West in der Geschichte des Denkens und kulturellen Beziechungen. – Berlin,1966. – С.37.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3, v.1. – Budae,1829. – P. 106-108,370.
Князький И.О. Князький И.О. Славяне, волохи и кочевники Днестровско-Карпатских земель (конец ІХ – середина ХІІІ вв.) – Коломна, 1997. – С.149-155.
Пашуто В.Т. Половецкое епископство. – С. 37-38
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 761.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3,v.2. – Budae,1829. – P.398.
Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores Rerum Hungaricarum. – V.1. – Budapestini, 1936. – P.564.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.765-766.
Там же. – Стб. 767-770.
Там же. – Стб.771.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.771; ПСРЛ. – Т.1. – Стб.513; ПСРЛ. – Т.10. – С.104.
http://www.haidamaka.org.ua/0219.html
Головко О.Б.,
докт. істор. наук (м. Київ)
З моменту появи угорців у Паннонській котловині наприкінці ІХ ст. утворена ними держава у центрі Європи відігравала непересічну роль у житті континенту. Дуже важливими були стосунки Королівства Угорщини з народами Східної Європи, особливо з давньоруськими князівствами.
В цій статті ми розглянемо питання про східну політику Королівства Угорщина в період правління короля Андрія (Андраша) ІІ (роки життя біля 1176 – 21.09.1235, роки правління 29.05.1205 – 21.09.1235).
Необхідно зазначити, що ця тема викликає великий інтерес у дослідників починаючи з кінця ХVIII cт. Велике значення для її дослідження мало введення до наукового обігу Галицько-Волинського літопису, який докладно висвітлює перебіг взаємин Королівства Угорщина з Південно-Західною Руссю. Ця інформація пам’ятки була розглянута львівським істориком Д.Зубрицьким при написанні монументальної праці з історії Волинської і Галицької земель, де докладно досліджена викладена історія взаємин населення Прикарпаття та Волині з угорцями [1]. Тоді ж М.П.Смірнов справедливо звернув увагу на необхідність критичного підходу до матеріалу літопису, оскільки досить поблажлива риторика джерела відносно дій короля Андрія і його підданих не дуже відповідає історичним реаліям. На думку вченого, угорці тоді досить швидко скинули маску захисників синів загиблого князя Романа Данила та Василька і прагнули завоювати Галич для себе [2].
У подальшому історія східної політики короля Угорщини Андрія ІІ докладно розглядалася у працях І.Шараневича, М.П.Дашкевича, О.Андріяшева і особливо М.С.Грушевського [3]. Вже в історіографії ХІХ ст. сформувалася думка, що стан глибокої кризи, в якому перебувала Південно-Західна Русь у першій половині ХІІІ ст., був наслідком ворожих дій сусідніх центральноєвропейських держав, перш за все Королівства Угорщина.
Пізніше в середині ХХ ст. автор капітальної монографії з середньовічної історії Волині та Галичини московський історик В.Т.Пашуто у дослідженні з історії зовнішньої політики Русі взагалі охарактеризував період першої половини ХІІІ ст. в історії Південно-Західної Русі як час наступу угорсько-польської коаліції на схід [4]. Але така характеристика, на наш погляд, є занадто спрощеною і неточною, передає систему взаємин Галицької і Волинської земель із західними сусідами у викривленому вигляді. Перш за все, Королівство Угорщина і польські князівства, перш за все Краківське, провадили на сході в основному самостійну, а не узгоджену політику (хоча часто і виступали союзниками). Їх дії відрізнялися за змістом, а між угорської та польською елітами через суперництво у східному питанні виникали часом конфліктні ситуації. Аналіз конкретних подій засвідчує, що проведення східної політики вимагала від угорської адміністрації значних зусиль протягом тривалого часу і не давала значного ефекту. І, нарешті, не можна погодитися з поширеними спробами представити історію взаємин Королівства Угорщина з Галицькою землею у першій половині ХІІІ ст. лише як системи володарювання-підкорення [5], оскільки постійні претензії угорського двору на Південно-Західну Русь, що спостерігається у документах королівської канцелярії, не збігалися з реаліями політичного життя Галичини і Волині, у тому числі відносин цих земель з Королівством Угорщина.
Таким чином, дослідження проблеми політичної діяльності Королівства Угорщина відносно Галицької землі (яка з усіх земель Русі найбільше цікавила угорський королівський двір) може значно уточнити наші уявлення про важливий період в історії Центрально-Східної Європи у першій третині ХІІІ ст. Однозначно, що для створення загальної характеристики історії Прикарпаття того часу необхідно провести синтезне вивчення всіх явищ, які впливали на ситуацію в Прикарпатті, а саме експансивних дій сусідів, боярських заколотів, втручання у життя Галичини князів інших східнослов’янських земель тощо.
Відомо, що у боротьбі між нащадками Бели ІІІ Емеріком І (помер 30 листопада 1204 р.) та Андрієм останньому допомогу надавав Роман Мстиславич. З Андрієм ІІ, як володарем Королівства Угорщина, князем Романом була підписана угода про взаємну допомогу та патронат над дітьми на випадку смерті когось з володарів [6]. Оскільки попередник Андрія ІІ на королівському троні Арпадів син Емеріка Ласло (Владислав) ІІІ Дитя помер 7 травня 1205 р. [7], то можна припускати, що у другій половині травня – на початку червня 1205 р. (до моменту виправи Романа Мстиславича у похід на Польщу, де він загинув 19 червня 1205 р. [8]) і була підписана згадана угорсько-волинська угода, тобто коли Андрій ІІ став легітимним володарем Королівства Угорщина. На думку М.Ф.Котляра, тоді ж було домовлено про проведення матримоніального союзу: Андрій мав віддати одну з своїх доньок за сина Романа Данила [9].
Хоча невдовзі після смерті Романа Мстиславича галичани принесли присягу його малолітньому нащадку Данилові, дуже швидко родині малолітнього князя на чолі з княгинею Анною прийшлося вирішувати складне питання збереження влади в Галицькій землі. В другій половині 1205 р. суперник Романа та його колишній тесть Рюрик Ростиславич [10] відновив свою владу у Києві та почав переговори з половцями та чернігівськими князями Ольговичами про спільний похід на Галич [11]. Інтерес Ольговичів до Галицької землі не був випадковим, оскільки вони по жіночій лінії були близькими родичами галицьких князів Ярослава Володимировича (1153 – 1187 рр.) та його сина Володимира. Тому Ольговичі мали певні підстави для претензій на владу в Галицькій землі.
Виникнення коаліції на чолі з Рюриком не пройшло повз увагу угорського двору. Біля стін Галича києво-чернігово-половецьке військо зустріла армія короля Андрія ІІ. Вірогідно, що інформацію про похід Рюрика на захід Андрій отримав від княгині Анни, з якою на початку осені 1205 р. він зустрівся у прикордонній фортеці Санок (неподалік від Перемишля) [12]. Угорський король з династії Арпадів був родичем і союзником Романа Мстиславича [13], але, без сумніву, не це стало причиною допомоги Андрія нащадкам галицького князя та їх матері.
Хоча під час переговорів у Галичі королем було підтверджено збереження за Романовичами галицького столу, Андрій вже тоді прагнув підкорити угорській короні багату прикарпатську землю. Невипадково, що в 1206 р. у документах угорської канцелярії Андрій визначається королем «Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [14]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці Анна визнала залежність Романовичів від Андрія ІІ, про що, на думку історика, свідчить літописна фраза: «...приял бо бе Данила како милога сына своего» [15].
Галицьке боярство, судячи з тексту Галицько-Волинського літописцю («… не смеша Галичане ничто же створити, бе бо инех много Угор…» [16]), недоброзичливо віднеслось до появи у Галицькій землі угорських військ, але воно не стало і союзником Рюрика та його спільників, яким не вдалося зайняти Галич.
Наступного 1206 р. до Галича повернувся один із головних суперників покійного Романа з числа галицьких бояр Владислав Кормильчич, котрий до цього знаходився у вигнанні [17]. Вірогідно, що саме бояри з його оточення вирішили встановити союзницькі стосунки з чернігівськими князями. Незабаром у Середньому Подніпров’ї виникає нова коаліція, на чолі якої став чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний [18] і до якої увійшли путивльський князь Володимир Ігоревич з братами Романом і Святославом [19], смоленський князь Мстислав Мстиславич [20], а також половецькі орди. Під час переходу війська через Київщину до нього приєдналася рать Рюрика Ростиславича і загони берендеїв. Учасники коаліції домовилися про спільні дії з краківським князем Лешком Бялим, дружина якого мала б напасти на Волинську землю [21]. Довідавшись про нову виправу ворогів, Романовичі знову звертаються за допомогою до Андрія ІІ [22], проте самі через певний час «бежаста из Галича в Володимерь в вотчину свою» [23]. Влітку або восени 1206 р. угорські і польські полки зустрілися на Волині, проте польські воєводи, відчувши перевагу суперників, були вимушені укласти з угорцями мир і покинули волинські землі. В цей же час Андрій ІІ кардинально змінює свою лінію поведінки у Прикарпатті: він. Вірогідно, у зв’язку з відходом Романовичів на Волинь шукає нового ставленика, який би міг стати князем у Галичі, для чого шукає шлях до союзу з переяславльським князем Ярославом, сином суздальського князя Всеволода Юрієвича Велике Гніздо [24]. Таким чином, угорська адміністрація, почавши переговори з Ярославом про його прихід до Галича, фактично порушила попередні домовленості як з покійним Романом Мстиславичем, так і з його нащадками , а також вірогідно укладеного з Лешком Бялим договору про спільну опіку над малолітніми синами Романа. Нова лінія поведінки короля на сході була викликана складною ситуацією для угорців у Галичі, де вони не мали достатньої переваги і підтримки з боку місцевого населення, а також напруженістю для Андрія ІІ у самій Угорщині, де проти нього починають виступати родичі.
Проте і надії угорського короля використати великий авторитет і силу суздальського володаря для встановлення влади угорців у Прикарпатті не знайшли реалізації: союзник угорців Ярослав Всеволодович вирішив не вступати у конфлікт з об’єднаною коаліцією південноруських князів, а угорський гарнізон у Галичі, не дочекавшись допомоги, залишив місто. Місцеві магнати запросили до Галича Володимира, Романа та Святослава Ігоревичів, які таємно від союзників увійшли до столиці Галичини. Невдовзі Ігоревичі поширили свою владу не тільки на всю Галичину, а і завоювали Волинь [25].
Краківський князь Лешко Бялий не тільки надав Романовичам політичний притулок, а і, скориставшись новою ситуацією на Русі, в черговий раз проголосив своє визнання прав Романовичів на Волинь і Галичину. Без сумніву, що краківський двір такою підтримкою прагнув взяти під контроль володіння Романовичів. Тоді ж «Данила посла Лестъко во Угры, и с ним послал посол свой Вячеслава Лысого…» [26]. Однозначно, що в ході переговорів в Угорщині, які, на наш погляд, відбулися взимку 1206 – 1207 рр. [27], його учасники обговорили питання про свої спільні дії на сході, але з реалізацією цих планів ні угорці, ні поляки не поспішали.
На стриману поведінку Андрія і Лешка відносно Ігоревичів, які захопили Владу на Волині та в Галичині, вірогідно, у значній мірі впливала не дуже стабільна для обох володарів ситуація у власних країнах. Проте головним було те, що друга половина першого десятиліття ХІІІ ст. взагалі пройшла під знаком чернігівських князів, які фактично створили на півдні Русі свою конфедерацію [28]. Але невдовзі амбіційні брати Ігоревичі почали між собою сваритися, що зразу відбилося на їх позиціях як у Південній Русі в цілому, так у Південно-Західній Русі зокрема. В 1208 р. Роман Ігоревич захопив Галич у брата Володимира. В цьому йому посприяли угорці, але через певний час ставлення Андрія до нового галицького володаря змінилося.
«Андрей же и король уведив беззаконье Галичкое и мятежь, и посла Бенедикта с воями и яша Романа в бани мыющася и посла и во Угры» [29]. Отже, угорський королівський двір, скориставшись гострими конфліктами у правлячій верхівці в Галицькій землі, вирішив приблизно у 1208 р. відмовитись від тактики підтримки якихось фаворитів із кола руських князів і спробувати захопити При карпатця і приєднати його до складу Королівства.
Вже наведені факти з історії східної політики Королівства Угорщина у першому десятилітті ХІІІ ст. свідчать, що у політиці угорської адміністрації прослідковуються декілька варіантів можливих дій на сході. Інколи Угорщина прагнула до прямого підкорення Галицької землі, проте цей варіант вимагав концентрації значних військових і економічних ресурсів, призводив до створення складної ситуації для перебування угорських гарнізонів в самій Галицькій землі. Так, спроба батька Андрія ІІ Бели ІІІ завоювати Галич наприкінці 80-х років ХІІ ст. завершилася невдачею [30]. Тому частіше угорський двір прагнув надати підтримку якомусь ставленику (в кращому випадку з власної королівської родини, який таким чином ставав носієм володарської влади у Галичі, або, в гіршому випадку, з числа прихильних угорській короні давньоруських князів).
В 1210 р. окупація Галицької землі угорцями завершилась. Частина боярства, невдоволена жорстоким режимом угорського воєводи Бенедикта Пота, знову звернулась до Ігоревичів, які повернулися до Галича. Проте серед галицьких вельмож зберегли влив і група магнатів, які продовжували орієнтуватися на Угорщину [31]. Спираючись на них, король Андрій ІІ розробляє масштабний план підкорення Галицької землі. Для його реалізації король вирішив використати певну популярність в Галицькій землі Романовичів («Хотяше дати дщерь свою за князя Данила, обеима детьскома бывшима: зане сына у него не бе» [32]).
Використати Романовичів у власних цілях вирішила і частина галицьких бояр, які через репресії Ігоревичів, знаходилась в Угорщині. Вони «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [33]. Андрій ІІ відправляє до Галицької землі велике військо. Водночас велику дипломатичну діяльність проводить мати Данила та Василька княгиня Ганна, за ініціативою якої на Волині проти Ігоревичів створюється коаліція, військо якої також направляється на Галич [34]. Однозначно, що всі учасники літнього 1211 р. походу на Галич переслідували свої плани. Після розгрому війська Ігоревичів ( у вересні ці князі були повішані галицькими боярами!) їх суперники прибули до Галича, де в Успенському соборі урочисто відбулася коронація князя Данила. Але серед переможців невдовзі різко загострилися стосунки. Найбільш сильною в Галичі виявилася боярська група на чолі з Владиславом Кормильчичем, яка прагнула зробити з молодого князя Данила свою маріонетку. Княгиня Анна, яка сподівалася на реальне відновлення влади Романовичів у Галицькій землі, не знайшла підтримки у угорського гарнізону, що знаходився у Галичі, проти галицької олігархії, Десь у грудні 1211 р. княгиня, залишивши Данила в Галичі, відправляється до Белзу, де знаходився її молодший син Василько [35]. Самоуправство Владислава Кормильчича в Галицькій землі викликало невдоволення короля Андрія, який фактично перестав впливати на ситуацію в Галичині.
Король Андрій досить швидко вже взимку 1211-1212 рр. збирає військо, запрошує до участі в експедиції в Галицьку землю княгиню Ганну і вирушає на схід («…приде король в Галичь и приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [36]). У поході на Русь угорського війська взяли участь на боці Андрія і Анни польські і волинські полки. Внаслідок походу угорці захопили у полон багатьох бояр, у тому числі Владислава Кормильчича та майбутнього лідера галицької магнатерії Судислава. Однак згодом майже повторилася минулорічна ситуація, Крім Владислава, якого вивезли до Угорщини, всі інші бояри викупилися у угорців, а після відходу угорської армії з Галичини, в краї знову розпочалися конфлікти місцевої верхівки і прихильників княгині Анни.
Третій поспіль похід угорців у 1213 р. здійснювався вже не як акція на допомогу княгині Анні. Літопис повідомляє, що перед цією подією угорський король звільнив з ув’язнення ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [37]). Визволення боярина Владислава, ймовірно, слід пояснити переорієнтацією Андрія ІІ на підтримку саме цього могутнього магната як головного реалізатора угорської політики в Галичі. Проте з самого початку виправа короля Андрія зіштовхнулася з великими проблемами, які поставили плани угорського монарха на межу зриву.
Зразу ж після уходу королівської армії в самій Угорщині відбувається заколот проти жінки Андрія ІІ Гертруди Меранської та її численних германських родичів. У вересні 1213 р., коли король, прямуючи на Русь, зупинився в Лелесовому монастирі у Словаччині, на нього було вчинено замах. Після цього Андрій, отримавши звістку про загибель Гертруди, полишив армію і повернувся додому.
Подальший похід угорських військ на Галич здійснювався під фактичним керівництвом Владислава Кормильчича, який максимально скористався наслідками приходу угорської армії: ««Володислав же воеха в Галичь, и вокняжися и седе на столе» [38]. В історичній літературі, починаючи з праць Д.Зубрицького, поширено уявлення, що боярин Владислав у порушення існуючих традицій дійсно став князем у Галицькій землі [39]. «Це було нечуваним порушенням феодальної ієрархії Давньої Русі, – коментує цю подію М.Ф.Котляр, – за суворими правилами якої князем міг бути лише той, хто ним народився» [40]. Польський історик ХІХ ст. Л.Дроба висловив думку, що боярин Владислав тоді став намісником угорського короля в Галицькій землі [41]. Але, вірогідно, Владислав Кормильчич реально зловживав цим статусом і реально став одноосібним володарем у Галицькому князівстві, що мало різко негативний резонанс як у Прикарпатті, так і в сусідніх з ним країнах.
Але до цього відбувся остаточний розрив у стосунках Анни та її синів з угорським королем. Цей розрив, на наш погляд, був викликаний двома обставинами: не бажанням Андрія реально допомагати Романовичам та, вірогідно, відсутністю достатньої потуги у короля у реалізації своїх дій на сході. «Данил же отъиде с матерью своею в Ляхи, отпросився от короля» [42]. Молодий Данило з прихильниками відправився до двору краківського князя Лешка, де домовилися про спільні дії проти галицького узурпатора Владислава.
Навесні 1214 р. кордон Галицької землі перетнуло краківсько-волинське військо, проте взяти Галич йому не вдалося. Дії поляків у Галичині викликали незадоволення угорського двору. Угорське військо здійснило напад на малопольські землі, що вимусило князя Лешка шукати контакт з королем Андрієм. Влітку 1214 р. «Лестко же посла своего Лесътича и Пакослава воеводу, рекый: «не есть лепо боярину княжити в Галичи, но поими дщерь мою за сына своего Коломана и посади и в Галичи» [43]. Під час переговорів в словацькому місті Зпіші (Сепеші) польський посланці обговорили з королем Андрієм умови укладення шлюбного союзу (угорському королевичу Коломану (Кальману) на час підписання угоди було п’ять років, а польській княжні – три роки), дії Малопольського князівства і Королівства Угорщина відносно Південно-Західної Русі. Згода угорського короля на передачу за умовами угоди Перемишльської волості Галицької землі краківському князю Лешку свідчить про велику зацікавленість Андрія ІІ в участі поляків у його східній політиці, що вимусило монарха угорців піти на серйозні поступки. Велику роль у підписанні згоди відіграв краківський воєвода Пакослав, який отримав за умовами угорсько-польської угоди в управління Любачів з округою. Вірогідно, що був правий Д.Зубрицький, який вважав, що Пвакослав не був повним володарем отриманого володіння, а перебував як його розпорядник у васальній залежності від Лешка [44]. Після укладення угоди в Зпіші угорські війська оволоділи Галичем, де було захоплено у полон боярина Владислава Кормильчича. Останній попав до темниці, де невдовзі помер [45]. Відкрита угорська окупація краю викликала тут значну напруженість. В Воскресенському літопису збереглося під 1214 р. оригінальне повідомлення: «Король угорьский посади сына в Галичи, а епископа и попы изгна из церкви, а свои приведе латыньскыя на службу» [46]. Дещо інакше про це пише Ніконовський літопис: «Того же лета Угорский король посади сына свого в Галиче, и церкви претвори в латынскую службу» [47]. Ці літописні свідчення повністю погоджуються з матеріалом переписки короля Андрія з римським папою Інокентієм ІІІ, де повідомляються про боротьбу населення Прикарпаття з іноземним володарюванням, про прагнення Андрія ІІ поширити на Південно-Західну Русь католицьку релігію. Аналізуючи східну політику Королівства Угорщина, відомий російський історик В.П.Шушарін писав, що дії угорського королівського двору свідчили про його намір об’єднати Галицьке князівство з Угорщиною особистою унією на підставі визнання її галицьким боярством, на зразок того, як увійшла до складу Королівства Угорщина Хорватія [48].
На початку 1215 р. після укладення Зпішського договору відбувається конфлікт між Угорщиною і Малопольським князівством [49]. Весною – на початку літа того ж року почалися активні виступи галичан проти угорських окупаційних військ. В літературі ці виступи традиційно розглядалися як народні рухи і проявом класової боротьби [50]. Аналіз джерел свідчить, що така характеристика не є точною, оскільки в боротьбі з іноземцями брали участь представники самих різних прошарків населення. Це була боротьба галицького громадянства проти окупантів.
Комплексний розгляд джерел дає підставу думати, що, втративши у наслідок конфлікту з угорцями західногалицькі землі, краківський князь Лешко запросив на володарювання до Галича відомого новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного. Він, за задумкою польського князя, повинен був у Галичі протистояти як Андрію ІІ, так і волинським Романовичам. Розуміючи, вірогідно, ефемерність краківського впливу в Галичі, Мстислав восени 1215 г. вирішив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про передачу першому галицького столу. Невдача цих переговорів вимусила Мстислава повернутися до Новгороду на початку 1216 р. В листі короля Андрія до папи Інокентія ІІІ розповідається про якесь військо, що підійшло під час заворушень у Галичі до його стін, але не вирішилося на штурм [51]. Є підстави думати, що мова йшла про прихід війська Мстислава восени 1215 р.
В 1217 г. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув Новгород, прагнучи «поимати Галиця». По дорозі до Галицької землі Мстислав Мстиславич заключив угоду з київським князем Мстиславом Романовичем. На наступний рік дружини князів рушили з Києва до Галича «на королевиця» [52]. На цей раз момент для виправи був вибраний вдало, оскільки Андрій з угорським військом в рамках п’ятого хрестового походу (1217-1219 гг.) перебував у другій половині 1217-1218 рр.. на Близькому Сході [53]. Тому угорський гарнізон в Галичі і королевич Коломан не могли розраховувати на серйозну допомогу. В Галицько-Волинському літопису, в якому зведена інформація про дві експедиції Мстислава в Галицьку землю (1215 и 1218 рр.), саме стосовно подій 1218 р. повідомляється наступне: «Галичане же вис и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54]. Отже, десь наприкінці 1218 р. завершилося володарювання угорців, а Мстислав Мстиславич Удатний став князем Галицької землі [55].
В.Т.Пашуто вважав, що з приходом до Галича князя Мстислава там завершується угорське володарювання, але такий погляд потребує певної корекції [56]. Дійсно, формально з 1214 по 1218 рр. Галицьке князівство було васальним королівством у складі Королівства Угорщина на чолі з «молодшим королем» Коломаном (Кальманом), який був коронований в 1214 р. Проте фактично влада у краї у значній мірі належала не дев’ятирічному Коломану та угорському гарнізону, а боярській олігархічній верхівці на чолі з могутнім галицьким вельможею Судиславом.
Після завоювання Галича князь Мстислав підписав угоду з королем Андрієм, згідно якої в обмін на визволення сина угорський монарх був вимушений відмовитися від претензій на Галицьку землю. Галицьке боярство на чолі з Судиславом в цей час налагоджує відносини з новим князем, який не маючи достатньої опори в краї, був вимушений рахуватися з інтересами місцевих магнатів, а також враховувати їх тісні стосунки з Угорщиною.
В 1219 р., зазнавши невдачу у боротьбі за забузькі міста з волинським князем Данилом Романовичем, Лешко Бялий вирішив знову відновити союзницькі відносини з угорським королем Андрієм. Цей альянс поляки хотіли використати як проти Волині, так і проти тестя Данила Романовича Мстислава Мстиславича. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що тоді краківський князь відмовився від претензій на західну частину Галицької землі, яка йому належала за Зпішською угодою («Не хочю части в Галичи, но дай его зятю моему» (то есть Коломану – Авт. [57]), запропонував Андрію ІІ виступити разом проти Мстислава. Проти галицького князя вирішила почати боротьбу і боярське угруповання в Галицькій землі на чолі з Судиславом [58].
Війна, яка відбулася восени 1219 р. [59], була невдалою для руських князів, війська яких після декількох зіткнень з суперниками були вимушені покинути столицю Галицької землі. На початку зими 1219-1220 рр. угорсько-польське військо на чолі з угорським палатіном Фільнеєм рушило з Галичини на Волинь, але тут їм не вдалося розвити попередні успіхи. На допомогу волинянам прийшов Мстислав Удатний з половецькими ордами, що примусило нападників повернути на південь. Князь Мстислав не примирився із втратою влади в Галицькій землі, прагне повернути собі Галич, де престол знову зайняв Коломан, а фактично володарювали угорський палатін Фільней («Филя прегордый», як його називає літописець) і його тесть боярин Судислав. Перебування угорців в Галицькій землі знову призвело до загострення у краї соціальних конфліктів. Є підстави думати, що проти угорської окупаційної влади та її поплічників виступили не тільки мешканці Галича, а і сільське населення, яке почало вбивати іноземців («друзии же смерды избьени быша» [60]). Вирішальна битва за столицю Галицької землі відбулася 13-14 серпня 1221 р. [61]. Внаслідок дводенної битви до полону попали воєвода Фільней і королевич Коломан. В 1222 р. князь Мстислав Мстиславич провів переговори з угорським королем, який відмовився від претензій свого сина Коломана на Галич, а Мстислав знову погодився повернути додому Коломана і Фільнея. Тоді ж Андрій і Мстислав домовилися про шлюб дочки галицького князя і другого сина короля також Андрія (Ендре), якому після смерті Мстислава Мстиславича мала перейти Галицька земля. Королевич Андрій за умовами угоди отримав в управління Перемишльське удільне князівство [62]. Вочевидь, що угорський королевич отримав його на умовах васальної залежності від галицького князівства, проте ця залежність навряд чи була сильною. Угорсько-галицька угода навряд чи задовольнила когось з учасників міжнародного життя в центральній Європі. Перш за все вона призвела до загострення стосунків Мстислава з зятем Данилом, який не хотів відмовлятися від свої прав на Галицьку землю. Угода не задовольняла і Лешка Бялого, оскільки позбавляла прав на Галичину зятя краківського князя Коломана. Невдовзі і амбіційний Андрій ІІ почав ігнорувати угоду з Мстиславом, оскільки угорський вплив поширювався за ним тільки на Перемишльський регіон.
Угорський монарх звернувся до папи Гонорія ІІІ з проханням звільнити його від виконання присяги Мстиславу. Папа, хоча на словах не погодився з королем, фактично надав йому свободу дій на сході [63]. Таким чином, політична частина угоди між угорським королем і галицьким князем виявилася майже нежиттєздатною, хоча шлю їх дітей відбувся. В Галицько-Волинському літопису про нього є повідомлення під 6734 р. [64].
На середину 20-х років позиції Мстислава Мстиславича в Галицькій землі значно ослабли ( на це вплинула і жорстока поразка південноруських князів і їх союзників половців у війні з монголами в 1223 р.) [65]. , Якщо значна частина галицької знаті продовжувала орієнтуватися на угорців, то переважна частина інших верств населення краю все більше і більше починає проявляти симпатії до сусідніх волинських князів Данила та Василька Романовичів.
В 1226 р. проугорська частина галицького магнатства стала вимагати від Мстислава, щоб той запросив до Галича королевича Андрія і передав йому в управління Галицьку землю. І. Шараневич писав у зв’язку з цим, що бояри Жирослав, Судислав і Пилип, скориставшись невдачею князя Мстислава у битві на Калці проти монголів, вирішили запросити угорського королевича на галицькій стіл і з його допомогою посилити свою владу у князівстві [66]. Водночас значна частина галицької знаті у цьому конфлікті ще не визначилась. Духовнику князя Мстислава Тимофію вдалося переконати багатьох бояр не вірити провокаційним словам Жирослава про те, що начебто Мстислав Мстиславич за допомоги половецького хана Котяна хоче знизити галицьких магнатів.
Група ворожих Мстиславу вельмож покинула Галич і відправилася до Перемишля, де знаходився королевич Андрій, а Жирослав почав вести переговори з князем Ізяславом, сином київського князя Мстислава Романовича, який загинув на Калці [67]. Королевич Андрій і його наближені підтримали вороже Мстиславу Мстиславичу угруповання. Взимку 1226-27 рр. королевич Андрій залишив Перемишль і відправився до Угорщини: «Андрей же, послушав лестиваго Семеона Чермьнаго, и бежа во Угры и нача поздвизати рать» [68].
Невдовзі на схід з Угорщини направляється військо, до якого приєднується польська армія на чолі з краківським воєводою Пакославом. Біля Звенигороду частина угорсько-польського війська рушила до Галича, а інша група полків зайняла Теребовль, Тихомль і підійшла до Крем’янця. Під стінами Крем’янця сталося жорстоке зіткнення («и бися под Кремянцем, и много Угор избиша и раниша») [69]. Від Крем’янця угорці відійшли знову до Звенигороду, а потім приєдналися з частиною своєї армії, що стояла під мурами Галича. Тут відбулася вирішальна битва, під час якої Мстислав повністю розбив своїх суперників [70]. В цей час до Прикарпаття приходять з полками волинські князі Данило та Василько, які пропонують Мстиславу продовжувати війну з іноземцями. Але, досягнувши певного успіху, галицький князь починає вагатися. Він з великою підозрою і пересторогою сприймав не своїх ворогів – угорців, а союзників – волинських князів. Значний вплив на Мстислава мав боярин Судислав, який, говорячи словами літопису, «бе бо имеяшеть лесть во сердци своемь, не хотяше бо пагубы королеви, имеяше бо в немь надежу велику: беаше бо король изнемоглъся» [71].
Під впливом Судислава князь Мстислав припиняє війну з угорцями та відмовляється від допомоги волинян, що призвело його до політичної катастрофи. Судислав і його оточення, відчуваючи можливість приходу до Галича Данила Романовича, здійснюють фактично державний переворот: «Потом же Судиславлю льстящю подо Мьстиславом, рече ему: “княже дай дщерь свою обрученую за королевича, и дай ему Галичь: не можешь бо держати самъ, а бояре не хотять тебе» [72]. В.Т.Пашуто, аналізуючи цей епізод, відзначає, що Мстислав не мав міцної опори в Галицькому князівстві і був вимушений піти на поступки боярам, в руки яких переходила влада в західній і центральній Галичині [73]. Галицький книжник пише про бажання Мстислава саме тоді віддати Галич зятю Данилові [74], але, на наш погляд, це твердження літописця не більше як літературна фантазія. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг реально чинити опір своєму олігархічному оточенню на чолі з Судиславом. Мстислав віддав Галич королевичу Андрію, сподіваючись утримати за собою Східну Галичину – Пониззя, де, на його думку, у нього не було серйозних суперників. Проте і в Пониззі Мстиславу не вдалося зберегти владу, а тому князь через деякий час прибув до Поросся в Торчеськ.
Фактичне завоювання влади в Галицькій землі боярськими олігархами, які використали для цього претензії на Галичину угорського королівського двору і ставленика останнього королевича Андрія, ускладнило політичну ситуацію довкола Галицького князівства. Відхід із Галича князя з династії Рюриковичів, який правив у Галицькій землі тривалий час, відкривав додаткові юридичні можливості для претензій на повернення «галицької спадщини» волинському князю Данилу, який двічі коронувався як володар Галицької землі ( літом 1205 р. та у вересні 1211 р.). Данило тепер мав серйозний привід для втручання у справи сусідньої землі: руський князь Мстислав і тесть Данила без достатніх підстав був позбавлений влади, дії бояр проти себе публічно засуджував, а значна частина населення князівства ще у більшій мірі, ніж раніше, бажала повернення до Галича нащадків Романа Мстиславича.
Проте відмова князя Мстислава Удатного від влади не може у певній мірі розглядатися як подія, яка давала повністю незаперечні аргументи щодо легітимного вирішення на користь Данила проблеми Галича. Після уходу Данила з Галича в 1213 р. володарями у Галицькій землі були ( не беручи до уваги період керування землею Владислвавом Кормильчичем) Мстислав пересопницький, король Галіції Коломан, Мстислав Удатний, королевич Андрій, який, як і Данило, був зятем князя Мстислава і спадкові права якого були обумовлені в угоді князя Мстислава і угорського короля Андрія ІІ. Тому можна у чомусь погодитися з Л.В.Войтовичем, що передачею влади від Мстислава королевичу Андрію створювалися правові засади для легітимізації його влади в Галицькій землі [75].
Отже, наприкінці 20-х років на чолі Галицької землі стає королевич Андрієм, що мав певні права на галицький стіл і спирався на підтримку сильної боярської партії на чолі з Судиславом. Поява нового володаря в Галичі вводила Галдицьку землю в сферу впливу і контролю королівства Угорщина. Але цей контроль не варто перебільшувати, оскільки реально країною правили не король Андрій, ні його однойменний син, а галицькі бояри. До того ж, походження Андрія не з роду Рюриковичів серйозно знижувало його правові претензії.
В 1230 р. волинський князь Данило отримав інформацію від прихильників у Галичі:: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже» [76]. Князь Данило і його воєвода Дем’ян оперативно відкликнулися на «запрошення». Волинське військо після декількох вдалих битв увійшло до Галича. Відомо, що Данило вирішив відпустити до Угорщини полонених Андрія і Судислава. Таке рішення, ймовірно, було викликано бажанням Данила знайти якийсь компроміс з угорським королівським двором у галицькому питанні в умовах, коли сам Данило у прикарпатському краї не мав достатньої підтримки. Але в Угорщині такий підхід не був сприйнятий: невдовзі угорське військо переходить Карпати і оточує Галич. Ворожі сторони для боротьби друг з другом широко використовують половців. На допомогу Данилу прийшов хан Котян ( крім того, волинському князю допомагав мазовецький князь Конрад), а орди іншого половецького хана Беговарса брали участь у конфлікті на боці угорців [77]. У зв’язку з наведеним необхідно зазначити, що Прикарпатсько-Дністровський регіон знаходився безпосередньо у сфері інтересів Королівства Угорщина. Особливо ця увага посилюється в першій половині ХІІІ ст. [78]. З метою посилення контролю у західній частині Причорномор’я угорський король запрошує в Трансільванію з Палестини рицарів Тевтонського ордену, які діяли тут під з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. [79]. Рицарі поселилися в південно-західній частині Трансільванії, заснували тут низку фортець, головним з яких став Крейцбург. Хрестоносці прагнули створити власну державу, на зразок тієї, яку створили в той час в Східній Прибалтиці рицарі-мечоносці. Більш того, тевтонці часом активно вмішувалися в політичні справи самої Угорщини. Така поведінка хрестоносців викликала велике незадоволення угорського короля Андрія II (Ендре, Андраша) і призвела до вигнання хрестоносців з Прикарпатських земель.
Відомо, що приблизно в 1228 р. угорський король Андрій здійснив виправу проти половців [80]. В той час орда половецького хана Беговарса (Бортца за угорськими джерелами), яка мешкала десь на Правобережжі Дніпра, встановлює контакти з угорським двором. Біля 1229 р. католицькі місіонери здійснили хрещення Беговарса разом з усією його ордою. На неї поширювався вплив католицького єпископства, яке в цей час було створено угорською церквою в Західному Причорномор’ї [81]. Саме орда орда Беговарса в 1230 р. допомагала угорському королю Андрію під час його війни з волинським князем Данилом та іншим половецьким ханом Котяном («Данил же приведе к собе Ляхы и Половце Котяневы, а у короля беаху Половци Беговаръсови») [82].
В другій половині 20-х років ХІІІ ст. в половецькі степи проникають з Угорщини домініканські монахи, які заснували в цьому регіоні католицьку єпископію, яка провадила місіонерську діяльність у кочівників [83]. Католицьке єпископство, центр якого знаходився на р. Серет, за повідомленням угорського хроніста Рогерія, було знищено монголами 1241 р., коли темник «Бохедур з іншими вождями переправились через ріку, що має назву Серет, вдерлися до володінь єпископа половецького, у битві розбили його людей та захопили його землю» [84].
Повертаючись до подій у Галичині 1230 р., слід зазначити, що осада Галича завершилася невдало для угорців, які вимушені були ретируватись додому. Конфлікти у Південно-Західній Русі 1231 р. спричинили нову військову експедицію угорців на схід. Військо угорського короля захопило Ярослав, а потім здійснило похід спочатку до Галича, а потім до Володимира. Наближений до князів Данила та Василька волинський боярин Мирослав був вимушений підписати з угорцями угоду, згідно якої на Волині відновлювалася влада суперника Романовичів белзького князя Олександра Всеволодовича, а до Галича мав знову повернутися королевич Андрій [85].
Волинський князь Данило не міг належним чином відреагувати на небажаний розвиток подій у стосунках з угорцями та їх союзниками, оскільки взимку 1232 – 1233 гг. знаходився у Середньому Подніпров’ї, де допомагав вирішенню конфлікту між київським князем Володимиром і чернігівським князем Андрієм. Війна Данила з угорським королем відновлюється в середині 1233 р. Для участі у війні проти угорців Данило запросив половецького хана Котяна, київського князя Володимира і смоленського князя Ізяслава. Правда, останній зрадив Данила, пограбував його місто Тихомль, а потім повернувся додому [86]. Восени 1233 р. на бік угорців і їх союзника Судислава в черговий раз перейшов белзький князь Олександр. Проте вже в той час с ситуація почала змінюватися на користь Данила. Цьому сприяли не тільки успіхи волинського війська на ратних полях, а й те, що Данило Романович під час перебування у Галицькій землі активно роздає представникам галицької знаті, що його підтримували, земельні володіння.
«Малу же времени минувшю, королевичь умре. Послаша Галичане по Данила Чермьного Семьюнка, а Судислав иде Угры» [87]. Смерть королевича Андрія зимой 1233-1234 р.. створила додаткові підстави для утвердження волинського князя в Галичі, але в цей час розпочинається велика війна в Середньому Придніпров’ї, де проти київського князя Володимира виступають Михайло чернігівський та Ізяслав смоленський. В 1234-1235 рр. Данило воює проти суперників Володимира, що призвело до великих втрат у волинському війську. Наприкінці травня 1235 р. біля Торчеська сталася велика битва, в ході якої чернігівці з половцями нанесли Данилові і Володимиру поразку [88]. Наприкінці 1235 р. у Галичі підняли бунт бояри на чолі з Судисавом, які захопили владу у місті. Ситуація в Галичині виявилася настільки складною, що Данило вирішив заручитися підтримкою при угорському королівському дворі. Проте в Угорщині йому прийшлося вести переговори вже з новим королем, оскільки напередодні приїзду князя до цієї країни – 21 вересня 1235 р. – Андрій ІІ помирає.
Протягом першої третини ХІІІ ст. Галицька земля, яка в умовах громадянської війни перебувала в стані перманентної кризи, постійно знаходилася у сфері уваги Королівства Угорщина. Аналіз дій угорської королівської адміністрації за тридцять років з 1205 по 1235 рр. засвідчує постійне прагнення короля Андрія ІІ і його оточення поширити вплив Угорщини на Галицьку землю. За цей час угорські війська здійснили величезну кількість походів на схід, прагнули взяти під контроль представників династії Рюриковичів, які виборювали галицький трон, встановлювали свій прямий окупаційний режим або перетворювали Галицьку землю у васальне королівство в рамках Королівства Угорщина, де сиділи «король Галіції» Коломан або королевич Андрій. Постійні конфлікти за контроль над Галичиною засвідчують, що попри величезні зусилля, витрату військових і економічних ресурсів королю Андрію ІІ не вдалося встановити стабільний режим підкорення Галицької землі угорській короні. Багато в чому це, вірогідно, було обумовлено розпорошеністю зовнішньої політики короля Андрія ІІ, складною внутрішньополітичною ситуацією в самій Угорщині, конфліктами в середині угорської еліти, протистоянням королівської влади і угорських магнатів, яким Андрій ІІ вимушений в 1222 р. надати великі привілеї у формі «Золотої булли».
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.1. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.2. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.3. – Львов, 1855.
Смирнов М.П. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – Санкт-Петербург., 1860. – С.39-40.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– Львов,1863; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873; Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до ХIV столетия. – К., 1887; Грушевський М.С. Історія України-Русию. – Т.3. – У Львові, 1905. .
Пашуто В. Т. Очерки истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950; його ж. Внешняя политика древней Руси. – Москва,1968. – С.241; див: також: його ж. Героическая борьба русского народа за независимость. – Москва,1956. – С.71-75, 192-198.
Волощук М.Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. // Scecimina Nova Raers Primo/ Sectio Mediaevalis, v.3. – Piecs, 2005. – P.83-134; его же. Венгерское присутствие в Галиции в 1214 – 1219 годах // Вопросы истории. – 2005. – №12. – С.97-106; его же. Даниил Галицкий и Бела ІV. К реконструкции русско-венгерских отношений 30-х годов ХІІІ в. // Rossica Antiqua. Исследования и материалы. 2006 г. – Саенкт-Петербург, 2006. – С. 331-341; його ж. Проблема васальної(?) підлеглості князів Ігоревичів чернігівських від угорського короля Ендре II: джерела, історіографія, постановка проблеми // Український історичний збірник. – Вип. 11. – К., 2008. – С.18-25.
Wlodarski B. Polska i Rus: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.25.
Войтович Л.В., Целуйко О.П. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 15.
Головко О..Б Останній похід князя Романа Мстиславича в джерелах і історичній думці // Український історичний журнал. – 2009. – №4. – С.24-48. .
Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
Про взаємини Романа Мстиславича та Рюрика Ростиславича див.: Головко О.Б. Роман Мстиславич і його доба. Нарис політичного життя Південної Русі в ХІІ – на початку ХІІІ ст. – К., 2001. – С.114-118,124-137,148-152,160-166.
Полное собрание русских летописей (далее – ПСРЛ). – Т.2. Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург,1908. – С.717.
ПСРЛ. – Т.2. – С.717; Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – С.347.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.348.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.717.
Там же. – Стб.718.
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Romae,1927. – Tabl.IV. – №34. – С.19.
Ibid. – Tabl.IV. – №44. – С.19.
Ibid. – T.IX. – №11. – С.39.
ПСРЛ. – Т.1.Лаврентьевская летопись. – Москва,1926-1928 – Стб.426; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.19, Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.194.
ПСРЛ. – Т.1. – Стб.426-427.
Там же. – Стб.427.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынского Руси. – С.184.
Головко О.Б. Волинська земля на першому етап громадянської війни у Південно-Західній Русі (1205-1214 рр.) // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. Ювілейний випуск. – Луцьк. 2009. – №13. – С.80-89.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.719.
Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – Львів, 1901. – С.9.
Коваленко В. Чернігів і Галич // Галичина та Волинь у добу середньовіччя: До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С.154-164; його ж. Політичне становище південноруських земель в ХІІ – ХІІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європи: з найдавніших часів до ХVІІІ ст. – Вип.2. – К., 2002. – С.77-101; та ін.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.721-722.
Головко О.Б. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (ІХ – ХІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.5. – К., 2005. – С.120-122.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.722.
Там же.
Там же. – Стб.724.
Там же. – Стб.725.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– С. 72.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
Там же. – Стб.729.
Там же.
Зубрицкий Д. История древнего Галичско-русского княжества. – Ч. 3. – С.47.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. – К.,2002. – С.115.
Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusią i Węgrami.// Sprawozdania Akademii Umiejetnosci. – Т.ХІІІ. – 1881. – S.400.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.729.
Там же. – Стб. 730-731.
Зубрицкий Д. История Древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – С.59.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. –С.74.
ПСРЛ. – Т.7. Воскресенская летопись. – СПб.,1856. – С.117.
ПСРЛ. – Т.10. Летописній сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. – Санкт-Петербург, 1885. – С.66.
История Венгрии. – Т.1. – Москва, 1971. – С.143 (автор – В.П.Шушарін).
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201; Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ – ХІІІ вв. – Москва,1955. – С.97; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв. – К.,1988. – С.94; и др.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.123/124. – Львів, 1917. – С.79.
Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва., Ленинград,1950. – С.261.
Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin,2005. – S.36; А history of the crusades. General editor Kenneth M.Setton. – Vol.II. The lates crusades, 1189 – 1311. Ed. by Robert Lee Wolff and W.Hazard, – Madison, London, 1969. – P. 387-394 (автор розділу – Thomas C.Van Cleve).
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
Інакше історія завоювання Мстиславом Галича представлена в працях Б.Влодарського і М.Бартницького. См.: Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.62; Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264.– S.35-36.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733; Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.72.
Хронологію подій див.: Лихачева О.П. Комментарии // Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва, 1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.75.
ПСРЛ. –Т.2. – Стб.738.
Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.17.
Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.86 Шараневич І. Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453. – С.77.
Vetera Monumenta Historica Hungariam Sacram ilustrantia. – T.1. – Romae,1859. – №65.
ПСРЛ. – Т.2. – С.748; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.41.
Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.7 – К., 2007. – С.71-93.
Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– – С.80.
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Tabl. IX. – №32. – C.39.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.748.
Там же. – Стб.749.
Там же.
Там же.
Там же. – Стб.750.
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.206.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.
Войтович Л. Князівська верства в Галицькій землі // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. – Одеса, К., Львів, 1999. – С.82.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.23.
Про них див.: Пашуто В.Т. Половецкое епископство // Ost und West in der Geschichte des Denkens und kulturellen Beziechungen. – Berlin,1966. – С.37.
Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3, v.1. – Budae,1829. – P. 106-108,370.
Князький И.О. Князький И.О. Славяне, волохи и кочевники Днестровско-Карпатских земель (конец ІХ – середина ХІІІ вв.) – Коломна, 1997. – С.149-155.
Пашуто В.Т. Половецкое епископство. – С. 37-38
ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 761.
Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3,v.2. – Budae,1829. – P.398.
Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores Rerum Hungaricarum. – V.1. – Budapestini, 1936. – P.564.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.765-766.
Там же. – Стб. 767-770.
Там же. – Стб.771.
ПСРЛ. – Т.2. – Стб.771; ПСРЛ. – Т.1. – Стб.513; ПСРЛ. – Т.10. – С.104.
Мирослав Волощук
(м. Івано-Франківськ, Україна)
ДОБРОСЛАВ СУДДИЧ: СПРОБА БІОГРАФІЧНОГО НАРИСУ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/karl...2/Voloschuk.pdf
Військово-політичні стосунки Угорського королівства з Галицьким та Галицько-Волинським князівством (кінець ХІІ - ХІІІ ст.) 2005 года.
Источник: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / М.М. Волощук; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. — Чернівці, 2005. — 16 с.
http://disser.com.ua/contents/27867.html
(м. Івано-Франківськ, Україна)
ДОБРОСЛАВ СУДДИЧ: СПРОБА БІОГРАФІЧНОГО НАРИСУ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/karl...2/Voloschuk.pdf
Військово-політичні стосунки Угорського королівства з Галицьким та Галицько-Волинським князівством (кінець ХІІ - ХІІІ ст.) 2005 года.
Источник: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / М.М. Волощук; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. — Чернівці, 2005. — 16 с.
http://disser.com.ua/contents/27867.html
Мирослав Волощук
НЕВІДОМІ СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ ВОЛОДИСЛАВА КОРМИЛЬЧИЧА
(1214–1232 рр.)
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vpu/...16/volochyk.pdf
А. Б. Головко
Юго-Западная Русь в политике Венгрии
в первой половине ХІІІ в.
http://history.spbu.ru/userfiles/RA_Golovko_2010_2.pdf
НЕВІДОМІ СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ ВОЛОДИСЛАВА КОРМИЛЬЧИЧА
(1214–1232 рр.)
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vpu/...16/volochyk.pdf
А. Б. Головко
Юго-Западная Русь в политике Венгрии
в первой половине ХІІІ в.
http://history.spbu.ru/userfiles/RA_Golovko_2010_2.pdf
Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого, по русским и иностранным известиям. 1873. (Изв. Киевского ун-та им. св.Владимира)
https://rapidshare.com/#!download|435p1...U.pdf|11826|0|0
https://rapidshare.com/#!download|435p1...U.pdf|11826|0|0
Сполученнє волинських земель Данилом, його відносини до руських, і польських князїв. Боротьба за Галич — Данило в Галичу 1230 р., боярська опозиція, кандидатура Олександра белзького, угорська кампанїя 1232 р., Данило опановує Галич вдруге, 1233 р. Смерть короля Андрія, Данило на коронації Белї; союз Данила з Австрією й полїтика угорського короля. Боротьба Данила з Ростиславом 1236-8 р.; галицькі замішання під час похода Бату; панованнє боярства в Галичинї. Шлюб Ростислава; битва під Ярославом 1245 р.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 3.]
http://litopys.org.ua/index.html
Як я підносив уже, смерть Мстислава була важною поворотною точкою в полїтицї Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подїй займав пасивне становище, тримаючи ся з усякою льояльністю супроти Мстислава, чи то з моральних мотивів — шануючи його як свого тестя, чи то з полїтичних — тримаючи ся його як найбільше сильного й впливового з поміж сучасних князїв. Навіть ті досить прикрі вибрики, які позволяв собі Мстислав в відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. З рештою він мав тодї на першім плянї свою волинську волость, де мусїв передовсїм зміцнити своє становище. І він, дїйсно, в сїм напрямі зробив богато, так що смерть Мстислава, котра розвязувала йому руки на галицькі справи, застала його паном цїлої майже Волини, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючи ся міг прийняти ся за збираннє другої своєї „пів-отчини” 1).
Ми полишили волинські справи на тім моментї, коли Данило, опираючи ся на союзї з Мстиславом, забрав ся до збирання володимирських земель (десь в початках 1219 р.). Від Лєшка відібрав він тодї Берестейщину і забузькі землї (пізнїйшу Холмщину); чи сї остатнї задержав він від разу у себе, чи може віддав Олександру, не знати: перше уважав би я правдоподібнїйшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обовязків. По тім в чужих руках з володимирських земель зістала ся ще тільки Дороґичинська волость. Пинські князї були захопили пізнїйше (коло 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його зараз 2).
Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир 3); сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.
Десь коло 1225 р. 4) умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость — Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту 5). Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав „молитву сотворити сьвятому Миколї”, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були „затворили ся”, тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть — в заміну за Берестє) 6).
Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.
Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом 7). З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу 8). Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька — пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога — Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.
В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом „Старим”, сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) — війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей 9).
В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала — Ярославської битви.
Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно — з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани „зачинили” Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було ”вина і овочів і корму і списів і стріл — аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю”, як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше — Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „памятаючи ласку до нього короля Андрія”, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: ”заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)” !... 10).
Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.
Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, „в силЂ тяжьцЂ”, але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим 11). Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами 12).
Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса „великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий — убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його — нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих „безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець — „аби над ними Біг з часом пімстив ся” 13).
Бояре против Данила тепер висунули Олександра белзького. З початку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засїдки на житє Данила, а коли Данило, довідавши ся про се, казав Василькови піти війною на Белзьку землю, Олександр утїк у Перемишль „до своїх одномишленників”, і тут почав готувати ся до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже лїтописець (мабуть побільшуючи), поміж галицькими боярами не було й одного вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків й тисяцького Демяна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, иньші нїби тримали ся Данила, але зовсїм нещиро. Тодї Данило скликав віче в Галичу — факт для нього незвичайний, і запитав ся, чи може числити на поміч людности. Галичане заявили: „вЂрни єсмы Богу и тобЂ, господину нашему!”. Але в данім разї се була більше моральна поміч, бо з тим усїм громада могла підперти Данила тільки „маломъ ратникъ”. Не вважаючи на се Данило рішив іти на Перемишль, забравши з собою й полки бояр, що йшли до нього удаючи вірних, „мняще ся яко вЂрни суть”. Данилів рахунок показав ся добрий: супроти його рішучости сї бояре притаїли ся й не показали фарби; Олександр не відважив ся боронитись, і коли Данило зближив ся до Перемишля, утїк на Угорщину 14).
На Угорщинї Олександр почав понужати на похід короля і старий король, рахуючи на поміч галицького боярства, дїйсно постановив зробити остатню пробу здобути Галичину (десь р. 1232).
Він рушив звичайною дорогою — на західню Галичину, і йому пішло на сей раз дуже щасливо. Самого Данила, здаєть ся, в Галичинї не було 15), а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи наслїдком боярської конспірації, що розумієть ся, чула ся в повітрі, потратили голови й уступали одну позицію по другій. Піддано Ярослав, після того як Угри вже стратили надїю його взяти; дуже докладне й не безінтересне з побутового погляду оповіданнє про се дає галицький лїтописець. В Ярославі „затворили ся” за наказом Данила бояре Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри били ся до самого вечера, і відбито їх. Потім ті Данилові бояре мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею почав говорити за капітуляцією. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава й тримала ся угорської партиї (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: ”не потрапите удержати города”, і Давид, що дуже її шанував — „матерью бо си нарЂчашеть ю”, „уполошив ся” від такого її говорения. Даремно Василь чи Василько, „мужь крЂпокъ и храборъ”, противив ся йому кажучи : „не погубім чести князя свого! рать не зможе здобути сього города!” Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тодї Чак з угорських полків і теж казав, що Угри не зможуть здобути городу, бо понесли великі страти. І хоч Василько сильно противив ся — аби не піддавати города, Давид маючи „ужасти во серце”, все таки піддав ся на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усїм військом з города. Цїле оповіданнє показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кругів.
Без бою, здаєть ся, піддав ся і Галич, коли бояре всї перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробований Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсїм безпечним, „смути ся умомъ” і без волї Данила уложив умову з угорським королем: мабуть відступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру 16).
Ся умова, зрештою навіть не признана Данилом, не уставила, розумієть ся, добрих відносин. Використовуючи неприсутність Данила, що пішов у Київщину — ратувати свого союзника Володимира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрав ся походом на Волинь; але Данило наспів на зустріч йому і в битві недалеко Шумська розбив угорське військо й змусив вернути ся. Так само нїчим скінчив ся й новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1233): Данило за помочию Половцїв, Володимира київського й Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив Угрів під Перемилем, а слїдом перейшов до аґресії — рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показав ся користний для Данила рух і роздвоєннє: тим часом як одні, під проводом Судислава, стояли далї при Уграх, значна частина бояр відвернула ся від Угрів і почала переходити до Данила. На жаль, лїтописець не поясняє причин сього цїкавого явища; здаєть ся, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступленнє на перший плян Доброслава, досї не звістного між боярськими проводирами, і його емуляція з Судиславом могли бути причиною сього роздвоєння 17).
Коли Данило зблизив ся під Галич, „більша половина Галича”, як каже лїтописець, — себто галицьких бояр, вийшла на зустріч Данилу й прилучила ся до нього; на чолї їх стояв Доброслав і Глїб Зеремієвич, давнїй угорський партизан. Опираючись на них і своє військо Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки в Галичу тримала ся угорська залога з королевичом Андрієм, і Данило взяв Галич в тїсну бльокаду. На чолї залоги стояли угорський воєвода Діонисий (Діаниш, як його зве лїтопись) і Судислав; вони постановили тримати ся до останнього, не вважаючи на голод, що запанував скоро в містї. Помочи з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третїм) шлюбом і війною з австрийським герцоґом; в серпнї 1233р. він вправдї вибрав ся був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицька лїтопись про сей похід не знає 18). Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, навязав знову зносини з Олександром, обіцюючи зробити його галицьким князем, аби лише відступив від Данила. Олександр дїйсно дав себе ще раз здурити й покинув Данила. Але йому не удало ся навіть прокрасти ся до міста, і ся остання зрада коштувала його, мабуть, і волости і свободи: кілька місяцїв пізнїйше Данило вхопив його, коли він хотїв тїкати до свого зятя Володимира, і від тодї Олександр сходить зі сцени. Судиславу сей епізод не поміг нїчого, облога Галича тривала дальше, звиш двох місяцїв. Данилове військо чекало, щоб Днїстер замерз і можна було вчинити атаку. Нарештї ситуацію розвязала несподівана пригода: королевич Андрій умер під час облоги. Тодї решта бояр рішила піддати ся Данилови. Непримирений Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.) 19).
Але й тепер бояре не були щирійші для Данила. Прилучивши ся до Данила під натиском обставин, вони знову почали старати ся зараз же його позбути ся. Така нагода трапила ся дуже скоро: Володимир київський накликав Данила до помочи, бо на нього напали Михайло з Ізяславом. Данило полишив у Галичі брата Василька й кинув ся зараз по галицькій кампанїї в Київщину. Ся київська кампанїя закінчила ся одначе погромом Данилового війська в битві з Половцями під Торчеськом (галицький лїтописець і в сїй невдачі бачить інтриґу галицьких бояр). Данило з останками свого війська мусїв тїкати до Галича. Се дало початок новому руху галицьких бояр. Щоб спекати ся Василькового війська, що тримало залогу в Галичу, вони пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями ідуть на Волинь, і Василько дїйсно на сю вість пішов з Галича боронити Волини. Тодї бояре підняли повстаннє — „воздвигоша коромолу” і против Данила навязали зносини з Михайлом. Данило поручив брату Васильку зібрати потрібні сили для дальшої боротьби, а сам тим часом поїхав на Угорщину 20). Галицький лїтописець поясняє се так, що Данилу з його розбитим військом не радили лишати ся в Галичу довше, і він тому покинув Галич, але мабуть се треба розуміти инакше.
Як раз тодї умер король Андрій (осїнь 1235 р.). Його син і наступник Беля не показував такого заінтересовання галицькими справами як його батько й брати, тож Данило міг мати надїю уладити свої відносини до Угорщини. Стара угорська хронїка оповідає, що він брав участь в коронації Белї, чи властиво інтронїзації (коронований він був перший раз ще за житя батька). Вона відбула ся в угорськім Білгородї (Феєрварі, Штульвайсенбурґу) в падолистї того року, і Данило в процесії вів коня, на котрім сидїв Беля, тим часом як колишнїй „галицький король” Кольоман нїс королївський меч 21). Сеї звістки не маємо нїякої причини відкидати, і сю участь Данила в коронаційній парадї, що означала признаннє певної висшости (коли не зверхности) угорського короля, я ставлю в звязок із висловленим вище здогадом, що Данило їхав на Угорщину з заміром полагодити свої відносини до Угорщини, і піддавав ся під протекцію короля з тим, аби зробити кінець мішанню Угорщини в галицькі справи 22).
Але се йому не удало ся. Чи з того рахунку, що Данило занадто сильний, аби вложити ся в ролю угорського підручника, чи наслїдком особистих впливів, Беля признав лїпшим для себе піддержати Михайла і його сина Ростислава, котрому признає він титул „галицького князя” (dux Galiciae) і обіцяє видати за нього свою доньку. Супроти сього Данило навязує зносини з ворогом Белї австрийським герцоґом Фридрихом т. зв. Воєвничим (der Streitbare), остатнїм Бабенберґом. Про се можна здогадувати ся з короткої звістки Галицької лїтописи, що під час походу цїсаря Фридриха II на Австрію (1236-7 р.) Данило з Васильком вибирали ся в поміч герцоґу, але Беля посередничив у сїй справі, запросив їх до себе „на честь” і дїйсно потрапив розлучити сю небезпечну для себе коалїцію 23). З свого боку Беля за те мусїв прийняти на себе при тім якісь зобовязання супроти Данила що до Галичини, і сим може треба пояснити, що він дуже слабо підтримував противників Данила по сїм, аж поки татарська катастрофа не змінила його полїтики, піддавши йому гадку, що з Данилом нема вже що рахувати ся. Перед тим, по тій конференції з Данилом і Васильком Беля був залишив кандидатуру Ростислава; пообіцявши перед тим руку своєї доньки Ростиславу, Беля потім відмовив йому — або як драстично оповідає се галицький лїтописець:„король не вдасть дЂвкы своєй Ростиславу, и погна и прочь”. Але з другого боку і з Данилом Беля не хотїв вязати ся щиро; Данилові старання — висватати королївну за свого старшого сина Льва не привели на разї до кінця. Данило їздив у сїй справі на Угорщину по відмові Белї Ростиславу, ”и не бЂ любови межи има” 24). Очевидно, Беля постановив вітягнути ся від галицьких справ, і тільки татарський похід, що здавав ся кінцем сили українських князїв, вивів Белю з такої пасивности.
Тим часом не осягнувши нїяких користних результатів на угорськім дворі тою своєю, подорожею на коронацію Белї, Данило своїм виїздом на Угорщину 1235 р. дав можність ворожим елєментам зміцнити ся в Галичинї. Ворожі йому бояре під час тої подорожи вповнї опанували Галичину. У Галич прибув Михайло з сином Ростиславом і оголошений князем боярами, дуже зручно уложив цїлу коалїцію на Данила. Навязав зносини з Угорщиною і на разї дістав від Белї значну підмогу, „Угоръ множество”; перетягнув на свій бік недавнього союзника Данилового Конрада мазовецького; стягнув до помочи Половецьку орду. Правою рукою у нього був уже звістний нам кн. Ізяслав, що перед тим на якийсь час був захопив Київ, але также скоро його й утратив і був готовий до дальшої боротьби.
Але Данило не тратив духа й не покладав рук. Белю, як ми вже бачили, зашахував він союзом з Австрією й змусив тим полишити Ростислава. Половцїв відвернув від Михайла: мабуть перекупив. На Конрада ужив випробованого способу: напустив на нього Литву, кн. Мендовга (тут він вперше виступає союзником Данила). Заразом, скориставши з сього розриву з Конрадом, вернув він собі від протеґованих Конрадом хрестоносних рицарів останнїй кусень своєї волинської отчини — Дорогичинську волость 25).
Так розвинула ся незвичайно рухлива боротьба Данила з Михайлом, чи властиво — його сином Ростиславом, бо Михайло слїдом покинув Галичину для Київа (1238) і брав тільки уривково участь в сїй війнї, що наповняє останнє десятолїтє боротьби за галицький стіл. Обидва противники показували незвичайну енерґію, брали ся до всяких способів, то воювали ся, то мирились — „бывшю межи има овогда миру овогда рати”, як каже лїтописець.
Михайло з союзниками хотїв з початку знищити Данила і зробив два походи на Волинь, але не осягнув ними нїяких особливих результатів. Два походи на Галич, вчинені Романовичами протягом 1236-7 рр. (перший Васильком, другий обома братами), теж не привели до нїяких здобутків: Ростислав удержав ся в Галичу, і Данило навіть уложив з ним перемирє: признав йому Галич, а собі узяв Перемишль (1237). Але Ростислав слїдом відібрав від Данила Перемишль, і війна відновила ся. Тодї Данило, використавши похід Ростислава „со всиме бояры” на Литву, несподївано з'явив ся з військом під Галичом (з Холма під Галич поспів на третій день!) 26).
Галицька громада, не звязана тепер присутностию бояр, прийняла Данида радо: коли він, каже лїтописець, підїхавши під місто, звернув ся до горожан з словами: „о мужи градстии, доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князий державу!” — горожане скрикнули: „се держатель наш, Богом даний”, пустили ся йому на зустріч як бжоли до матки. Епископ Артемій і дворський Григорий, що тримали місто в неприсутности князя, мусїли удати добру міну й прилучити ся до заяв льояльности, як каже з іронїєю лїтописець: „хоч були противні Данилу, але побачивши, що не можуть здержати міста, удали, нїби їм теж лежало на серці передати місто Данилови: вийшли йому на зустріч зі слїзми на очах і з усьміхненими лицями, облизуючи собі губи, що втїкло від них панованнє, — й мусїли казати: „іди, княже Данило, перейми город!” Данило ж увійшов у свій город, вступив до церкви Богородицї й сїв на столї свого батька, а на знак побіди поставив свою корогву на Нїмецькій брамі”. Ростислав, довідавши ся в дорозї про сю несподїванку, спішно втїк на Угорщину, а галицькі бояре мусїли йти до Данила на перепросини: „припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що тримали иньшого князя”. Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амнестиєю 27).
Се дїяло ся вже під час великого татарського походу на руські землї, але він не перервав дальшої розюшеної боротьби українських князїв. Прикре і комічне вражіннє роблять сї руські полки, що розполошують ся, натрапивши серед своїх воєнних акцій з Русинами на татарські орди 28). Очевидно, і сей другий татарський похід князї уважали чимсь ефемеричним, як перший, закінчений катастрофою на Калцї, тож і не брали собі його в полїтичні рахунки.
Коли Михайло, настрашений першою появою Татар під Київом, покинув його й подав ся за Ростиславом на Угорщину, Данило опанував Київ на себе й посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Київа не цїнив і коли слїдом Михайло й Ростислав, не знайшовши привіту у Белї (що мав по словам лїтописи „погнати від себе Ростислава”) і стративши на хвилю всякий ґрунт під ногами, удали ся до Данила з перепросинами, Данило уложив з ними згоду, признав Київ Михайлови, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу 29). Сам же він подав ся на Угорщину із згаданим уже пляном уложити шлюб Льва з королївною.
Се було під час київської облоги. Коли татарське військо посунуло на Волинь, князї розбігли ся куди видко — Михайло з сином до Шлезку, Данило на Мазовше, а сина Льва полишив на Угорщинї. Коли Татари перейшли на Угорщину, Данило вернув ся на Волинь, по дорозї мавши немилий епізод з Дорогичином, де місто, забунтувавши, не прийняло його до себе 30), а Михайло з Ростиславом подали ся на українські попілища: Михайло до Київа, Ростислав до Чернигова. Але слїдом Ростислав відновляє свої зносини з галицьким боярством і заходи коло Галича. Разом з болоховськими князями і „останком Галичан” іде він походом на галицьке Понизє. Його відбито, й він вернув ся „за Днїпро”, а Данило пімстив ся на болоховських князях: „городи їх віддав огневи, а греблї їх розкопав”. Та по короткім часї Ростислав іде новим походом, і на сей раз несподїваним нападом удало ся йому захопити Галич. Але тільки на хвилю. Коли Данило з Васильком, довідавши ся про се, рушили з значним військом на Галич, Ростислав утїк з Галича разом з епископом Артемієм і виднїйшими боярами. Рух в Перемишлї, піднятий висланим туди від Ростислава кн. Константином рязанським і місцевим епископом, також утих, коли Данило вислав туди військо. Ростислав, здаєть ся, забирав ся зараз до нового походу, але наскочив на татарську орду, що вертала ся з Угорщини, й утїк сам на Угорщину 31).
Підчас усїх тих завірушень сього десятолїтя, неустанної зміни князїв, їх подорожей і втїкачок, фактичне панованнє в Галичинї було, розумієть ся, в руках боярства. Вони правили не тільки іменем свого ставленика Ростислава, котрого батько мав виправдувати ся перед Данилом такими характеристичними словами: „коли хотїв я бути з тобою в любови, невірні Галичане не позволяли минї” 32). Навіть коли Данилу удавало ся взяти Галич, його власть була властиво номінальна, як прекрасно характеризує се лїтописець, оповідаючи про час між походом Бату й його поворотом:
„Галицькі бояре називали Данила своїм князем, а самі держали всю землю. Доброслав Судїч, попів внук, розпанував ся був як князь 33) і грабував усю землю; без волї князя він прийшов у Бакоту й перейняв цїле Понизє. Григорий же Василевич хотїв забрати собі гірську країну Перемишльську. І було у землї велике замішаннє й грабованнє від них. Данило, довідавши ся про се, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава — сказати боярам: „я ваш князь, а ви мене не слухаєте ся, грабуєте землю; я тобі, Доброславе, заборонив приймати в службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким, Коломийську ж сіль задержіть для мене”. Доброслав сказав на се: „добре”. Але тим часом як Яков сидїв у нього, прийшли Лазор Домажирич та Івор Молибожич — два беззаконники з смердього роду, і поклонили ся Доброславу в землю. Коли Яков, здивувавши ся, запитав, чого вони так кланяють ся, Доброслав пояснив: „я дав їм Коломию”. Яков сказав: „як же ти міг без княжого дозволу дати її їм? прецїнь наші великі князї (Данило і Василько) мають Коломию для удержання уружників, а сї не варті мати й своєї батьківщини!?” Але Доброслав на се тільки засьміяв ся й сказав: „щож уже скажу на се?” Яков приїхавши оповів усе отсе Данилови, й той затужив, що ті поганцї держать його отчину й розпоряджують нею, та молив ся за неї Богу”.
Данило чув ще себе не досить сильним, аби взяти за роги сю боярську олїґархію, і йому дїйсно поки що лишало ся хиба молити ся Богу. Але самі олїґархи підривали свою силу інтриґами та суперечками.
„По короткім часі, оповідає лїтописець, почав потому Доброслав обмовляти Григория перед Данилом, що він йому не вірний — він рив під Григориєм, бо хотїв сам оден взяти в свої руки цїлу Галичину. Потім вони пересварили ся й приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочцї, запишаний, що анї на землю не дивив ся, а Галичане бігли коло його стремени. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавидїли його; тож коли Доброслав і Григорий почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говореннє й бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухати ся, а землю раді б иньшому князю віддати, подумав з братом і таки мусїв, видячи їх беззаконнє, казати їх увязнити” 34).
Отже тільки заїла суперечка між двома проводирями боярства осьмілила Данила до такого рішучого кроку. Дїйсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу й відваги до боротьби з княжою властию.
По кількох нещасливих пробах заволодїти Галичом, зроблених спільно з боярством й вищим духовенством в 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втїк на Угорщину. На дворі Белї тепер стала ся користна для нього зміна. Беля, що останнїми часами, як ми бачили, тримав ся дуже здержливо, а навіть і неприязно супроти Ростислава, постановив рішучо підперти його. Він видає нарештї за нього свою доньку 35) й рішаєть ся помогти йому в плянах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільше правдоподібне об'ясненнє, яке подав я вже вище — се те, що погром Руси Татарами давав Белї надїю легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й иньші причини, нам незвістні, що могли лежати в полїтиці Данила.
Досить, що скоро по своїм весїлю Ростислав випросив від тестя „Угоръ много” і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно — за помочию місцевого боярства, зібрав військо з селян. — ”смерды многы пЂшьцЂ”. Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Сїчницею, ”бо мав богато пішого війська” — з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав уступив ся на Угорщину 36).
По роцї Ростислав зібрав ся до нового походу, і на сей раз окрім угорського війська вистарав ся собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, реґентки малого Болєслава (т. зв. Стидливого). Лїтом 1245 р. він знову рушив на Перемищину, маючи війська угорські, польські й руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. На сей раз, обминувши Перемишль, він приступив під Ярослав і почав ладити ся до облоги. На сю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для скріплення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішив ся слїдом; післав також за помочию до Мендовга і до Конрада мазовецького, але їх помічні полки прийшли вже по скінченню кампанїї, що перейшла дуже скоро.
Коли військо Романовичів зближило ся до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: ”аби звідти не вийшли в поміч Данилови та не порубали пороків” (таранів), а сам з рештою війська пішов на зустріч Данилови. Тут стала ся сильна битва 37), широко і місцями роскішно, пишною риторикою описана галицьким лїтописцем. Сей епізод має чималий інтерес для характеристики і сучасного житя і лїтературної манєри галицького лїтописця, і я виберу з нього дещо.
Лїтописець взагалї неохочий до зарозумілости й похвалок, і тут подає насамперед антітезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалить ся перед своїм військом: „як би я довідав ся, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками а поїхав би на них!” Данило ж і Василько, довідавши ся, про його похід, молять ся покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч — помічні полки не наспівають до них, a вони все таки побивають Ростислава, бо „побіда не від людської помочи, а від Бога”. Знамення віщують їм усьпіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, „игру”, з якимсь Воршем, і в тім турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече — „не на добро трапило ся йому се знаменнє”. Коли ж військо Романовичів зблизило ся до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: „налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,” і т. д.
Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: „дътску сущу” (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: „зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару”. Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи „керьлЂшь” (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: „Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву” 38). „Але Бог не послухав похвалки його”, додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що „Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю” 39). Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.
Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи „лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!” Василько ж сказав на те: „даремне ваше слово! Бог наш помощник!” Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж „убито” того ж дня, і богато Угрів побито „за гнЂвъ”. Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову 40).
„Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали”. Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. „Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше”, моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву 41).
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 3.]
http://litopys.org.ua/index.html
Як я підносив уже, смерть Мстислава була важною поворотною точкою в полїтицї Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подїй займав пасивне становище, тримаючи ся з усякою льояльністю супроти Мстислава, чи то з моральних мотивів — шануючи його як свого тестя, чи то з полїтичних — тримаючи ся його як найбільше сильного й впливового з поміж сучасних князїв. Навіть ті досить прикрі вибрики, які позволяв собі Мстислав в відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. З рештою він мав тодї на першім плянї свою волинську волость, де мусїв передовсїм зміцнити своє становище. І він, дїйсно, в сїм напрямі зробив богато, так що смерть Мстислава, котра розвязувала йому руки на галицькі справи, застала його паном цїлої майже Волини, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючи ся міг прийняти ся за збираннє другої своєї „пів-отчини” 1).
Ми полишили волинські справи на тім моментї, коли Данило, опираючи ся на союзї з Мстиславом, забрав ся до збирання володимирських земель (десь в початках 1219 р.). Від Лєшка відібрав він тодї Берестейщину і забузькі землї (пізнїйшу Холмщину); чи сї остатнї задержав він від разу у себе, чи може віддав Олександру, не знати: перше уважав би я правдоподібнїйшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обовязків. По тім в чужих руках з володимирських земель зістала ся ще тільки Дороґичинська волость. Пинські князї були захопили пізнїйше (коло 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його зараз 2).
Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир 3); сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.
Десь коло 1225 р. 4) умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость — Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту 5). Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав „молитву сотворити сьвятому Миколї”, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були „затворили ся”, тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть — в заміну за Берестє) 6).
Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.
Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом 7). З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу 8). Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька — пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога — Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.
В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом „Старим”, сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) — війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей 9).
В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала — Ярославської битви.
Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно — з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани „зачинили” Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було ”вина і овочів і корму і списів і стріл — аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю”, як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше — Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „памятаючи ласку до нього короля Андрія”, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: ”заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)” !... 10).
Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.
Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, „в силЂ тяжьцЂ”, але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим 11). Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами 12).
Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса „великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий — убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його — нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих „безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець — „аби над ними Біг з часом пімстив ся” 13).
Бояре против Данила тепер висунули Олександра белзького. З початку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засїдки на житє Данила, а коли Данило, довідавши ся про се, казав Василькови піти війною на Белзьку землю, Олександр утїк у Перемишль „до своїх одномишленників”, і тут почав готувати ся до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже лїтописець (мабуть побільшуючи), поміж галицькими боярами не було й одного вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків й тисяцького Демяна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, иньші нїби тримали ся Данила, але зовсїм нещиро. Тодї Данило скликав віче в Галичу — факт для нього незвичайний, і запитав ся, чи може числити на поміч людности. Галичане заявили: „вЂрни єсмы Богу и тобЂ, господину нашему!”. Але в данім разї се була більше моральна поміч, бо з тим усїм громада могла підперти Данила тільки „маломъ ратникъ”. Не вважаючи на се Данило рішив іти на Перемишль, забравши з собою й полки бояр, що йшли до нього удаючи вірних, „мняще ся яко вЂрни суть”. Данилів рахунок показав ся добрий: супроти його рішучости сї бояре притаїли ся й не показали фарби; Олександр не відважив ся боронитись, і коли Данило зближив ся до Перемишля, утїк на Угорщину 14).
На Угорщинї Олександр почав понужати на похід короля і старий король, рахуючи на поміч галицького боярства, дїйсно постановив зробити остатню пробу здобути Галичину (десь р. 1232).
Він рушив звичайною дорогою — на західню Галичину, і йому пішло на сей раз дуже щасливо. Самого Данила, здаєть ся, в Галичинї не було 15), а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи наслїдком боярської конспірації, що розумієть ся, чула ся в повітрі, потратили голови й уступали одну позицію по другій. Піддано Ярослав, після того як Угри вже стратили надїю його взяти; дуже докладне й не безінтересне з побутового погляду оповіданнє про се дає галицький лїтописець. В Ярославі „затворили ся” за наказом Данила бояре Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри били ся до самого вечера, і відбито їх. Потім ті Данилові бояре мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею почав говорити за капітуляцією. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава й тримала ся угорської партиї (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: ”не потрапите удержати города”, і Давид, що дуже її шанував — „матерью бо си нарЂчашеть ю”, „уполошив ся” від такого її говорения. Даремно Василь чи Василько, „мужь крЂпокъ и храборъ”, противив ся йому кажучи : „не погубім чести князя свого! рать не зможе здобути сього города!” Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тодї Чак з угорських полків і теж казав, що Угри не зможуть здобути городу, бо понесли великі страти. І хоч Василько сильно противив ся — аби не піддавати города, Давид маючи „ужасти во серце”, все таки піддав ся на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усїм військом з города. Цїле оповіданнє показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кругів.
Без бою, здаєть ся, піддав ся і Галич, коли бояре всї перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробований Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсїм безпечним, „смути ся умомъ” і без волї Данила уложив умову з угорським королем: мабуть відступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру 16).
Ся умова, зрештою навіть не признана Данилом, не уставила, розумієть ся, добрих відносин. Використовуючи неприсутність Данила, що пішов у Київщину — ратувати свого союзника Володимира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрав ся походом на Волинь; але Данило наспів на зустріч йому і в битві недалеко Шумська розбив угорське військо й змусив вернути ся. Так само нїчим скінчив ся й новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1233): Данило за помочию Половцїв, Володимира київського й Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив Угрів під Перемилем, а слїдом перейшов до аґресії — рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показав ся користний для Данила рух і роздвоєннє: тим часом як одні, під проводом Судислава, стояли далї при Уграх, значна частина бояр відвернула ся від Угрів і почала переходити до Данила. На жаль, лїтописець не поясняє причин сього цїкавого явища; здаєть ся, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступленнє на перший плян Доброслава, досї не звістного між боярськими проводирами, і його емуляція з Судиславом могли бути причиною сього роздвоєння 17).
Коли Данило зблизив ся під Галич, „більша половина Галича”, як каже лїтописець, — себто галицьких бояр, вийшла на зустріч Данилу й прилучила ся до нього; на чолї їх стояв Доброслав і Глїб Зеремієвич, давнїй угорський партизан. Опираючись на них і своє військо Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки в Галичу тримала ся угорська залога з королевичом Андрієм, і Данило взяв Галич в тїсну бльокаду. На чолї залоги стояли угорський воєвода Діонисий (Діаниш, як його зве лїтопись) і Судислав; вони постановили тримати ся до останнього, не вважаючи на голод, що запанував скоро в містї. Помочи з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третїм) шлюбом і війною з австрийським герцоґом; в серпнї 1233р. він вправдї вибрав ся був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицька лїтопись про сей похід не знає 18). Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, навязав знову зносини з Олександром, обіцюючи зробити його галицьким князем, аби лише відступив від Данила. Олександр дїйсно дав себе ще раз здурити й покинув Данила. Але йому не удало ся навіть прокрасти ся до міста, і ся остання зрада коштувала його, мабуть, і волости і свободи: кілька місяцїв пізнїйше Данило вхопив його, коли він хотїв тїкати до свого зятя Володимира, і від тодї Олександр сходить зі сцени. Судиславу сей епізод не поміг нїчого, облога Галича тривала дальше, звиш двох місяцїв. Данилове військо чекало, щоб Днїстер замерз і можна було вчинити атаку. Нарештї ситуацію розвязала несподівана пригода: королевич Андрій умер під час облоги. Тодї решта бояр рішила піддати ся Данилови. Непримирений Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.) 19).
Але й тепер бояре не були щирійші для Данила. Прилучивши ся до Данила під натиском обставин, вони знову почали старати ся зараз же його позбути ся. Така нагода трапила ся дуже скоро: Володимир київський накликав Данила до помочи, бо на нього напали Михайло з Ізяславом. Данило полишив у Галичі брата Василька й кинув ся зараз по галицькій кампанїї в Київщину. Ся київська кампанїя закінчила ся одначе погромом Данилового війська в битві з Половцями під Торчеськом (галицький лїтописець і в сїй невдачі бачить інтриґу галицьких бояр). Данило з останками свого війська мусїв тїкати до Галича. Се дало початок новому руху галицьких бояр. Щоб спекати ся Василькового війська, що тримало залогу в Галичу, вони пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями ідуть на Волинь, і Василько дїйсно на сю вість пішов з Галича боронити Волини. Тодї бояре підняли повстаннє — „воздвигоша коромолу” і против Данила навязали зносини з Михайлом. Данило поручив брату Васильку зібрати потрібні сили для дальшої боротьби, а сам тим часом поїхав на Угорщину 20). Галицький лїтописець поясняє се так, що Данилу з його розбитим військом не радили лишати ся в Галичу довше, і він тому покинув Галич, але мабуть се треба розуміти инакше.
Як раз тодї умер король Андрій (осїнь 1235 р.). Його син і наступник Беля не показував такого заінтересовання галицькими справами як його батько й брати, тож Данило міг мати надїю уладити свої відносини до Угорщини. Стара угорська хронїка оповідає, що він брав участь в коронації Белї, чи властиво інтронїзації (коронований він був перший раз ще за житя батька). Вона відбула ся в угорськім Білгородї (Феєрварі, Штульвайсенбурґу) в падолистї того року, і Данило в процесії вів коня, на котрім сидїв Беля, тим часом як колишнїй „галицький король” Кольоман нїс королївський меч 21). Сеї звістки не маємо нїякої причини відкидати, і сю участь Данила в коронаційній парадї, що означала признаннє певної висшости (коли не зверхности) угорського короля, я ставлю в звязок із висловленим вище здогадом, що Данило їхав на Угорщину з заміром полагодити свої відносини до Угорщини, і піддавав ся під протекцію короля з тим, аби зробити кінець мішанню Угорщини в галицькі справи 22).
Але се йому не удало ся. Чи з того рахунку, що Данило занадто сильний, аби вложити ся в ролю угорського підручника, чи наслїдком особистих впливів, Беля признав лїпшим для себе піддержати Михайла і його сина Ростислава, котрому признає він титул „галицького князя” (dux Galiciae) і обіцяє видати за нього свою доньку. Супроти сього Данило навязує зносини з ворогом Белї австрийським герцоґом Фридрихом т. зв. Воєвничим (der Streitbare), остатнїм Бабенберґом. Про се можна здогадувати ся з короткої звістки Галицької лїтописи, що під час походу цїсаря Фридриха II на Австрію (1236-7 р.) Данило з Васильком вибирали ся в поміч герцоґу, але Беля посередничив у сїй справі, запросив їх до себе „на честь” і дїйсно потрапив розлучити сю небезпечну для себе коалїцію 23). З свого боку Беля за те мусїв прийняти на себе при тім якісь зобовязання супроти Данила що до Галичини, і сим може треба пояснити, що він дуже слабо підтримував противників Данила по сїм, аж поки татарська катастрофа не змінила його полїтики, піддавши йому гадку, що з Данилом нема вже що рахувати ся. Перед тим, по тій конференції з Данилом і Васильком Беля був залишив кандидатуру Ростислава; пообіцявши перед тим руку своєї доньки Ростиславу, Беля потім відмовив йому — або як драстично оповідає се галицький лїтописець:„король не вдасть дЂвкы своєй Ростиславу, и погна и прочь”. Але з другого боку і з Данилом Беля не хотїв вязати ся щиро; Данилові старання — висватати королївну за свого старшого сина Льва не привели на разї до кінця. Данило їздив у сїй справі на Угорщину по відмові Белї Ростиславу, ”и не бЂ любови межи има” 24). Очевидно, Беля постановив вітягнути ся від галицьких справ, і тільки татарський похід, що здавав ся кінцем сили українських князїв, вивів Белю з такої пасивности.
Тим часом не осягнувши нїяких користних результатів на угорськім дворі тою своєю, подорожею на коронацію Белї, Данило своїм виїздом на Угорщину 1235 р. дав можність ворожим елєментам зміцнити ся в Галичинї. Ворожі йому бояре під час тої подорожи вповнї опанували Галичину. У Галич прибув Михайло з сином Ростиславом і оголошений князем боярами, дуже зручно уложив цїлу коалїцію на Данила. Навязав зносини з Угорщиною і на разї дістав від Белї значну підмогу, „Угоръ множество”; перетягнув на свій бік недавнього союзника Данилового Конрада мазовецького; стягнув до помочи Половецьку орду. Правою рукою у нього був уже звістний нам кн. Ізяслав, що перед тим на якийсь час був захопив Київ, але также скоро його й утратив і був готовий до дальшої боротьби.
Але Данило не тратив духа й не покладав рук. Белю, як ми вже бачили, зашахував він союзом з Австрією й змусив тим полишити Ростислава. Половцїв відвернув від Михайла: мабуть перекупив. На Конрада ужив випробованого способу: напустив на нього Литву, кн. Мендовга (тут він вперше виступає союзником Данила). Заразом, скориставши з сього розриву з Конрадом, вернув він собі від протеґованих Конрадом хрестоносних рицарів останнїй кусень своєї волинської отчини — Дорогичинську волость 25).
Так розвинула ся незвичайно рухлива боротьба Данила з Михайлом, чи властиво — його сином Ростиславом, бо Михайло слїдом покинув Галичину для Київа (1238) і брав тільки уривково участь в сїй війнї, що наповняє останнє десятолїтє боротьби за галицький стіл. Обидва противники показували незвичайну енерґію, брали ся до всяких способів, то воювали ся, то мирились — „бывшю межи има овогда миру овогда рати”, як каже лїтописець.
Михайло з союзниками хотїв з початку знищити Данила і зробив два походи на Волинь, але не осягнув ними нїяких особливих результатів. Два походи на Галич, вчинені Романовичами протягом 1236-7 рр. (перший Васильком, другий обома братами), теж не привели до нїяких здобутків: Ростислав удержав ся в Галичу, і Данило навіть уложив з ним перемирє: признав йому Галич, а собі узяв Перемишль (1237). Але Ростислав слїдом відібрав від Данила Перемишль, і війна відновила ся. Тодї Данило, використавши похід Ростислава „со всиме бояры” на Литву, несподївано з'явив ся з військом під Галичом (з Холма під Галич поспів на третій день!) 26).
Галицька громада, не звязана тепер присутностию бояр, прийняла Данида радо: коли він, каже лїтописець, підїхавши під місто, звернув ся до горожан з словами: „о мужи градстии, доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князий державу!” — горожане скрикнули: „се держатель наш, Богом даний”, пустили ся йому на зустріч як бжоли до матки. Епископ Артемій і дворський Григорий, що тримали місто в неприсутности князя, мусїли удати добру міну й прилучити ся до заяв льояльности, як каже з іронїєю лїтописець: „хоч були противні Данилу, але побачивши, що не можуть здержати міста, удали, нїби їм теж лежало на серці передати місто Данилови: вийшли йому на зустріч зі слїзми на очах і з усьміхненими лицями, облизуючи собі губи, що втїкло від них панованнє, — й мусїли казати: „іди, княже Данило, перейми город!” Данило ж увійшов у свій город, вступив до церкви Богородицї й сїв на столї свого батька, а на знак побіди поставив свою корогву на Нїмецькій брамі”. Ростислав, довідавши ся в дорозї про сю несподїванку, спішно втїк на Угорщину, а галицькі бояре мусїли йти до Данила на перепросини: „припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що тримали иньшого князя”. Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амнестиєю 27).
Се дїяло ся вже під час великого татарського походу на руські землї, але він не перервав дальшої розюшеної боротьби українських князїв. Прикре і комічне вражіннє роблять сї руські полки, що розполошують ся, натрапивши серед своїх воєнних акцій з Русинами на татарські орди 28). Очевидно, і сей другий татарський похід князї уважали чимсь ефемеричним, як перший, закінчений катастрофою на Калцї, тож і не брали собі його в полїтичні рахунки.
Коли Михайло, настрашений першою появою Татар під Київом, покинув його й подав ся за Ростиславом на Угорщину, Данило опанував Київ на себе й посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Київа не цїнив і коли слїдом Михайло й Ростислав, не знайшовши привіту у Белї (що мав по словам лїтописи „погнати від себе Ростислава”) і стративши на хвилю всякий ґрунт під ногами, удали ся до Данила з перепросинами, Данило уложив з ними згоду, признав Київ Михайлови, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу 29). Сам же він подав ся на Угорщину із згаданим уже пляном уложити шлюб Льва з королївною.
Се було під час київської облоги. Коли татарське військо посунуло на Волинь, князї розбігли ся куди видко — Михайло з сином до Шлезку, Данило на Мазовше, а сина Льва полишив на Угорщинї. Коли Татари перейшли на Угорщину, Данило вернув ся на Волинь, по дорозї мавши немилий епізод з Дорогичином, де місто, забунтувавши, не прийняло його до себе 30), а Михайло з Ростиславом подали ся на українські попілища: Михайло до Київа, Ростислав до Чернигова. Але слїдом Ростислав відновляє свої зносини з галицьким боярством і заходи коло Галича. Разом з болоховськими князями і „останком Галичан” іде він походом на галицьке Понизє. Його відбито, й він вернув ся „за Днїпро”, а Данило пімстив ся на болоховських князях: „городи їх віддав огневи, а греблї їх розкопав”. Та по короткім часї Ростислав іде новим походом, і на сей раз несподїваним нападом удало ся йому захопити Галич. Але тільки на хвилю. Коли Данило з Васильком, довідавши ся про се, рушили з значним військом на Галич, Ростислав утїк з Галича разом з епископом Артемієм і виднїйшими боярами. Рух в Перемишлї, піднятий висланим туди від Ростислава кн. Константином рязанським і місцевим епископом, також утих, коли Данило вислав туди військо. Ростислав, здаєть ся, забирав ся зараз до нового походу, але наскочив на татарську орду, що вертала ся з Угорщини, й утїк сам на Угорщину 31).
Підчас усїх тих завірушень сього десятолїтя, неустанної зміни князїв, їх подорожей і втїкачок, фактичне панованнє в Галичинї було, розумієть ся, в руках боярства. Вони правили не тільки іменем свого ставленика Ростислава, котрого батько мав виправдувати ся перед Данилом такими характеристичними словами: „коли хотїв я бути з тобою в любови, невірні Галичане не позволяли минї” 32). Навіть коли Данилу удавало ся взяти Галич, його власть була властиво номінальна, як прекрасно характеризує се лїтописець, оповідаючи про час між походом Бату й його поворотом:
„Галицькі бояре називали Данила своїм князем, а самі держали всю землю. Доброслав Судїч, попів внук, розпанував ся був як князь 33) і грабував усю землю; без волї князя він прийшов у Бакоту й перейняв цїле Понизє. Григорий же Василевич хотїв забрати собі гірську країну Перемишльську. І було у землї велике замішаннє й грабованнє від них. Данило, довідавши ся про се, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава — сказати боярам: „я ваш князь, а ви мене не слухаєте ся, грабуєте землю; я тобі, Доброславе, заборонив приймати в службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким, Коломийську ж сіль задержіть для мене”. Доброслав сказав на се: „добре”. Але тим часом як Яков сидїв у нього, прийшли Лазор Домажирич та Івор Молибожич — два беззаконники з смердього роду, і поклонили ся Доброславу в землю. Коли Яков, здивувавши ся, запитав, чого вони так кланяють ся, Доброслав пояснив: „я дав їм Коломию”. Яков сказав: „як же ти міг без княжого дозволу дати її їм? прецїнь наші великі князї (Данило і Василько) мають Коломию для удержання уружників, а сї не варті мати й своєї батьківщини!?” Але Доброслав на се тільки засьміяв ся й сказав: „щож уже скажу на се?” Яков приїхавши оповів усе отсе Данилови, й той затужив, що ті поганцї держать його отчину й розпоряджують нею, та молив ся за неї Богу”.
Данило чув ще себе не досить сильним, аби взяти за роги сю боярську олїґархію, і йому дїйсно поки що лишало ся хиба молити ся Богу. Але самі олїґархи підривали свою силу інтриґами та суперечками.
„По короткім часі, оповідає лїтописець, почав потому Доброслав обмовляти Григория перед Данилом, що він йому не вірний — він рив під Григориєм, бо хотїв сам оден взяти в свої руки цїлу Галичину. Потім вони пересварили ся й приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочцї, запишаний, що анї на землю не дивив ся, а Галичане бігли коло його стремени. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавидїли його; тож коли Доброслав і Григорий почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говореннє й бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухати ся, а землю раді б иньшому князю віддати, подумав з братом і таки мусїв, видячи їх беззаконнє, казати їх увязнити” 34).
Отже тільки заїла суперечка між двома проводирями боярства осьмілила Данила до такого рішучого кроку. Дїйсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу й відваги до боротьби з княжою властию.
По кількох нещасливих пробах заволодїти Галичом, зроблених спільно з боярством й вищим духовенством в 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втїк на Угорщину. На дворі Белї тепер стала ся користна для нього зміна. Беля, що останнїми часами, як ми бачили, тримав ся дуже здержливо, а навіть і неприязно супроти Ростислава, постановив рішучо підперти його. Він видає нарештї за нього свою доньку 35) й рішаєть ся помогти йому в плянах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільше правдоподібне об'ясненнє, яке подав я вже вище — се те, що погром Руси Татарами давав Белї надїю легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й иньші причини, нам незвістні, що могли лежати в полїтиці Данила.
Досить, що скоро по своїм весїлю Ростислав випросив від тестя „Угоръ много” і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно — за помочию місцевого боярства, зібрав військо з селян. — ”смерды многы пЂшьцЂ”. Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Сїчницею, ”бо мав богато пішого війська” — з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав уступив ся на Угорщину 36).
По роцї Ростислав зібрав ся до нового походу, і на сей раз окрім угорського війська вистарав ся собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, реґентки малого Болєслава (т. зв. Стидливого). Лїтом 1245 р. він знову рушив на Перемищину, маючи війська угорські, польські й руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. На сей раз, обминувши Перемишль, він приступив під Ярослав і почав ладити ся до облоги. На сю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для скріплення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішив ся слїдом; післав також за помочию до Мендовга і до Конрада мазовецького, але їх помічні полки прийшли вже по скінченню кампанїї, що перейшла дуже скоро.
Коли військо Романовичів зближило ся до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: ”аби звідти не вийшли в поміч Данилови та не порубали пороків” (таранів), а сам з рештою війська пішов на зустріч Данилови. Тут стала ся сильна битва 37), широко і місцями роскішно, пишною риторикою описана галицьким лїтописцем. Сей епізод має чималий інтерес для характеристики і сучасного житя і лїтературної манєри галицького лїтописця, і я виберу з нього дещо.
Лїтописець взагалї неохочий до зарозумілости й похвалок, і тут подає насамперед антітезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалить ся перед своїм військом: „як би я довідав ся, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками а поїхав би на них!” Данило ж і Василько, довідавши ся, про його похід, молять ся покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч — помічні полки не наспівають до них, a вони все таки побивають Ростислава, бо „побіда не від людської помочи, а від Бога”. Знамення віщують їм усьпіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, „игру”, з якимсь Воршем, і в тім турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече — „не на добро трапило ся йому се знаменнє”. Коли ж військо Романовичів зблизило ся до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: „налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,” і т. д.
Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: „дътску сущу” (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: „зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару”. Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи „керьлЂшь” (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: „Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву” 38). „Але Бог не послухав похвалки його”, додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що „Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю” 39). Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.
Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи „лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!” Василько ж сказав на те: „даремне ваше слово! Бог наш помощник!” Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж „убито” того ж дня, і богато Угрів побито „за гнЂвъ”. Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову 40).
„Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали”. Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. „Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше”, моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву 41).
Кінець галицьких замішань — причини того. Подїл земель між Данилом і Васильком. Татари і їх зверхність — оповіданнє П. Карпінї; розпростореннє татарської зверхности по українських землях, подорож в Орду Данила. Зміна угорської полїтики, союз з Данилом. Зносини з папою, проєкт хрестоносного походу, розчарованнє Данила, коронація, розрив з папою. Шлюб Романа з Ґертрудою Бабенберґ, участь Данила в боротьбі за австрійську спадщину — похід на Шлезк, кінець австрійського епізоду й дальші відносини до Угорщини. Відносини польські, окупація Люблина. Відносини литовські в 1-ій пол. XIII в., союз з Мендовгом, окупація Ятвяжської землї, боротьба і згода з Мендовгом. Характеристика заграничної полїтики Данила.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 4.]
http://litopys.org.ua/index.html
Участники битви, розходячи ся з під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень по смерти Романа. В дїйсности так стало ся. О ярославські мури розбили ся змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров „злого мятежника землї”, пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олїґархії, на котру сї змагання опирали ся. Розумієть ся, сього не осягнула сама по собі анї ярославська побіда над Ростиславом — хоч як важна, анї скараннє одного з боярських олїґархів — хоч сей факт супроти давнїйшої незвичайної вирозумілости Данила для боярських верховодів мав важне значіннє, показуючи, що галицький отчич почув себе вже о стільки сильним, що позволив собі відкинути свою повздержливість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сороклїтньої галицької замішанини ті важні полїтичні зміни, які пішли слїдом за Ярославською битвою, а передовсїм відносини князїв Галичини й Волини до Татар 1). У всякім разї від Ярославської битви датуєть ся вже певне панованнє Данила в Галичинї.
Внутрішнї відносини уложили ся так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило задержав в своїх руках далї Белзько-Холмську й Дорогичинську землю. Зрештою подїл земель не мав важного значіння за житя обох Романовичів завдяки їх особливій солїдарности: відносини їх скорше були відносинами соправителїв, вони заступали один другого у всяких справах і уважали ся оба мов би спільними князями Галичини й Волини 2).
Я сказав що йно, що на перелом в галицьких відносинах вплинула передовсїм Татарщина. Під час похода Бату на Руси по всякій правдоподібности надїяли ся, як я вже зазначив вище, що й сей другий татарський прихід буде таким же ефемеричним явищем, як і перший, коли Татари по битві над Калкою также нагло зникли, як несподївано з'явили ся. Тим можна собі пояснити, що руські князї в першій хвилї зовсїм не числили ся з Татарами як чинником полїтичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавали ся Татарам і опираючи ся на них, пробували виломити ся з князївсько-дружинного устрою (про се будемо ще говорити далї), та ледви чи й вони бачили в Татарах якийсь чинник будучности. Але Татари, вернувши ся через руські землї з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборили ся на нижнїй Волзї, з виразним заміром панувати над усею східньою Европою.
Папський післанець Пляно-Карпінї, що звідав Татарську державу в перших роках по походї Бату, оповідає, що під час його побуту на Українї прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали счислити людність і оподаткувати її, а князї дістали візванє ставити ся перед ханом 3). В його звістках про Татарську державу приходить ся одначе не в однім бачити неоправдану ґенералїзацію фактів, що могли трапляти ся хиба одинично і спорадично, і не знати, о скільки загальний характер мало те завізваннє князїв. Правда, й иньше джерело — житиє Михайла чернигівського, зложене невдовзї по його смерти, представляє так, що князї були візвані Татарами: „Начаша ихъ звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и БатыєвЂ не поклонивше ся има” 4); але й тут не виключений сумнїв, що аґіоґрафічний шабьон міг зґенералїзувати або підкрасити ті мотиви, з яких почали ся подорожі князїв до Орди.
Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередно по повороті його з Угорщини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і одна з сучасних лїтописей каже, що його візвано до того. Иньша додає, що Бату настановив його старшим над всїми князями „в Русскомь язцЂ” 5). Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне стало ся дїйсно, то иньші князї, зачувши про се, і без татарських візвань мусїли поспішити ся в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава.
Як би там не було, у всякім разї з р. 1244-5 маємо звістки про цїлий ряд суздальських князїв, що вони їздили „в Татари про свою отчину” і діставали потвердженнє, а в 1245-6 р., майже в однім часї, чуємо про подорожи в татарську орду, до Бату двох визначнїйших українських князїв — Михайла і Данила. Про Михайла Галицька лїтопись каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидїв у Київі, потім — при поворотї його — утїк на Угорщину, а вернувши ся звідти, сїв у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і відси виїхав до Бату, „прося волости своєя отъ него”; не знати — чи маємо розуміти. тут Чернигівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожи Данила Галицька лїтопись оповідає не меньше ляконічно: „Коли Данило і Василько були в Дороговську (зараз по Ярославській битві), прислав до них Могучій свого посла з жаданнєм: „дай Галич”. Данило дуже тим зажурив ся, бо не укріпив своєї землї городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия”. З сього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признаннє Романовичами татарської зверхности, а про щось иньше. Найбільше правдоподібним буде поясненнє, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князїв, і тепер Могучій жадав, аби Данило з Галича уступив ся для того обдарованого 6). Правда, західнї українські землї трудно було уважати за підвластні Орді, й Пляно Карпінї оповідає, що Татари в 1246 р. ладили ся до великого походу на західню Русь, Польщу, Угорщину, й далї; але в тім власне могла лежати полїтична інтриґа — напустити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західнї українські землї під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під сю зверхність.
У Данила не було иньшого виходу, тільки або боронити ся від Татар, або піддати ся зі своїми землями, галицькими й волинськими, під татарську зверхність і тим попробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з Татарами не було що й думати, маючи против себе й Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збираєть ся в дорогу до Бату. 26/X 1245 він уже виїхав у сю путь і за кілька день був у Київі, де в Видубицькім монастирі казав відправити службу божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”. Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; лїтописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино!”
Але цїла ся візита гірким соромом налягла на душу Данила і його прихильників. Показана йому честь в Ордї галицьким лїтописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє!”
Данило пробув у Бату три тижнї й дістав потвердженнє своїх прав на всї свої землї, але за те мусїв признати себе „холопом татарським”, підручником татарського хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тїшили ся, що вернув ся цїлий” 7).
Гірке почутє „обиди” дїйсно мусїло наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого житя: злучивши нарештї в своїх (з братом) руках свою отчину, як раз мусїв схилити ся перед „поганином”, признати себе „холопом” татарського хана. З сею ролею він не міг помирити ся і користаючи з тимчасової згоди з Татарами, постановляє приготовити ся до боротьби, ”будує городи против безбожних Татар” 8), а з другого боку надїєть ся знайти опертє против Татар в західнїй Европі.
Та хоч як тяжко було для Данила понижати ся перед Татарами, але ся покора, як то часто буває на сьвітї, принесла для нього ріжні матеріальні користи. Його подорож до Бату і признана йому протекція Татар незмірно підняла значіннє Данила в очах західно-европейських володарів, що тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”. Сам галицький лїтописець зовсїм правдоподібно толкує наглу зміну в відносинах угорського короля до Данила його подорожею до Бату. Він каже, що скоро по поворотї Данила Беля прислав свого посла до нього й сам тепер запропонував йому, аби Лев оженив ся з його донькою, котрої відмовив, як ми бачили, пять лїт тому; „він бояв ся Данила, поясняє лїтописець, бо той був у Татар, побідив Ростислава і його Угрів” 9). Перший мотив, безперечно, був рішучим, хоч можна навести ще й иньший: увага Белї звернула ся в иньший бік — на боротьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом сих обставин Беля залишив свій плян — посадити Ростислава в Галичу, зробив його баном Славонїї, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою, й на сїм скінчила ся полїтична карієра Ростислава. Тільки титул „князя Галичини” лишив він собі на памятку минулого 10).
Але Данило, як оповідає Галицька лїтопись, сим разом стрінув пропозицію Белї дуже здержливо. Лїтописець каже, що він не вірив Белї, бо той не додержав уже перед тим слова: „порадивши ся з братом, не повірив його словам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) й зрадив”. Се обясненнє і взагалї гадка лїтописця, що переговори Белї з Данилом крутили ся коло самої справи шлюбу Льва, здають ся трохи поверховними, але за браком всяких иньших звісток і ми не можемо йти далї простих здогадів. Можемо нпр. здогадувати ся, чи війна Угорщини з Австрією не насувала Данилови инакших, некористних для Угорщини плянів, як то було вже в 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Белї, аби Данило став його васалєм, яким був Ростислав, і т. и. Треба запримітити, що Беля й по згодї з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з сього ще не можна виводити, що він задержав якісь дїйсні права над Галичиною. Взагалї ми не можемо нїчого певного сказати про те, на яке становище став до Белї Данило, уложивши з ним згоду.
Вкінцї знаємо тільки, що Данило отягав ся з відповідею на пропозиції Белї, але з другого боку гадцї помирити ся з Угорщиною не противив ся. Лїтопись оповідає, що в сїй справі посередничив Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на посьвященнє до Царгорода через Угорщину (може бути — власне з порученнєм по дорозї навязати дальші переговори з Белею). Кирило мав переговори з Белею і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з'їзд з Белею й уложив з ним згоду. Льва при тім оженено з королївною Констанцією, а Данило вернув Белї угорських панів взятих в неволю під Ярославом (1247) 11).
Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з Татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодїж розпочаті зносини з папою 12).
Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до Татар — Пляно-Карпінї з товаришами, що їдучи до Татар стріли Василька в Ленчицї у Конрада мазовецького, потім на запрошеннє Василька гостили у нього десь в перших днях 1246 р. і при тім намовляли самого Василька й руських епископів до унїї, читаючи їм якусь папську булю про злуку церков. 13) Василько відповів одначе, що без Данила не може сеї справи рішати. Тому можна з усякою правдоподібністю думати, що стрівши Данила в його поворотї з Орди в мартї місяцї, десь на Подоню 14), Карпінї й з ним мав переговори. Заінтересованнє, яке збудили в обох князях сї розмови, каже нам здогадувати ся, що мова йшла не про саму лише унїю, про котру згадує Карпінї. Ся стара історія нїякого заінтересовання не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче орґанїзувати союз европейських народів против Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути против них хрестоносний похід, — мусїли зробити сильне вражіннє на Романовичів, перейнятих гірким почутєм „обиди” від татарської кормиги. Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель 15).
Коли Пляно-Карпінї, вертаючи з Орди, знову пробував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідав ся, що вони навязали зносили з папою — вислали до нього свого посла 16). Маємо серію папських буль з 3 мая 1246 р. 17), що були мабуть результатом реляцій Пляно-Карпінї про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути 18). Папа заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотїв його скривдити, грозить гнївом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцюючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм лєґатом поручає порозумівати ся в справах релїґійних і висловити йому свою гадку що до Татар 19).
Чи наслїдком отсих буль вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій в сих зносинах і тільки та друга гостина Карпінї, лїтом 1247 р., відігріла їх. Мусимо здогадувати ся, що відповіди прислані папою й ті устні пояснення, які могли дати Данилови його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Инакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила й піпхнула його до сих зносин, — про боротьбу з Татарами, вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких „звичаїв і обрядів” (лист папи до лєґата), чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали. Відгомін незадоволення в сїй справі знаходимо і в пізнїйших папських листах (нпр. в дозволї правити службу на просфорах) і в замітцї лїтописця, що згадуючи про коронацію Данила, підносить прихильність папи до руського обряда: „Некенти бо кленяше хулящимъ вЂру грЂцкую правовЂрную” 20); тут маємо, мабуть, відгомін пізнїйших пояснень папи, що мусїв відступити від перших, занадто великих вимагань своїх в справах обряду.
Зносини були урвали ся, і тільки Карпінї, що з поворотом знову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часї, потрапив знову розбудити давнїйші надїї й пляни Данила: він вислав разом з Карпінї своїх послів і грамоти до папи 21).
На се посольство папа відповів знову цїлою пачкою буль:з серпня і з дальших місяцїв 1247 р. та перших місяцїв 1248 р. маємо аж шість буль до Данила і Василька, де папа знову приймає їх в опіку св. Петра, позволяє їм здобувати собі назад відібрані від них землї, дає діспензу Васильку за його шлюб (уже давнїйший), дозволяє в руських землях правити службу на просфорах і т. и. В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати 22). Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконати ся, що реальної помочи против Татар йому нема що надїяти ся від папи — й залишити дальшу кореспонденцію в сїм напрямі 23).
Чотири роки пізнїйше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалить ся, що не пожалував труду й встиг прихилити Данила на ново до зносин, і від нього мають прибути до папи посли 24). Не знаємо вправдї, чи дїйсно Данило тих послів вислав, але зносини таки були відновлені, і може бути, що в сїм напрямі дїйсно вплинув на Данила Беля. Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся; (очевидно, він сподївав ся, що така коронація роздражнить Татар іще більше).
Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар, і поручив його провідувати леґату Опізо 25).
В звязку з сим очевидно стояло нове посольство до Данила в коронаційній справі: Опізо прибув до нього з королївським вінцем і порученнєм коронувати ним Данила, і привіз запевнення помочи від папи. Він з'їхав ся з Данилом у Кракові. Данило, як каже лїтописець, таки не хотїв прийняти вінця, та впливи Данилової матери, котрій, як католицькій прінцесї, не могла не бути приємна ся перспектива королївського титулу, і намови польських князїв, що обіцяли Данилови також поміч на Татар (мабуть Опізо таки й звернув ся до них, аби впливали на Данила), — перемогли неохоту Данила. Він згодив ся, і казав Опізови їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсїм тихо, на краю Данилової держави — в Дорогичинї (правдоподібно, Данило навмисно вибрав сей найдальше від Татар положений город), без особливої паради, без з'їзду князїв, серед походу Данила на Ятвягів. Про саму коронаційну церемонїю не знаходимо нїяких подробиць в нашій лїтописи; вона каже тільки, що Данило „прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів” 26).
Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся 27), але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше. Буля 1255 р., де папа дозволяв Мендовґу воювати руські землї і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчаровання римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилови булю, де вже рішучо докоряє йому, що він відступив від послушности римській церкві, забувши її духовні й сьвітські добродїйства — дану йому корону; папа взиває його вернути ся до римської церкви, инакше загрожує йому клятвою, а в листах, виданих до епископів оломунецького, вроцлавського й иньших, поручає, аби вони клятвами й „зброєю вірних” змусили Данила до його обовязку 28).
Але з сих візвань і погроз не вийшло нїчого. Данило залишив усякі відносини до римської курії, і його королївський титул зістав ся одинокою памяткою сеї першої — ефемеричної руської унїї. Цїкаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королївському титулу не надавав особливого значіння, його окруженнє, видко, цїнило досить високо сю відзнаку: галицькі лїтописцї почавши від коронації все титулують Данила „королем”.
Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами, на котрі тепер кинемо оком.
В відносинах Данила до Угорщини ми спинили ся на помиренню й союзї Белї з Данилом, уложенім в 1246 р. Беля тодї носив ся з плянами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерти остатнього Бабенберґа Фридриха II Воєвничого, як порожній лен, перейшла в управу цїсаря Фридриха II. Наслїдком роз'яреної боротьби між сим цїсарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, змагав ся не допустити, аби такий важний здобуток зістав ся в руках ворога. Коли Беля заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвав ся з найбільшою готовістю на сей плян 29), але Беля не мав під рукою потрібних сил, аби зараз забрати ся до війни з цїсарською партією, й поки він зберав ся, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинив ся на Ґертрудї, братаницї покійного герцоґа, й її чоловіку — маркґрафі баденськім Германї. Завдяки помочи папи й династичній прихильности до Ґертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Беля зробив кілька нападів на австрійські землї 30), але без всяких важнїйших результатів. Наша лїтопись оповідає, що він кликав до помочи також і Данила, й той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Белї послів з Австрії 31). До походу не прийшло, і Данило, здивувавши Угрів й Нїмцїв своїм невиданим убраннєм і узброєннєм своїх вояків, вернув ся до дому. Повне мовчаннє джерел дає здогадувати ся, що Данило взагалї не брав участи в походах Белї на Австрію сих років, і воно зовсїм правдоподібно, що маючи далеко реальнїйші справи під носом, Данило не охотив ся до участи в такій далекій і для нього неінтересній справі.
Тим часом маркґраф Герман умер 32), і барони Австрії вкінцї, знеохочені анархією, вибрали собі герцоґом чеського королевича Отокара, що без усяких перешкод опанував Австрію 33). Беля, переконавши ся, що власними силами нїчого осягнути не зможе, задумав втягнути Данила й уложити широку коалїцію проти Отокара. Він виступив з проектом оженити Ґертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенберґів. Сей проєкт прийнято прихильно обома сторонами — і у Ґертруди і у Данила. Роман прибув в Австрію, й тут десь весною 1252 р. в замку Himberg 34) під Віднем відбув ся шлюб Романа з Ґертрудою та уложено трактат, де Беля з'обовязав ся помагати Роману здобути собі Австрію.
Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Беля, в попереднїм роцї спустошивши Австрію й Моравію, на 1253 р. уложив плян великої союзної кампанії на Отокара. Сам Беля мав напасти на Моравію; Данило разом з Болєславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінґи, доньки Белї, теж був втягнений до коалїції, мали йти на Шлезк; з заходу на Австрію мав напасти иньший союзник — герцоґ баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали піддержати Романа Угри. Але сей широкий плян скінчив ся на спустошенню Моравії і Шлезка, де руські й польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсїм слабка: Баварцїв відбито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістаєть ся зовсїм неясним.
Галицький лїтописець гірко нарікає на Белю, що він надавав Романови обіцянок і потім зовсїм не піддержав його. Він каже, що Роману приходило ся тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отокаром; Отокар радив йому розірвати свій союз з Белею й подїлити з ним — Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотїв зрадити Белї. Беля ж не тільки не поміг Романови, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які тримали ся Ґертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщинї. Ґертруда одначе на се рішучо не пристала, хоч тодї вони були в дуже труднім становищу, обложені в Гімбурґу військом Отокара: в замку настав голод, і для Ґертруди й Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара.
Скінчило ся тим, що Роман, як каже наша лїтопись — за радою Ґертруди, викрав ся з замку й подав ся до батька (в 1253 р.). Правдоподібно, Ґертруда, коли справдї так Роману порадила, надїяла ся, що йому удасть ся подвигнути батька до більш активної участи в австрійській справі. Але Данилови, після того як показало ся, що на поміч Белї нема що числити, розумієть ся, було трудно брати на себе сю справу, й він Романови не поміг. Не знати, чи Роман потім вертав ся до Ґертруди: нема про се нїякої звістки. Для нього не було виглядів в Австрії, Ґертрудї ж, видко, не хотїло ся кидати те, що мала вона в Австрії, й їхати за чоловіком на Русь, й вони розійшли ся. Австрійські хронїки закидають Романови, що він кинув свою жінку на глум; лїтопись галицька підносить, що він виїхав з Австрії за порадою самої Ґертруди, але мовчить про їх дальші відносини. Бачимо тільки, що Романа, по поворотї, заанґажував Войшелк в литовські справи, й він оженив ся на ново з донькою одного з русько-литовських князїв — Глїба волковийського. В Австрії ж скоро по відходї Романа прийшло до порозуміння між Белею й Отокаром, і вони подїлили між собою спадщину Бабенберґів (Беля дістав більшу частину Штирії, Отокар решту). Ґертрудї полишено значні маєтности в Штирії, де вона й жила потім довший час: від Романа вона мала доньку Марію, що вийшла потім за сина загребського бана Стефана IV 35).
Двозначна роля, яку Беля відограв у сїм епізодї з Романом, здаєть ся, переконала Данила, що йому нема що числити на угорського короля, і відносини між ними, видко, ослабли, але були спокійні. Лїтопись наша оповідає, що Данило під час Бурандаєвого походу (1260 р.) був утїк в Польщу, а відти на Угорщину 36); супроти звісток австрійських джерел, що він брав участь в походї Белї на Австрію сього року (лїтом), дуже правдоподібним здаєть ся здогад, що в сей похід він попав припадково, під час сеї своєї втікачки. Оден хронїст каже, що він був і на з'їздї у Віднї Белї з Отокаром 37), — сей з'їзд закінчив їх війну 38). По тому лїтопись згадує ще подорож Данила на Угорщину (десь 1262 р.), але не поясняє мотивів; можливо, що се була просто сусїдська візита 39). Не знаємо нїчого, яке становище займав Данило супроти внутрішнїх замішань Угорщини в остатнї роки Белї та його боротьби з сином Стефаном. Аж з часів Стефана 40) маємо лист, що сьвідчить про добрі відносини між Угорщиною й галицько-волинськими князями, але се хронольоґічно вже виходить по за часи Данила.
В русько-польських відносинах ми спинили ся на союзі Романовичів з Конрадом 41). Ми бачили потім, що Михайлу удало ся перетягнути Конрада до себе під час боротьби за Галич, і в війнах 1236-7 р. він виступає противником Данила. Але сей розрив Данилови не пошкодив: він скористав з нього для того, аби відібрати собі Дорогичин, а самого Конрада зашахував Литвою 42). Одначе потім між ними, видко, прийшло знову до порозуміння, і в 1240-х рр. Романовичі яко союзники Конрада увійшли навіть в конфлїкт з Болєславом Лєшковичом (т. зв. Огидливим), з котрим Конрад вів боротьбу за Краків” 43).
Ся війна, роспочавши ся пограничними спустошеннями 44), привела вкінцї до досить важного факту — окупації Русинами Люблина. Галицька лїтопись вправдї оповідає тільки, що в сю війну Данило з Васильком, обложивши Люблин, змусїли Люблинцїв до того, що вони пообіцяли на далї „не помагати князю свому”, але в польських річниках маємо виразну згадку, що Русини (чи тодї чи зараз потїм) зовсїм освоїли Люблин, для оборони його виставили тут камяну вежу, відновили замок, і володїли ним якийсь час 45). Чи відібрали його потім Поляки силоміць, чи звернув Данило його сам, не знати, але сю другу можливість уважаю супроти тодїшньої ситуації правдоподібнїйшою.
По смерти Конрада 46) бачимо Данила в згодї з обома лїнїями — краківською й мазовецькою. З мазовецькими князями Романовичі стояли в близших відносинах. Галицький лїтописець каже, що Данило мав вплив на Болєслава Конрадовича, бо він був оженений з його своячкою, донькою Олександра белзького; по його словам впливу Данила на Болєслава Конрадовича завдячав Зємовит, його брат, що дістав спадщину по братї 47) — до того мав його намовити Данило, і взагалї Данило й Василько уважають Зємовита своїм протеґованцем. Нпр. закликаючи його в похід на Ятвягів, вони в лїтописи кажуть йому: „бачив ти від нас добро, іди ж тепер з нами на Ятвягів”. Земовит теж оженив ся з якоюсь своячкою Романовичів Переяславою, котрої рід одначе близше не звісний (недавно висловлено здогад, що то була донька Данила, але се тільки здогад). Він був дїяльним помічником Данила в його заходах коло підбивання Ятвягів (при кінцї 1240-х і на початку 50-х рр.), але в сих походах помагав Данилу також і Болєслав краківський. Вимушена участь Русинів в походї Бурандая на Малопольщу (1259) не попсовала сих відносин, і перед смертию Данила вони були унормовані на з'їздї його з Болєславом у Тернаві 48).
Та сї відносини до Польщі не грали особливої ролї. Далеко важнїйше значіннє мали відносини литовські.
Вище була мова про завзяту боротьбу, яку провадив з Литвою Роман. Його смерть широко відтворила ворота литовським нападам на Волинську землю. Лїтопись, зайнята історією спадщини Романа, не вичисляє близше сих нападів, тільки принагідно згадує при подїях 1209-10 рр., що в ті часи „(бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй оть воеванья литовьского и ятвяжьского” 49). Розумієть ся, волинські князї не залишали відвдячувати ся Литві, але в сих часах полїтичних замішань про якусь сильнїйшу боротьбу з їх боку не можна думати, аж поки на Волини не осїли ся міцно Романовичі. Отся важна переміна в полїтичнім житю Волини була мабуть причиною зміни в відносинах русько-литовських: при кінцї 1219 р. литовські й жомоітські князї уложили згоду з Романовичами, приславши своїх послів у Володимир 50). Се зменьшило литовські напади — „бЂ земля спокойна”, каже лїтописець, але не так дуже, бо не всї литовські племена обіймала ся княжа орґанїзація, й ятвяжські племена, що не входили до сеї орґанїзації, далї вели свої напади 51). Все ж таки по угодї 1219 р. литовські напади стали рідші, а окрім того вона дала Романовичам цїнних союзників, котрих вони уживали в потребі против Польщі 52).
Потім ми довший час не знаходимо докладнїйших відомостей про відносини до Литви. З одної згадки бачимо, що при кінцї 1220-х рр. Литва уважала ся союзною, але Володимир пинський, що мав порученнє стерегти Волинь від Ятвягів, побив Литву, коли вона вибрала ся на Польщу. Може бути, що се було причиною розрива: в 30-х і 40-х рр. бачимо одних литовських князїв союзниками Данила, иньші знову воюють його землю 53).
На тридцяті роки припадає сформованнє серед Литви першої більшої держави в руках Мендовга. Підбиваючи собі дрібнїйших литовських династів і сусїднїх дрібних руських князїв в басейнї Нїмана, Мендовгу було наручно бути в союзї з сильнїйшими руськими князями — Романовичами, аби вони йому не перешкоджали в сих заходах. Він служив Романовичам своїми помічними полками; окрім того нищив тих дрібних литовських династів, що давали ся в знаки волинським і пинським землям (пинські тодї стояли під протекцією Романовичів); сього виставало, аби оправдати такий союз в очах Романовичів, зайнятих тодї передовсїм заходами коло привернення своєї батьківщини.
Набіги литовських кунїґасів і ятвязьких ватажків на руські землї тодї дїйсно були дуже часті. Се бачимо з лїтописних записок, а ще більше — з замітки Карпінї, навіяної очевидно місцевими оповіданнями: він каже, що переїздячи полудневою Волинею й Київщиною, дуже бояв ся Литовцїв, „бо вони часто нападають на руські землї вповнї несподївано” 54). Се привело вкінцї Данила до пляну систематичної боротьби з Ятвягами, найменьше дисциплїнованими й найбільше прикрими з сих напастників, на повне їх знищеннє. Сю боротьбу Данило розпочинає, покінчивши галицьку справу, в союзї з мазовецькими князями — Конрадом і його синами, і рядом сильних і немилосердних спустошень, з паленнєм сел, нищеннєм майна, вирізуваннєм або забираннєм в полон осадників Ятвяжської землї, змусив частину Ятвягів до покорности 55). Вони, як оповідає лїтописець, прирікли давати дань і обіцяли ся бути послушними: „работЂ быти єму и городы рубити в земли своєй” (себто замки для Данилових залог) і дали на те закладнїв (дЂти своя). Данило дїйсно зібрав дань з них через свого воєводу і частину її післав в дар Полякам: „на сьвідоцтво власти — аби знала земля Лядська, що Ятвяги платили дань королеви Данилу” 56). Супроти нїмецьких рицарів Данило застеріг собі права на частину Ятвяжської території дипльоматично: при кінцї 1254 р. він уложив трактат з пруськими рицарями, в котрім ті признавали Данилови й його союзнику Зємовитови права на третину Ятвяжської землї 57). А та ґалянтна посилка ятвяжської дани до Польщі, оповіджена лїтописцем, мала на метї застерегти здобуту територію від претензій польських. Данило, видко, заміряв стати міцною ногою на Ятвяжській землї.
Ще важнїйші перспективи відкривали зносини Данила з Мендовгом. В наших звістках він виступає союзником Данила вперше в подїях 1237 р. і зістаєть ся таким і в 40-х роках. Данило навіть оженив ся з його братаницею”). Але він мусїв з часом спостерегти, що Мендовг занадто виростає й стає небезпечним сусїдом. Поводом до розриву стало ся те, що Данило прийняв до себе братаничів Мендовга, своїх шваґрів, Товтивила й Викинта, коли Мендовг їх вигнав з їх володїнь. Лїтописець поясняє се родинними мотивами, що Данило пожалував їх як своїх свояків, але те, що він далї про Данила оповідає, вказує на істнованнє у Данила певного пляну: Данило, ухопивши ся за сю подію, задумав плян широкої коалїції на Мендовга. Він післав до польських князїв, закликаючи їх на війну: „прийшов час християнам ударити на поган, коли вони почали самі між собою воювати ся”. Викинта він післав до пруських рицарів, аби притягнути їх до коалїції, та поручив йому підняти на Мендовга Ятвягів і Жмудь (Викинт і Товтивил самі були жмудськими династами). Се Викинту удало ся. Тільки Поляки Данила не підтримали. У всякім разї на Мендовга підняла ся дуже грізна сила. Романовичі, здаєть ся, при тім надїяли ся забрати собі нїманську Русь (т. зв. Чорну), — війна почала ся власне походом Романовичів на руські городи Нїманського басейна: Здїтов, Волковийськ, Вслоним. Про результат сього походу лїтопись досить невиразно каже, що Романовичі „поимаша грады многы и взвратишася в домы” 59). В дальшім плянї Романовичів було — здобути Новгородок.
Але коалїція розбила ся: Мендовг відтягнув пруських рицарів, заявивши їм охоту охрестити ся. Спекавши ся Нїмцїв, він встиг відтягнути також від Романовичів Ятвягів і Жмудь. Лишили ся Романовичі. Новгородка їм здобути не удало ся, спустошили тільки Новгородську землю; за те взяли Городно на Нїманї 60). Мендовгу дуже хотїло ся помирити ся з ними, бо його союз з Нїмцями, за котрий він мусїв дорого заплатити, був тільки дипльоматичною штукою, а союз Романовичів з його братаничами відкривав дуже небезпечну стежку для иньших литовських династів, невдоволених монархичними змаганнями Мендовга. Вже по кампанїї 1252 р. Мендовг присилав послів до Данила, „хотя мира” і пропонуючи якийсь новий шлюб. За посередництвом Мендовгового сина Войшелка, чоловіка перейнятого впливами руської культури, згода десь при кінцї 1254 р. дїйсно прийшла до кінця: найменьшого з Даниловичів — Шварна, ще малого, заручено з Мендовговою донькою; старшому його брату Роману, що вернув ся тодї з своєї австрійської авантури, Мендовг дав Новгородок, давнїйшу волость Войшелка, а Войшелк передав йому ще й свою волость: Вслоним, Волковийськ і всї иньші городи, бо сам він постановив постригти ся в черцї на Атосї. Він туди й подав ся був, та не мігши дійти, вернув ся з дороги, й став жити недалеко Новгородка, засновавши тут собі монастир 61).
Ся угода 1254 р., разом з довершеним коло того-ж часу завойованнєм Ятвяжської землї далеко розсували границї Данилової держави на північ. Турово-пинська земля була тепер защеплена між волостями Романовичів, і пинські князї фактично сходили на їх підручників.
Ще важнїйша була перспектива дальшого розширення полїтичного впливу галицьких князїв на литовські племена через тих посаджених в литовських аннексах Даниловичів. Але сї усьпіхи (властиво одинокий серіознїйший успіх заграничної полїтики Данила) були дуже не трівкі. Мендовг слїдом розсварив ся з Романом, відібрав від нього волости, ухопив його самого (десь в р. 1258), і в сїй боротьбі Роман потім, здаєть ся, наложив головою 62). Причиною була мабуть участь Василька в походї Бурундая на Литву; принаймнї тим фактом мотивує Волинська лїтопись напад Мендовгових Литвинів на волинські землї в 1262 р. 63). Хоч недобровільна в дїйсности, ся участь Василька в татарськім походї могла послужити добрим приводом до розриву. Неприязні відносини тривали, здаєть ся, до самої смерти Мендовга, і вже по смерти Данила наступила зміна і нова блискуча комбінація: князюваннє Шварна Даниловича на столї Мендовга, на жаль тільки — таке-ж ефемеричне, як і князюваннє Романа в волостях Войшелка.
Ріжнородні, широкі полїтичні пляни й зносини Данила мають взагалї ту хибу, що не тримають ся купи: бракує їм консеквенції й енерґії в переведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсїм ілюзоричними. Поясняти се в значній мірі треба впливом татарських відносин: татарська сила все висїла дамоклєвим мечем над Даниловими заходами, вона паралїжувала його сили, підтинала його енерґію, й широкий розмах його полїтики упадав безсильно. Очевидно, супроти сього нового полїтичного чинника можливі були два виходи: або за всяку цїну уставити з ним якісь добрі відносини і забезпечивши собі його невтральність або навіть і прихильність, будувати собі всякі иньші полїтичні пляни — так зробили потім московські князї, так поступали до певної міри й Даниловичі, — або відложити всякі иньші пляни і віддати ся цїлком орґанїзації сил для боротьби з ордою. Не підлягає сумнїву, що Данило тримав ся сеї другої гадки. Його покора перед Татарами була вимушеною, як ми бачили, і він, очевидно, тільки чекав принагідної хвилї та хапав ся ріжних полїтичних комбінацій для збільшення своїх сил до боротьби з Ордою. Але з сих комбінаций не виходило нїчого, сили Данила для такої боротьби зіставали ся за малі, а тим часом відносини до Орди зіставали ся неупорядкованими, і се підтинало Данила. Через се його полїтика від татарського приходу має такий хаотичний і при всїх своїх рицарських привадах і шумних розмахах — досить анемічний характер.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 4.]
http://litopys.org.ua/index.html
Участники битви, розходячи ся з під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень по смерти Романа. В дїйсности так стало ся. О ярославські мури розбили ся змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров „злого мятежника землї”, пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олїґархії, на котру сї змагання опирали ся. Розумієть ся, сього не осягнула сама по собі анї ярославська побіда над Ростиславом — хоч як важна, анї скараннє одного з боярських олїґархів — хоч сей факт супроти давнїйшої незвичайної вирозумілости Данила для боярських верховодів мав важне значіннє, показуючи, що галицький отчич почув себе вже о стільки сильним, що позволив собі відкинути свою повздержливість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сороклїтньої галицької замішанини ті важні полїтичні зміни, які пішли слїдом за Ярославською битвою, а передовсїм відносини князїв Галичини й Волини до Татар 1). У всякім разї від Ярославської битви датуєть ся вже певне панованнє Данила в Галичинї.
Внутрішнї відносини уложили ся так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило задержав в своїх руках далї Белзько-Холмську й Дорогичинську землю. Зрештою подїл земель не мав важного значіння за житя обох Романовичів завдяки їх особливій солїдарности: відносини їх скорше були відносинами соправителїв, вони заступали один другого у всяких справах і уважали ся оба мов би спільними князями Галичини й Волини 2).
Я сказав що йно, що на перелом в галицьких відносинах вплинула передовсїм Татарщина. Під час похода Бату на Руси по всякій правдоподібности надїяли ся, як я вже зазначив вище, що й сей другий татарський прихід буде таким же ефемеричним явищем, як і перший, коли Татари по битві над Калкою также нагло зникли, як несподївано з'явили ся. Тим можна собі пояснити, що руські князї в першій хвилї зовсїм не числили ся з Татарами як чинником полїтичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавали ся Татарам і опираючи ся на них, пробували виломити ся з князївсько-дружинного устрою (про се будемо ще говорити далї), та ледви чи й вони бачили в Татарах якийсь чинник будучности. Але Татари, вернувши ся через руські землї з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборили ся на нижнїй Волзї, з виразним заміром панувати над усею східньою Европою.
Папський післанець Пляно-Карпінї, що звідав Татарську державу в перших роках по походї Бату, оповідає, що під час його побуту на Українї прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали счислити людність і оподаткувати її, а князї дістали візванє ставити ся перед ханом 3). В його звістках про Татарську державу приходить ся одначе не в однім бачити неоправдану ґенералїзацію фактів, що могли трапляти ся хиба одинично і спорадично, і не знати, о скільки загальний характер мало те завізваннє князїв. Правда, й иньше джерело — житиє Михайла чернигівського, зложене невдовзї по його смерти, представляє так, що князї були візвані Татарами: „Начаша ихъ звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и БатыєвЂ не поклонивше ся има” 4); але й тут не виключений сумнїв, що аґіоґрафічний шабьон міг зґенералїзувати або підкрасити ті мотиви, з яких почали ся подорожі князїв до Орди.
Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередно по повороті його з Угорщини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і одна з сучасних лїтописей каже, що його візвано до того. Иньша додає, що Бату настановив його старшим над всїми князями „в Русскомь язцЂ” 5). Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне стало ся дїйсно, то иньші князї, зачувши про се, і без татарських візвань мусїли поспішити ся в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава.
Як би там не було, у всякім разї з р. 1244-5 маємо звістки про цїлий ряд суздальських князїв, що вони їздили „в Татари про свою отчину” і діставали потвердженнє, а в 1245-6 р., майже в однім часї, чуємо про подорожи в татарську орду, до Бату двох визначнїйших українських князїв — Михайла і Данила. Про Михайла Галицька лїтопись каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидїв у Київі, потім — при поворотї його — утїк на Угорщину, а вернувши ся звідти, сїв у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і відси виїхав до Бату, „прося волости своєя отъ него”; не знати — чи маємо розуміти. тут Чернигівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожи Данила Галицька лїтопись оповідає не меньше ляконічно: „Коли Данило і Василько були в Дороговську (зараз по Ярославській битві), прислав до них Могучій свого посла з жаданнєм: „дай Галич”. Данило дуже тим зажурив ся, бо не укріпив своєї землї городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия”. З сього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признаннє Романовичами татарської зверхности, а про щось иньше. Найбільше правдоподібним буде поясненнє, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князїв, і тепер Могучій жадав, аби Данило з Галича уступив ся для того обдарованого 6). Правда, західнї українські землї трудно було уважати за підвластні Орді, й Пляно Карпінї оповідає, що Татари в 1246 р. ладили ся до великого походу на західню Русь, Польщу, Угорщину, й далї; але в тім власне могла лежати полїтична інтриґа — напустити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західнї українські землї під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під сю зверхність.
У Данила не було иньшого виходу, тільки або боронити ся від Татар, або піддати ся зі своїми землями, галицькими й волинськими, під татарську зверхність і тим попробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з Татарами не було що й думати, маючи против себе й Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збираєть ся в дорогу до Бату. 26/X 1245 він уже виїхав у сю путь і за кілька день був у Київі, де в Видубицькім монастирі казав відправити службу божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”. Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; лїтописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино!”
Але цїла ся візита гірким соромом налягла на душу Данила і його прихильників. Показана йому честь в Ордї галицьким лїтописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє!”
Данило пробув у Бату три тижнї й дістав потвердженнє своїх прав на всї свої землї, але за те мусїв признати себе „холопом татарським”, підручником татарського хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тїшили ся, що вернув ся цїлий” 7).
Гірке почутє „обиди” дїйсно мусїло наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого житя: злучивши нарештї в своїх (з братом) руках свою отчину, як раз мусїв схилити ся перед „поганином”, признати себе „холопом” татарського хана. З сею ролею він не міг помирити ся і користаючи з тимчасової згоди з Татарами, постановляє приготовити ся до боротьби, ”будує городи против безбожних Татар” 8), а з другого боку надїєть ся знайти опертє против Татар в західнїй Европі.
Та хоч як тяжко було для Данила понижати ся перед Татарами, але ся покора, як то часто буває на сьвітї, принесла для нього ріжні матеріальні користи. Його подорож до Бату і признана йому протекція Татар незмірно підняла значіннє Данила в очах західно-европейських володарів, що тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”. Сам галицький лїтописець зовсїм правдоподібно толкує наглу зміну в відносинах угорського короля до Данила його подорожею до Бату. Він каже, що скоро по поворотї Данила Беля прислав свого посла до нього й сам тепер запропонував йому, аби Лев оженив ся з його донькою, котрої відмовив, як ми бачили, пять лїт тому; „він бояв ся Данила, поясняє лїтописець, бо той був у Татар, побідив Ростислава і його Угрів” 9). Перший мотив, безперечно, був рішучим, хоч можна навести ще й иньший: увага Белї звернула ся в иньший бік — на боротьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом сих обставин Беля залишив свій плян — посадити Ростислава в Галичу, зробив його баном Славонїї, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою, й на сїм скінчила ся полїтична карієра Ростислава. Тільки титул „князя Галичини” лишив він собі на памятку минулого 10).
Але Данило, як оповідає Галицька лїтопись, сим разом стрінув пропозицію Белї дуже здержливо. Лїтописець каже, що він не вірив Белї, бо той не додержав уже перед тим слова: „порадивши ся з братом, не повірив його словам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) й зрадив”. Се обясненнє і взагалї гадка лїтописця, що переговори Белї з Данилом крутили ся коло самої справи шлюбу Льва, здають ся трохи поверховними, але за браком всяких иньших звісток і ми не можемо йти далї простих здогадів. Можемо нпр. здогадувати ся, чи війна Угорщини з Австрією не насувала Данилови инакших, некористних для Угорщини плянів, як то було вже в 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Белї, аби Данило став його васалєм, яким був Ростислав, і т. и. Треба запримітити, що Беля й по згодї з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з сього ще не можна виводити, що він задержав якісь дїйсні права над Галичиною. Взагалї ми не можемо нїчого певного сказати про те, на яке становище став до Белї Данило, уложивши з ним згоду.
Вкінцї знаємо тільки, що Данило отягав ся з відповідею на пропозиції Белї, але з другого боку гадцї помирити ся з Угорщиною не противив ся. Лїтопись оповідає, що в сїй справі посередничив Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на посьвященнє до Царгорода через Угорщину (може бути — власне з порученнєм по дорозї навязати дальші переговори з Белею). Кирило мав переговори з Белею і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з'їзд з Белею й уложив з ним згоду. Льва при тім оженено з королївною Констанцією, а Данило вернув Белї угорських панів взятих в неволю під Ярославом (1247) 11).
Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з Татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодїж розпочаті зносини з папою 12).
Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до Татар — Пляно-Карпінї з товаришами, що їдучи до Татар стріли Василька в Ленчицї у Конрада мазовецького, потім на запрошеннє Василька гостили у нього десь в перших днях 1246 р. і при тім намовляли самого Василька й руських епископів до унїї, читаючи їм якусь папську булю про злуку церков. 13) Василько відповів одначе, що без Данила не може сеї справи рішати. Тому можна з усякою правдоподібністю думати, що стрівши Данила в його поворотї з Орди в мартї місяцї, десь на Подоню 14), Карпінї й з ним мав переговори. Заінтересованнє, яке збудили в обох князях сї розмови, каже нам здогадувати ся, що мова йшла не про саму лише унїю, про котру згадує Карпінї. Ся стара історія нїякого заінтересовання не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче орґанїзувати союз европейських народів против Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути против них хрестоносний похід, — мусїли зробити сильне вражіннє на Романовичів, перейнятих гірким почутєм „обиди” від татарської кормиги. Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель 15).
Коли Пляно-Карпінї, вертаючи з Орди, знову пробував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідав ся, що вони навязали зносили з папою — вислали до нього свого посла 16). Маємо серію папських буль з 3 мая 1246 р. 17), що були мабуть результатом реляцій Пляно-Карпінї про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути 18). Папа заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотїв його скривдити, грозить гнївом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцюючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм лєґатом поручає порозумівати ся в справах релїґійних і висловити йому свою гадку що до Татар 19).
Чи наслїдком отсих буль вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій в сих зносинах і тільки та друга гостина Карпінї, лїтом 1247 р., відігріла їх. Мусимо здогадувати ся, що відповіди прислані папою й ті устні пояснення, які могли дати Данилови його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Инакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила й піпхнула його до сих зносин, — про боротьбу з Татарами, вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких „звичаїв і обрядів” (лист папи до лєґата), чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали. Відгомін незадоволення в сїй справі знаходимо і в пізнїйших папських листах (нпр. в дозволї правити службу на просфорах) і в замітцї лїтописця, що згадуючи про коронацію Данила, підносить прихильність папи до руського обряда: „Некенти бо кленяше хулящимъ вЂру грЂцкую правовЂрную” 20); тут маємо, мабуть, відгомін пізнїйших пояснень папи, що мусїв відступити від перших, занадто великих вимагань своїх в справах обряду.
Зносини були урвали ся, і тільки Карпінї, що з поворотом знову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часї, потрапив знову розбудити давнїйші надїї й пляни Данила: він вислав разом з Карпінї своїх послів і грамоти до папи 21).
На се посольство папа відповів знову цїлою пачкою буль:з серпня і з дальших місяцїв 1247 р. та перших місяцїв 1248 р. маємо аж шість буль до Данила і Василька, де папа знову приймає їх в опіку св. Петра, позволяє їм здобувати собі назад відібрані від них землї, дає діспензу Васильку за його шлюб (уже давнїйший), дозволяє в руських землях правити службу на просфорах і т. и. В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати 22). Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконати ся, що реальної помочи против Татар йому нема що надїяти ся від папи — й залишити дальшу кореспонденцію в сїм напрямі 23).
Чотири роки пізнїйше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалить ся, що не пожалував труду й встиг прихилити Данила на ново до зносин, і від нього мають прибути до папи посли 24). Не знаємо вправдї, чи дїйсно Данило тих послів вислав, але зносини таки були відновлені, і може бути, що в сїм напрямі дїйсно вплинув на Данила Беля. Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся; (очевидно, він сподївав ся, що така коронація роздражнить Татар іще більше).
Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар, і поручив його провідувати леґату Опізо 25).
В звязку з сим очевидно стояло нове посольство до Данила в коронаційній справі: Опізо прибув до нього з королївським вінцем і порученнєм коронувати ним Данила, і привіз запевнення помочи від папи. Він з'їхав ся з Данилом у Кракові. Данило, як каже лїтописець, таки не хотїв прийняти вінця, та впливи Данилової матери, котрій, як католицькій прінцесї, не могла не бути приємна ся перспектива королївського титулу, і намови польських князїв, що обіцяли Данилови також поміч на Татар (мабуть Опізо таки й звернув ся до них, аби впливали на Данила), — перемогли неохоту Данила. Він згодив ся, і казав Опізови їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсїм тихо, на краю Данилової держави — в Дорогичинї (правдоподібно, Данило навмисно вибрав сей найдальше від Татар положений город), без особливої паради, без з'їзду князїв, серед походу Данила на Ятвягів. Про саму коронаційну церемонїю не знаходимо нїяких подробиць в нашій лїтописи; вона каже тільки, що Данило „прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів” 26).
Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся 27), але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше. Буля 1255 р., де папа дозволяв Мендовґу воювати руські землї і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчаровання римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилови булю, де вже рішучо докоряє йому, що він відступив від послушности римській церкві, забувши її духовні й сьвітські добродїйства — дану йому корону; папа взиває його вернути ся до римської церкви, инакше загрожує йому клятвою, а в листах, виданих до епископів оломунецького, вроцлавського й иньших, поручає, аби вони клятвами й „зброєю вірних” змусили Данила до його обовязку 28).
Але з сих візвань і погроз не вийшло нїчого. Данило залишив усякі відносини до римської курії, і його королївський титул зістав ся одинокою памяткою сеї першої — ефемеричної руської унїї. Цїкаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королївському титулу не надавав особливого значіння, його окруженнє, видко, цїнило досить високо сю відзнаку: галицькі лїтописцї почавши від коронації все титулують Данила „королем”.
Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами, на котрі тепер кинемо оком.
В відносинах Данила до Угорщини ми спинили ся на помиренню й союзї Белї з Данилом, уложенім в 1246 р. Беля тодї носив ся з плянами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерти остатнього Бабенберґа Фридриха II Воєвничого, як порожній лен, перейшла в управу цїсаря Фридриха II. Наслїдком роз'яреної боротьби між сим цїсарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, змагав ся не допустити, аби такий важний здобуток зістав ся в руках ворога. Коли Беля заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвав ся з найбільшою готовістю на сей плян 29), але Беля не мав під рукою потрібних сил, аби зараз забрати ся до війни з цїсарською партією, й поки він зберав ся, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинив ся на Ґертрудї, братаницї покійного герцоґа, й її чоловіку — маркґрафі баденськім Германї. Завдяки помочи папи й династичній прихильности до Ґертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Беля зробив кілька нападів на австрійські землї 30), але без всяких важнїйших результатів. Наша лїтопись оповідає, що він кликав до помочи також і Данила, й той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Белї послів з Австрії 31). До походу не прийшло, і Данило, здивувавши Угрів й Нїмцїв своїм невиданим убраннєм і узброєннєм своїх вояків, вернув ся до дому. Повне мовчаннє джерел дає здогадувати ся, що Данило взагалї не брав участи в походах Белї на Австрію сих років, і воно зовсїм правдоподібно, що маючи далеко реальнїйші справи під носом, Данило не охотив ся до участи в такій далекій і для нього неінтересній справі.
Тим часом маркґраф Герман умер 32), і барони Австрії вкінцї, знеохочені анархією, вибрали собі герцоґом чеського королевича Отокара, що без усяких перешкод опанував Австрію 33). Беля, переконавши ся, що власними силами нїчого осягнути не зможе, задумав втягнути Данила й уложити широку коалїцію проти Отокара. Він виступив з проектом оженити Ґертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенберґів. Сей проєкт прийнято прихильно обома сторонами — і у Ґертруди і у Данила. Роман прибув в Австрію, й тут десь весною 1252 р. в замку Himberg 34) під Віднем відбув ся шлюб Романа з Ґертрудою та уложено трактат, де Беля з'обовязав ся помагати Роману здобути собі Австрію.
Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Беля, в попереднїм роцї спустошивши Австрію й Моравію, на 1253 р. уложив плян великої союзної кампанії на Отокара. Сам Беля мав напасти на Моравію; Данило разом з Болєславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінґи, доньки Белї, теж був втягнений до коалїції, мали йти на Шлезк; з заходу на Австрію мав напасти иньший союзник — герцоґ баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали піддержати Романа Угри. Але сей широкий плян скінчив ся на спустошенню Моравії і Шлезка, де руські й польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсїм слабка: Баварцїв відбито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістаєть ся зовсїм неясним.
Галицький лїтописець гірко нарікає на Белю, що він надавав Романови обіцянок і потім зовсїм не піддержав його. Він каже, що Роману приходило ся тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отокаром; Отокар радив йому розірвати свій союз з Белею й подїлити з ним — Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотїв зрадити Белї. Беля ж не тільки не поміг Романови, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які тримали ся Ґертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщинї. Ґертруда одначе на се рішучо не пристала, хоч тодї вони були в дуже труднім становищу, обложені в Гімбурґу військом Отокара: в замку настав голод, і для Ґертруди й Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара.
Скінчило ся тим, що Роман, як каже наша лїтопись — за радою Ґертруди, викрав ся з замку й подав ся до батька (в 1253 р.). Правдоподібно, Ґертруда, коли справдї так Роману порадила, надїяла ся, що йому удасть ся подвигнути батька до більш активної участи в австрійській справі. Але Данилови, після того як показало ся, що на поміч Белї нема що числити, розумієть ся, було трудно брати на себе сю справу, й він Романови не поміг. Не знати, чи Роман потім вертав ся до Ґертруди: нема про се нїякої звістки. Для нього не було виглядів в Австрії, Ґертрудї ж, видко, не хотїло ся кидати те, що мала вона в Австрії, й їхати за чоловіком на Русь, й вони розійшли ся. Австрійські хронїки закидають Романови, що він кинув свою жінку на глум; лїтопись галицька підносить, що він виїхав з Австрії за порадою самої Ґертруди, але мовчить про їх дальші відносини. Бачимо тільки, що Романа, по поворотї, заанґажував Войшелк в литовські справи, й він оженив ся на ново з донькою одного з русько-литовських князїв — Глїба волковийського. В Австрії ж скоро по відходї Романа прийшло до порозуміння між Белею й Отокаром, і вони подїлили між собою спадщину Бабенберґів (Беля дістав більшу частину Штирії, Отокар решту). Ґертрудї полишено значні маєтности в Штирії, де вона й жила потім довший час: від Романа вона мала доньку Марію, що вийшла потім за сина загребського бана Стефана IV 35).
Двозначна роля, яку Беля відограв у сїм епізодї з Романом, здаєть ся, переконала Данила, що йому нема що числити на угорського короля, і відносини між ними, видко, ослабли, але були спокійні. Лїтопись наша оповідає, що Данило під час Бурандаєвого походу (1260 р.) був утїк в Польщу, а відти на Угорщину 36); супроти звісток австрійських джерел, що він брав участь в походї Белї на Австрію сього року (лїтом), дуже правдоподібним здаєть ся здогад, що в сей похід він попав припадково, під час сеї своєї втікачки. Оден хронїст каже, що він був і на з'їздї у Віднї Белї з Отокаром 37), — сей з'їзд закінчив їх війну 38). По тому лїтопись згадує ще подорож Данила на Угорщину (десь 1262 р.), але не поясняє мотивів; можливо, що се була просто сусїдська візита 39). Не знаємо нїчого, яке становище займав Данило супроти внутрішнїх замішань Угорщини в остатнї роки Белї та його боротьби з сином Стефаном. Аж з часів Стефана 40) маємо лист, що сьвідчить про добрі відносини між Угорщиною й галицько-волинськими князями, але се хронольоґічно вже виходить по за часи Данила.
В русько-польських відносинах ми спинили ся на союзі Романовичів з Конрадом 41). Ми бачили потім, що Михайлу удало ся перетягнути Конрада до себе під час боротьби за Галич, і в війнах 1236-7 р. він виступає противником Данила. Але сей розрив Данилови не пошкодив: він скористав з нього для того, аби відібрати собі Дорогичин, а самого Конрада зашахував Литвою 42). Одначе потім між ними, видко, прийшло знову до порозуміння, і в 1240-х рр. Романовичі яко союзники Конрада увійшли навіть в конфлїкт з Болєславом Лєшковичом (т. зв. Огидливим), з котрим Конрад вів боротьбу за Краків” 43).
Ся війна, роспочавши ся пограничними спустошеннями 44), привела вкінцї до досить важного факту — окупації Русинами Люблина. Галицька лїтопись вправдї оповідає тільки, що в сю війну Данило з Васильком, обложивши Люблин, змусїли Люблинцїв до того, що вони пообіцяли на далї „не помагати князю свому”, але в польських річниках маємо виразну згадку, що Русини (чи тодї чи зараз потїм) зовсїм освоїли Люблин, для оборони його виставили тут камяну вежу, відновили замок, і володїли ним якийсь час 45). Чи відібрали його потім Поляки силоміць, чи звернув Данило його сам, не знати, але сю другу можливість уважаю супроти тодїшньої ситуації правдоподібнїйшою.
По смерти Конрада 46) бачимо Данила в згодї з обома лїнїями — краківською й мазовецькою. З мазовецькими князями Романовичі стояли в близших відносинах. Галицький лїтописець каже, що Данило мав вплив на Болєслава Конрадовича, бо він був оженений з його своячкою, донькою Олександра белзького; по його словам впливу Данила на Болєслава Конрадовича завдячав Зємовит, його брат, що дістав спадщину по братї 47) — до того мав його намовити Данило, і взагалї Данило й Василько уважають Зємовита своїм протеґованцем. Нпр. закликаючи його в похід на Ятвягів, вони в лїтописи кажуть йому: „бачив ти від нас добро, іди ж тепер з нами на Ятвягів”. Земовит теж оженив ся з якоюсь своячкою Романовичів Переяславою, котрої рід одначе близше не звісний (недавно висловлено здогад, що то була донька Данила, але се тільки здогад). Він був дїяльним помічником Данила в його заходах коло підбивання Ятвягів (при кінцї 1240-х і на початку 50-х рр.), але в сих походах помагав Данилу також і Болєслав краківський. Вимушена участь Русинів в походї Бурандая на Малопольщу (1259) не попсовала сих відносин, і перед смертию Данила вони були унормовані на з'їздї його з Болєславом у Тернаві 48).
Та сї відносини до Польщі не грали особливої ролї. Далеко важнїйше значіннє мали відносини литовські.
Вище була мова про завзяту боротьбу, яку провадив з Литвою Роман. Його смерть широко відтворила ворота литовським нападам на Волинську землю. Лїтопись, зайнята історією спадщини Романа, не вичисляє близше сих нападів, тільки принагідно згадує при подїях 1209-10 рр., що в ті часи „(бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй оть воеванья литовьского и ятвяжьского” 49). Розумієть ся, волинські князї не залишали відвдячувати ся Литві, але в сих часах полїтичних замішань про якусь сильнїйшу боротьбу з їх боку не можна думати, аж поки на Волини не осїли ся міцно Романовичі. Отся важна переміна в полїтичнім житю Волини була мабуть причиною зміни в відносинах русько-литовських: при кінцї 1219 р. литовські й жомоітські князї уложили згоду з Романовичами, приславши своїх послів у Володимир 50). Се зменьшило литовські напади — „бЂ земля спокойна”, каже лїтописець, але не так дуже, бо не всї литовські племена обіймала ся княжа орґанїзація, й ятвяжські племена, що не входили до сеї орґанїзації, далї вели свої напади 51). Все ж таки по угодї 1219 р. литовські напади стали рідші, а окрім того вона дала Романовичам цїнних союзників, котрих вони уживали в потребі против Польщі 52).
Потім ми довший час не знаходимо докладнїйших відомостей про відносини до Литви. З одної згадки бачимо, що при кінцї 1220-х рр. Литва уважала ся союзною, але Володимир пинський, що мав порученнє стерегти Волинь від Ятвягів, побив Литву, коли вона вибрала ся на Польщу. Може бути, що се було причиною розрива: в 30-х і 40-х рр. бачимо одних литовських князїв союзниками Данила, иньші знову воюють його землю 53).
На тридцяті роки припадає сформованнє серед Литви першої більшої держави в руках Мендовга. Підбиваючи собі дрібнїйших литовських династів і сусїднїх дрібних руських князїв в басейнї Нїмана, Мендовгу було наручно бути в союзї з сильнїйшими руськими князями — Романовичами, аби вони йому не перешкоджали в сих заходах. Він служив Романовичам своїми помічними полками; окрім того нищив тих дрібних литовських династів, що давали ся в знаки волинським і пинським землям (пинські тодї стояли під протекцією Романовичів); сього виставало, аби оправдати такий союз в очах Романовичів, зайнятих тодї передовсїм заходами коло привернення своєї батьківщини.
Набіги литовських кунїґасів і ятвязьких ватажків на руські землї тодї дїйсно були дуже часті. Се бачимо з лїтописних записок, а ще більше — з замітки Карпінї, навіяної очевидно місцевими оповіданнями: він каже, що переїздячи полудневою Волинею й Київщиною, дуже бояв ся Литовцїв, „бо вони часто нападають на руські землї вповнї несподївано” 54). Се привело вкінцї Данила до пляну систематичної боротьби з Ятвягами, найменьше дисциплїнованими й найбільше прикрими з сих напастників, на повне їх знищеннє. Сю боротьбу Данило розпочинає, покінчивши галицьку справу, в союзї з мазовецькими князями — Конрадом і його синами, і рядом сильних і немилосердних спустошень, з паленнєм сел, нищеннєм майна, вирізуваннєм або забираннєм в полон осадників Ятвяжської землї, змусив частину Ятвягів до покорности 55). Вони, як оповідає лїтописець, прирікли давати дань і обіцяли ся бути послушними: „работЂ быти єму и городы рубити в земли своєй” (себто замки для Данилових залог) і дали на те закладнїв (дЂти своя). Данило дїйсно зібрав дань з них через свого воєводу і частину її післав в дар Полякам: „на сьвідоцтво власти — аби знала земля Лядська, що Ятвяги платили дань королеви Данилу” 56). Супроти нїмецьких рицарів Данило застеріг собі права на частину Ятвяжської території дипльоматично: при кінцї 1254 р. він уложив трактат з пруськими рицарями, в котрім ті признавали Данилови й його союзнику Зємовитови права на третину Ятвяжської землї 57). А та ґалянтна посилка ятвяжської дани до Польщі, оповіджена лїтописцем, мала на метї застерегти здобуту територію від претензій польських. Данило, видко, заміряв стати міцною ногою на Ятвяжській землї.
Ще важнїйші перспективи відкривали зносини Данила з Мендовгом. В наших звістках він виступає союзником Данила вперше в подїях 1237 р. і зістаєть ся таким і в 40-х роках. Данило навіть оженив ся з його братаницею”). Але він мусїв з часом спостерегти, що Мендовг занадто виростає й стає небезпечним сусїдом. Поводом до розриву стало ся те, що Данило прийняв до себе братаничів Мендовга, своїх шваґрів, Товтивила й Викинта, коли Мендовг їх вигнав з їх володїнь. Лїтописець поясняє се родинними мотивами, що Данило пожалував їх як своїх свояків, але те, що він далї про Данила оповідає, вказує на істнованнє у Данила певного пляну: Данило, ухопивши ся за сю подію, задумав плян широкої коалїції на Мендовга. Він післав до польських князїв, закликаючи їх на війну: „прийшов час християнам ударити на поган, коли вони почали самі між собою воювати ся”. Викинта він післав до пруських рицарів, аби притягнути їх до коалїції, та поручив йому підняти на Мендовга Ятвягів і Жмудь (Викинт і Товтивил самі були жмудськими династами). Се Викинту удало ся. Тільки Поляки Данила не підтримали. У всякім разї на Мендовга підняла ся дуже грізна сила. Романовичі, здаєть ся, при тім надїяли ся забрати собі нїманську Русь (т. зв. Чорну), — війна почала ся власне походом Романовичів на руські городи Нїманського басейна: Здїтов, Волковийськ, Вслоним. Про результат сього походу лїтопись досить невиразно каже, що Романовичі „поимаша грады многы и взвратишася в домы” 59). В дальшім плянї Романовичів було — здобути Новгородок.
Але коалїція розбила ся: Мендовг відтягнув пруських рицарів, заявивши їм охоту охрестити ся. Спекавши ся Нїмцїв, він встиг відтягнути також від Романовичів Ятвягів і Жмудь. Лишили ся Романовичі. Новгородка їм здобути не удало ся, спустошили тільки Новгородську землю; за те взяли Городно на Нїманї 60). Мендовгу дуже хотїло ся помирити ся з ними, бо його союз з Нїмцями, за котрий він мусїв дорого заплатити, був тільки дипльоматичною штукою, а союз Романовичів з його братаничами відкривав дуже небезпечну стежку для иньших литовських династів, невдоволених монархичними змаганнями Мендовга. Вже по кампанїї 1252 р. Мендовг присилав послів до Данила, „хотя мира” і пропонуючи якийсь новий шлюб. За посередництвом Мендовгового сина Войшелка, чоловіка перейнятого впливами руської культури, згода десь при кінцї 1254 р. дїйсно прийшла до кінця: найменьшого з Даниловичів — Шварна, ще малого, заручено з Мендовговою донькою; старшому його брату Роману, що вернув ся тодї з своєї австрійської авантури, Мендовг дав Новгородок, давнїйшу волость Войшелка, а Войшелк передав йому ще й свою волость: Вслоним, Волковийськ і всї иньші городи, бо сам він постановив постригти ся в черцї на Атосї. Він туди й подав ся був, та не мігши дійти, вернув ся з дороги, й став жити недалеко Новгородка, засновавши тут собі монастир 61).
Ся угода 1254 р., разом з довершеним коло того-ж часу завойованнєм Ятвяжської землї далеко розсували границї Данилової держави на північ. Турово-пинська земля була тепер защеплена між волостями Романовичів, і пинські князї фактично сходили на їх підручників.
Ще важнїйша була перспектива дальшого розширення полїтичного впливу галицьких князїв на литовські племена через тих посаджених в литовських аннексах Даниловичів. Але сї усьпіхи (властиво одинокий серіознїйший успіх заграничної полїтики Данила) були дуже не трівкі. Мендовг слїдом розсварив ся з Романом, відібрав від нього волости, ухопив його самого (десь в р. 1258), і в сїй боротьбі Роман потім, здаєть ся, наложив головою 62). Причиною була мабуть участь Василька в походї Бурундая на Литву; принаймнї тим фактом мотивує Волинська лїтопись напад Мендовгових Литвинів на волинські землї в 1262 р. 63). Хоч недобровільна в дїйсности, ся участь Василька в татарськім походї могла послужити добрим приводом до розриву. Неприязні відносини тривали, здаєть ся, до самої смерти Мендовга, і вже по смерти Данила наступила зміна і нова блискуча комбінація: князюваннє Шварна Даниловича на столї Мендовга, на жаль тільки — таке-ж ефемеричне, як і князюваннє Романа в волостях Войшелка.
Ріжнородні, широкі полїтичні пляни й зносини Данила мають взагалї ту хибу, що не тримають ся купи: бракує їм консеквенції й енерґії в переведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсїм ілюзоричними. Поясняти се в значній мірі треба впливом татарських відносин: татарська сила все висїла дамоклєвим мечем над Даниловими заходами, вона паралїжувала його сили, підтинала його енерґію, й широкий розмах його полїтики упадав безсильно. Очевидно, супроти сього нового полїтичного чинника можливі були два виходи: або за всяку цїну уставити з ним якісь добрі відносини і забезпечивши собі його невтральність або навіть і прихильність, будувати собі всякі иньші полїтичні пляни — так зробили потім московські князї, так поступали до певної міри й Даниловичі, — або відложити всякі иньші пляни і віддати ся цїлком орґанїзації сил для боротьби з ордою. Не підлягає сумнїву, що Данило тримав ся сеї другої гадки. Його покора перед Татарами була вимушеною, як ми бачили, і він, очевидно, тільки чекав принагідної хвилї та хапав ся ріжних полїтичних комбінацій для збільшення своїх сил до боротьби з Ордою. Але з сих комбінаций не виходило нїчого, сили Данила для такої боротьби зіставали ся за малі, а тим часом відносини до Орди зіставали ся неупорядкованими, і се підтинало Данила. Через се його полїтика від татарського приходу має такий хаотичний і при всїх своїх рицарських привадах і шумних розмахах — досить анемічний характер.
Татарські відносини — пляни Данила, ґравітація до Татар на Українї, „Куремсина рать”, походи Романовичів на „людей Татарських”, прихід Бурундая, знищеннє замків і похід на Польщу. Смерть Данила, його характеристика.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 5.]
http://litopys.org.ua/index.html
Ми спинили ся в татарських відносинах на тім моментї, коли Данило вернув ся з своєї подорожі в Орду, весною 1246 р., признавши себе татарським васальом, з гірким почутєм обиди від сього несподїваного пониження. Але се пониженнє уважав і він і його люде тільки хвилевим. Лїтописець поясняє покору Данила тим, що тодї він ще „не утвердилъ бЂ землЂ своея городы”. Коли й припустити в сих словах певну антіципацію пізнїйших фактів, то в усякім разї пізнїйша полїтика Данила показує, що він не мав наміру зіставати ся послушним слугою татарського хана. Під впливом оповідань лєґата про заходи папи коло орґанїзації християнського союза на Татар, і тих поголосок про новий похід Татар на західню Европу, що справдї робили такий союз потрібним для цїлої Европи, Данило фантазує про можливість оперти ся Татарам зa помочию того християнського союза; але що саму гадку про боротьбу з Ордою не піддала йому сама тільки перспектива сього союзу, видко з того, що й розчарувавши ся слїдом у своїх надїях на Европу, Данило веде далї до конфлїкту з Ордою.
Конфлїкт сей зарисував ся досить скоро по подорожі Данила до Орди. Оповідаючи про прихід Бурундая на місце давнїйшого пограничного татарського воєводи Куремси, лїтописець каже, що Данило „держаше рать с Куремсою и николиже не боя ся Куремсы” 1). Отже перед приходом Бурандая була вже якась досить довга стадия воєнна. Про два походи Куремси на Галичину й Волинь лїтописець згадує в р. 1253-4, але сї походи мусїли бути попереджені якимись конфлїктами, не згаданими в лїтописи; з рештою й ті слова лїтописи про рать держану Данилом з Куремсою до самих лише сих походів тяжко прикласти, так що початки конфлїкту треба мабуть покласти на початок 1250-х рр.
На жаль, лїтопись нїчого не каже про причини сього конфлїкту 2). Я б шукав їх в руху, що прокинув ся серед людности в Київщинї і змагав до того, аби скинувши в себе князївську власть, стати в безпосереднї зносини до Татар. Про нього буду ширше говорити в дальшім роздїлї, тепер же зазначу тільки, що безпосередно тримаючи ся лїтописного оповідання виходило б, що сей рух прокинув ся в области Случи вже по першім походї Бату, а в 1250-х рр. уже обіймав велику територію на пограничних частинах Київщини й Волини (в области Случи, Тетерева й Бога), а по всякій правдоподібности обхопив тодї уже й поднїпрянську Київщину. Для руських князїв, особливо сусїднїх, як галицько-волинські та сїверські, се був дуже небезпечний рух: підтримуючи його, Татари могли б коли не зовсїм видворити князїв з їх волостей, то дуже сильно ослабити. Описані в лїтописи походи Куремси на галицьке Понизє й полудневу Волинь — землї сусїдні з Побожем, що прийшло вже в безпосередню залежність від Татар, могли мати на метї розширеннє безпосередно підвластної Татарам території того против-князївського руху, і я підозріваю, що на сїм ґрун-тї й прийшло до конфлїкту між Данилом і Куремсою.
Як я вже сказав, про початки сього конфлїкту Галицька лїтопись нам нїчого не каже. Доперва приступаючи до оповідання про пізнїйший похід Куремси на Волинь, лїтописець згадує, що ще перед тим Татари Куремси приходили на Понизє, під час коли Данило пішов походом на Литву 3). Вони приступили під Бакоту. Якийсь Милїй — бакотський намістник, або правдоподібнїйше — якийсь місцевий старшина, „старець градський”, що стояв на чолї Бакоти, пристав до них, і Куремса там посадив свого баскака 4). Можливо, що й самий похід був зроблений на поклик сього Милїя, що хотїв піти слїдом побожських громад. Данило, що вернув ся тим часом з Литви, довідавши ся про Татар, післав до Бакоти сина Льва, і той несподіваним нападом застав Милїя не приготованим. Милїя увязнено й завезено до Данила, та Лев поручив ся за ним перед батьком, і Милїй вернув ся назад в Бакоту. Але що йно Львове військо забрало ся, Милїй знову піддав ся Татарам, і що лїтопись нїчого не згадує по тім про відібраннє Бакоти, можна з того здогадувати ся, що якийсь час Бакота була під татарською зверхністю. По сїм Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околицї Кремінця, хотячи змусити його теж до підданства. Кремінецький посадник Андрій вагав ся, „раз казав: я королїв, другий раз: я татарський”. Лїтописець підозріває, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінцї не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, казав його вхопити й забити. Даремно Андрій відкликував ся, що має у себе якусь „Батиєву грамоту (дуже інтересний натяк на можливість якихось попереднїх зносин його з Ордою) — Татари тим ще сильнїйше роззлостили ся, убили його і вирізали серце. Але Кремінця підбити собі Куремсї не удало ся, і він нї з чим вернув ся.
Як я сказав, сї походи Куремси мабуть мали на метї розширеннє безпосередно залежної від Татар території. На звичайні грабівничі напади вони зовсїм не подобають, і коли звістний уже нам претендент Ізяслав Мстиславич по тім слїдом просив Куремсу помогти йому в походї на Галич, Куремса відмовив участи в такій привабній, з добичного становища, експедиції. Лїтописець каже, що Татари мали великий страх перед Данилом: „як тобі йти на Галич? казав Ізяславу Куремса, Данило князь лютий, як схоче позбавити тебе житя, хто тебе виратує?” Не відкидаючи можливости подібних відраджувань, я б бачив в сїм поводженню Куремси добре обдуманий плян — пильнувати пограничних земель, що могли бути переведені під безпосередню власть Орди, й не заривати ся за далеко.
Для Данила така татарська полїтика — підтримувати противкнязївський, автономічний рух та за його помочию переводити руську людність в безпосередню залежність від Орди, була особливо небезпечна. Тож він проти сього руху уважав потрібним виступати з особливим завзятєм. Оповідаючи про війну Данила з болоховськими князями, що підтримували Ростислава, а були такими добровільними підданцями Татар, лїтописець каже, що Данило тим більше завзятє мав на них („болшую вражьду держа”), що вони операли ся на союз з Татарами (яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху); тому він взяв приступом болоховські городи, попалив їх, розкопав укріплення, знищив землю й забрав невільників 5). Отже по тім походї Куремси на Понизє Данило постановив з цїлою рішучостию виступити проти Татар, і заалярмував папу вістями про татарські замисли, накликаючи до оружної помочи 6). А коли від папи і взагалї в заходу нїякої помочи не прийшло, постановив розпочати боротьбу власними силами і вдарити на татарських підданцїв, аби знищити до кореня небезпечний рух.
Момент був для того досить відповідний. Куремса нещасливо вибрав час: вся увага Орди була звернена на ґрандіозні війни в Азиї, розпочаті тодїшнїм великим ханом Менке, й Куремсині пляни на Руси не були піддержані з відповідною енерґією татарським правительством. Данило таким чином мав добрі обставини для своїх плянів. Війна розпочала ся походом на Побоже: тут взято Межибоже й полки Льва Даниловича повоєвали „Побожьє и люди Татарьськыя”, тим часом як полки Данила і Василька руйнували область над Горинею (Болохово) 7).
Потім на весну Данило вислав сина Шварна на громади Тетерева й середньої Случи, і він „взя всЂ городи сЂдящия за Татары” по Случи й Тетереву. Сей другий похід змусив до покори громади, що ще тримали ся по попереднїм: „Білобережцї, Чернятинцї і всї Болоховцї” прислали свої посольства до Данила. Але скільки щирости було в сїй покорі, показав приклад громади Возвягля, що піддала ся Шварну й прийняла від нього його урядника — тивуна, але коли Шварно відійшов, не дала сьому тивуну правити.
Данило хотїв вести війну в сїм напрямі далї, до кінця; він приготовив великі сили для похода на громади надднїпрянські, на Київ. Окрім полків своїх і Василькових він закликав до участи Мендовга, що обіцяв прислати помічні полки литовські й Романа з його полками. Збірним місцем визначено Возвягель — укараннєм сеї громади Данило хотїв розпочати похід. Коли під Возвягель прийшов переднїй полк Данила під проводом Шварна, Возвягляне взяли се військо на сьміх: „бачучи мало вояків з князем, сьміяли ся, стоячи на городї”. Але коли прийшов Данило з усїм військом, вони настрашили ся й піддали ся, та вже не було їм помилування. Данило забрав цїле місто в неволю й подїлив людей між участниками походу: одних Васильку, иньших Льву, иньших Шварнови, а саме місто спалив до решти, так що коли по кількох днях наспіло литовське військо, воно, як оповідає лїтописець, застало тільки головешки та псів, що лазили по городищу 8). Ся незвичайна немилосердність виразно показує, який завзяток мав Данило на сї против-князївські громади.
Не діждавши ся під Возвяглем, як було умовлено, Мендовгових і Романових полків, Данило по зруйнованню Возвягля не пішов на Київ, а вернув ся назад. Плян боротьби з татарськими підданцями був відложений, але обставини скоро змінили ся так, що його прийшло закинути зовсїм.
Куремса за сї походи на татарських клїєнтів пімстив ся походом на Волинь. Він застав Романовичів неприготованими. Одначе його полк, несподївано приступивши під Володимир, стрів ся з сильним опором горожан. Сам Куремса приступив під Лучеськ, але й тут йому не повело ся, і він відступив „в страны своя, рекше в поле” 9). Сили Куремси, „найменьшого з воєвод Бату”, як його називає Пляно-Карпінї, показали ся за слабі для боротьби з державою Романовичів.
Але утїха Романовичів була недовга. На місце Куремси ординське правительство прислало воєводу Бурандая, з далеко більшими силами — „в силЂ тяжцЂ, со множествомъ полковъ татарьскыхъ”. Безперечно, його вислано власне для піддержання татарського престіжу, захитаного останнїми невдачами Куремси, і то головно в відносинах до Галицько-волинської держави. Але хоч останнїм походом Куремси була виповіджена вітверта війна Данилу, Орда не хотїла ризикувати війною. Бурандай поставив себе так, нїби між Татарами й Данилом нїчого не стало ся, й Данило далї зістаєть ся вірним союзником Орди, її „мирником” (союзником, приятелем: сього делїкатного виразу уживають Татари супроти Данила), і дуже зручно вмів зашахувати Романовичів. Незадовго по приходї він прислав послів до Данила з вістею, що вибераєть ся походом на Литву й закликає його до участи: „иду на Литву: оже єси миренъ, поиди со мною”. Романовичі опинили ся в дуже трудній ситуації: щирости Бурандая вони не вірили анї трошки, бояли ся якогось підступа, союзну Литву воювати їм теж було дуже ненаручно, але з другого боку не відважили ся зірвати з Бурандаєм, супроти його великих сил. Вкінцї нарадили, що в поміч: до Бурандая піде Василько; Данило ж не показував ся Татарам, боячи ся, що вони його вхоплять. Василько злучив ся на Литві з Татарським військом, брав участь в погромі Литви й заслужив від Бурандая похвалу за свої воєнні успіхи, але з многозначним додатком: „хоч брат твій і не приїхав!”
На другий рік Бурандай виступив знову. Своєю метою він голосив похід на Польщу, але в дїйсности, правдоподібно, мав на метї головно покінчити з Романовичами. Приспавши їх увагу попереднього року, на сей раз він уважав можливим відкрити свою гру й поступати з ними рішучо й остро. Він приступив до волинської границї й післав посла у Володимир, жадаючи, аби волинські князї стріли його — як свого старшого, а инакше буде уважати їх своїми ворогами.
Ся вість застала князїв зібраних у Володимирі на родиннім сьвятї: Василько віддавав свою доньку за чернигівського князя Андрія. Від разу перемінила вона в смуток радість зібраних. Данило знову ухилив ся від подорожи й вислав від себе тільки сина Льва і холмського епископа з Васильком. Василько стрінув Бурандая з покорою, з ріжними дарунками і питєм, коло Шумська. Але не вважаючи на всї знаки покори зі сторони князїв, стріча вийшла таки дуже прикра: давнїйших комплїментів не було вже чути, Бурандай стрів князїв докорами і криком (велику опалу створшу), а маючи тепер їх в руках, зажадав, аби вони знищили укріплення своїх городів — зробили свою землю безборонною супроти Татар. Князї мусїли послухати ся: Василько вислав своїх людей розкидати укріплення Кремінця й Лучська, а Лев теж саме зробив із Даниловим, Стожком і Львовом.
Самих князїв Бурандай забрав з собою в похід на Польщу, але його проґрама ще не була виконана. По дорозї Бурандай з Васильком приступив під Володимир і зажадав знищення також володимирських укріплень. Василько для скорости казав запалити укріплення, бо роскидати їх прийшло ся б занадто довго через їх великість. Бурандай сам поїхав переконати ся, чи укріплення спалено, але тим не задоволив ся і на другий день післав своїх Татар розкопати міські вали — на знак свого тріумфу, „назнаменуя образ побЂды”, як поясняє лїтописець. Відти Бурандай пішов на Холм, але застав його добре приготованим до оборони і не відважив ся приступати, а зажадав від Василька, аби той казав залозї піддати ся. Василько разом з Татарами мусїв їхати під місто — намовляти залогу; тому що між Татарами був післаний і товмач, що вмів по руськи, для контролї Василькових слів, то він лише знаком — кидаючи каміннє, дав холмським воєводам до пізнання, аби вони не брали його слів поважно і не піддавали ся. Посадник Константин з огляду на присутних Татар навмисне вилаяв Василька, мовляв за його зраду брату, і піддати ся не згодив ся: „Їдь геть, бо дістанеш камінем по голові! ти вже не брат князеви, а ворог!” На тім і скінчило ся: товмач посьвідчив Бурандаєви, що Василько дїйсно казав піддати ся, але його не послухали. Татарське військо з руськими князями пішли на Польщу: на Люблин, Завихвост під Сендомир, взяли його й страшно знищили. Відти пішли на Лиcець (Лису Гору), на Краків і тудою вернули ся 10).
По сїм походї Бурандай дав спокій Романовичам. Свою мету він осягнув: міські укріплення знищено, способи боротьби з Татарами відібрано, князїв стероризовано (Данило, діставши від Василька відомість, як його прийняв Бурандай, „убояв ся побЂже в Ляхы, а изъ Ляховъ побЂже во Угры”) й приведено в ролю покірних підручників татарських. Доводити їх до розпуки й змушувати до війни з Ордою не було в плянах Бурандая. Громади, що стояли в безпосереднїй залежности від Татар, вернули ся в сю залежність знову, але й розвивати далї сей против-князївський рух по Куремсиних пробах Орда не відважала ся. Зрештою Орду заняли слїдом иньші справи: напружені від довшого часу відносини між ханом Золотої орди Берке і Гулаґу, татарським ханом Персії, переходять в 1262 р. в завзяту війну, що заповняє останнї роки пановання Берке († 1266).
Моральний вплив Бурандаєвого похода був незвичайно сильний і прикрий. Недурно лїтописець обкидає Бурандая такими комплїментами як „безбожный, злый, окаянный, проклятый”; я думаю, що вражіннє від нього на Волини було чи не сильнїйше від першого татарського похода — Бату. На Романовичів, особливо на Данила він мусїв зробити страшне вражіннє: його найдорожша мрія про боротьбу з Татарами розвіяла ся як дим. Коли перший раз опинив ся він в ролї татарського підручника, був він в повнім розцьвітї сил, міг будувати пляни на будуще, міг надїяти ся бодай умерти свобідним, сильним, як його батько; тепер старий, шестьдесятьлїтнїй майже — був він знову в тій прикрій ролї. Становище знову непевне — висїти на ласцї й не ласцї татарського воєводи, тїкати від нього по чужих краях і нїколи не бути певним спокою... Робота довгих років розвіяла ся нї на що.
Данило не довго пережив се тяжке розчарованнє. Десь в 1264 р. він розхорував ся й умер, переживши лише кількома місяцями свого славного сучасника Мендовга 11). Перед смертию він, мабуть, перебував у своїм улюбленім Холмі, бо тут його й поховано, в катедрі Богородицї. Лїтописець присьвятив йому коротку записку, серед оповідання про литовські подїї по смерти Мендовга: ”король тодї впав у велику хоробу, від котрої скінчив своє житє; положили його в церкві св. Богородицї в Холмі, ним збудованій. Сей король Данило був князь добрий, хоробрий і мудрий, він побудував богато городів і поставив церкви, прикрасивши їх ріжними окрасами. Він сьвітив ся своїм братолюбством із братом своїм Васильком. Сей Данило був другим по Соломонї” 12).
Данило мав те рідке щастє, що мав дуже прихильного йому й досить зручного біоґрафа в укладчику першої частини Галицько-волинської лїтописи. Повний щирої симпатії й поважання до свого „короля”, сей лїтописець з замилованнєм слїдить за подвигами свого героя, не упускає нїчого, що могло-б піднести його славу й чесноти, та досить зручно налягає на ясні фарби, малюючи Данила, і на темні — в образах його противників. В результатї, хоч факти маємо ми не перекручені, правдиві, але фіґура Данила рисуєть ся значно ідеалїзованою, і в сїй ідеалїзації перейшла вона й до пізнїйшої історичної традиції, аж до найновійших часів. Авреоля, якою оповив його прихильний йому лїтописець, сьвітить наоколо його особи й нинї, по шістьох столїтях, і новочасні біоґрафи Данила йдуть за його прихильником XIII в. та переповідають його похвали. Тим часом історична правда вимагає більш критичної і більше об'єктивної оцїнки.
Безперечно, Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справдї мусимо дивувати ся його витрівалости, з якою він виборює собі свою вітчину, ріжносторонности й рухливости його дїяльности. Але при тім усїм він був тільки князем, — продуктом князївсько-дружинної полїтичної традиції, і над нею не підіймав ся анї трохи. В хвилях, коли зарисовував ся й ломив ся в усїх напрямах суспільно-полїтичний устрій, вироблений на основі князївсько-дружинній, Данило обертав тільки на всї боки заїзженого князївського коника, даремно силкуючи ся в дипльоматії знайти опору серед тих потрясень, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князївсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясень підіймали ся. Його дипльоматія хаотична. Його полїтика супроти Татар короткозора, непевна, уривочна. Biн не вмів анї з'орґанїзувати якогось ширшого союзу руських князїв, анї оперти ся на народнїх масах. Вибранець народнїй, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сьміє зближити ся до сих мас — вони зістають ся йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції. Його боротьба з народнїм автономічним рухом має глубоко траґічний характер і найлїпше показує, на скільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини.
Його особисті прикмети мають богато привабного, але також і його чесноти не в однім побільшені в традиції. Його ославлена добродушність і вирозумілість, безперечно, були дуже часто тільки вирахованнєм: він не мстив ся на своїх ворогах тодї, коли уважав се ризиковним для себе, але не здержував своєї пімсти, коли чув за собою силу (нпр. побиваннє невільників в Ярославській битві). Його немилосердне поступованнє з репрезентантами против-князївського руху (з болоховськими городами, з Возвяглянами) змушує історика бути дуже здержливим в похвалах його добродушности, хоч зробити закиду якоїсь спеціальної нелюдськости йому також не можна. Його хвалене „братолюбиє” дїйсно могло дивувати сучасників, але тільки супроти звичайних княжих усобиць. Була в нїм рицарськість — відвага, певне понятє чести, відраза до нечесного підступу, але сей рицарський дух взагалї був широко розвинений між українськими князями.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 5.]
http://litopys.org.ua/index.html
Ми спинили ся в татарських відносинах на тім моментї, коли Данило вернув ся з своєї подорожі в Орду, весною 1246 р., признавши себе татарським васальом, з гірким почутєм обиди від сього несподїваного пониження. Але се пониженнє уважав і він і його люде тільки хвилевим. Лїтописець поясняє покору Данила тим, що тодї він ще „не утвердилъ бЂ землЂ своея городы”. Коли й припустити в сих словах певну антіципацію пізнїйших фактів, то в усякім разї пізнїйша полїтика Данила показує, що він не мав наміру зіставати ся послушним слугою татарського хана. Під впливом оповідань лєґата про заходи папи коло орґанїзації християнського союза на Татар, і тих поголосок про новий похід Татар на західню Европу, що справдї робили такий союз потрібним для цїлої Европи, Данило фантазує про можливість оперти ся Татарам зa помочию того християнського союза; але що саму гадку про боротьбу з Ордою не піддала йому сама тільки перспектива сього союзу, видко з того, що й розчарувавши ся слїдом у своїх надїях на Европу, Данило веде далї до конфлїкту з Ордою.
Конфлїкт сей зарисував ся досить скоро по подорожі Данила до Орди. Оповідаючи про прихід Бурундая на місце давнїйшого пограничного татарського воєводи Куремси, лїтописець каже, що Данило „держаше рать с Куремсою и николиже не боя ся Куремсы” 1). Отже перед приходом Бурандая була вже якась досить довга стадия воєнна. Про два походи Куремси на Галичину й Волинь лїтописець згадує в р. 1253-4, але сї походи мусїли бути попереджені якимись конфлїктами, не згаданими в лїтописи; з рештою й ті слова лїтописи про рать держану Данилом з Куремсою до самих лише сих походів тяжко прикласти, так що початки конфлїкту треба мабуть покласти на початок 1250-х рр.
На жаль, лїтопись нїчого не каже про причини сього конфлїкту 2). Я б шукав їх в руху, що прокинув ся серед людности в Київщинї і змагав до того, аби скинувши в себе князївську власть, стати в безпосереднї зносини до Татар. Про нього буду ширше говорити в дальшім роздїлї, тепер же зазначу тільки, що безпосередно тримаючи ся лїтописного оповідання виходило б, що сей рух прокинув ся в области Случи вже по першім походї Бату, а в 1250-х рр. уже обіймав велику територію на пограничних частинах Київщини й Волини (в области Случи, Тетерева й Бога), а по всякій правдоподібности обхопив тодї уже й поднїпрянську Київщину. Для руських князїв, особливо сусїднїх, як галицько-волинські та сїверські, се був дуже небезпечний рух: підтримуючи його, Татари могли б коли не зовсїм видворити князїв з їх волостей, то дуже сильно ослабити. Описані в лїтописи походи Куремси на галицьке Понизє й полудневу Волинь — землї сусїдні з Побожем, що прийшло вже в безпосередню залежність від Татар, могли мати на метї розширеннє безпосередно підвластної Татарам території того против-князївського руху, і я підозріваю, що на сїм ґрун-тї й прийшло до конфлїкту між Данилом і Куремсою.
Як я вже сказав, про початки сього конфлїкту Галицька лїтопись нам нїчого не каже. Доперва приступаючи до оповідання про пізнїйший похід Куремси на Волинь, лїтописець згадує, що ще перед тим Татари Куремси приходили на Понизє, під час коли Данило пішов походом на Литву 3). Вони приступили під Бакоту. Якийсь Милїй — бакотський намістник, або правдоподібнїйше — якийсь місцевий старшина, „старець градський”, що стояв на чолї Бакоти, пристав до них, і Куремса там посадив свого баскака 4). Можливо, що й самий похід був зроблений на поклик сього Милїя, що хотїв піти слїдом побожських громад. Данило, що вернув ся тим часом з Литви, довідавши ся про Татар, післав до Бакоти сина Льва, і той несподіваним нападом застав Милїя не приготованим. Милїя увязнено й завезено до Данила, та Лев поручив ся за ним перед батьком, і Милїй вернув ся назад в Бакоту. Але що йно Львове військо забрало ся, Милїй знову піддав ся Татарам, і що лїтопись нїчого не згадує по тім про відібраннє Бакоти, можна з того здогадувати ся, що якийсь час Бакота була під татарською зверхністю. По сїм Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околицї Кремінця, хотячи змусити його теж до підданства. Кремінецький посадник Андрій вагав ся, „раз казав: я королїв, другий раз: я татарський”. Лїтописець підозріває, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінцї не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, казав його вхопити й забити. Даремно Андрій відкликував ся, що має у себе якусь „Батиєву грамоту (дуже інтересний натяк на можливість якихось попереднїх зносин його з Ордою) — Татари тим ще сильнїйше роззлостили ся, убили його і вирізали серце. Але Кремінця підбити собі Куремсї не удало ся, і він нї з чим вернув ся.
Як я сказав, сї походи Куремси мабуть мали на метї розширеннє безпосередно залежної від Татар території. На звичайні грабівничі напади вони зовсїм не подобають, і коли звістний уже нам претендент Ізяслав Мстиславич по тім слїдом просив Куремсу помогти йому в походї на Галич, Куремса відмовив участи в такій привабній, з добичного становища, експедиції. Лїтописець каже, що Татари мали великий страх перед Данилом: „як тобі йти на Галич? казав Ізяславу Куремса, Данило князь лютий, як схоче позбавити тебе житя, хто тебе виратує?” Не відкидаючи можливости подібних відраджувань, я б бачив в сїм поводженню Куремси добре обдуманий плян — пильнувати пограничних земель, що могли бути переведені під безпосередню власть Орди, й не заривати ся за далеко.
Для Данила така татарська полїтика — підтримувати противкнязївський, автономічний рух та за його помочию переводити руську людність в безпосередню залежність від Орди, була особливо небезпечна. Тож він проти сього руху уважав потрібним виступати з особливим завзятєм. Оповідаючи про війну Данила з болоховськими князями, що підтримували Ростислава, а були такими добровільними підданцями Татар, лїтописець каже, що Данило тим більше завзятє мав на них („болшую вражьду держа”), що вони операли ся на союз з Татарами (яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху); тому він взяв приступом болоховські городи, попалив їх, розкопав укріплення, знищив землю й забрав невільників 5). Отже по тім походї Куремси на Понизє Данило постановив з цїлою рішучостию виступити проти Татар, і заалярмував папу вістями про татарські замисли, накликаючи до оружної помочи 6). А коли від папи і взагалї в заходу нїякої помочи не прийшло, постановив розпочати боротьбу власними силами і вдарити на татарських підданцїв, аби знищити до кореня небезпечний рух.
Момент був для того досить відповідний. Куремса нещасливо вибрав час: вся увага Орди була звернена на ґрандіозні війни в Азиї, розпочаті тодїшнїм великим ханом Менке, й Куремсині пляни на Руси не були піддержані з відповідною енерґією татарським правительством. Данило таким чином мав добрі обставини для своїх плянів. Війна розпочала ся походом на Побоже: тут взято Межибоже й полки Льва Даниловича повоєвали „Побожьє и люди Татарьськыя”, тим часом як полки Данила і Василька руйнували область над Горинею (Болохово) 7).
Потім на весну Данило вислав сина Шварна на громади Тетерева й середньої Случи, і він „взя всЂ городи сЂдящия за Татары” по Случи й Тетереву. Сей другий похід змусив до покори громади, що ще тримали ся по попереднїм: „Білобережцї, Чернятинцї і всї Болоховцї” прислали свої посольства до Данила. Але скільки щирости було в сїй покорі, показав приклад громади Возвягля, що піддала ся Шварну й прийняла від нього його урядника — тивуна, але коли Шварно відійшов, не дала сьому тивуну правити.
Данило хотїв вести війну в сїм напрямі далї, до кінця; він приготовив великі сили для похода на громади надднїпрянські, на Київ. Окрім полків своїх і Василькових він закликав до участи Мендовга, що обіцяв прислати помічні полки литовські й Романа з його полками. Збірним місцем визначено Возвягель — укараннєм сеї громади Данило хотїв розпочати похід. Коли під Возвягель прийшов переднїй полк Данила під проводом Шварна, Возвягляне взяли се військо на сьміх: „бачучи мало вояків з князем, сьміяли ся, стоячи на городї”. Але коли прийшов Данило з усїм військом, вони настрашили ся й піддали ся, та вже не було їм помилування. Данило забрав цїле місто в неволю й подїлив людей між участниками походу: одних Васильку, иньших Льву, иньших Шварнови, а саме місто спалив до решти, так що коли по кількох днях наспіло литовське військо, воно, як оповідає лїтописець, застало тільки головешки та псів, що лазили по городищу 8). Ся незвичайна немилосердність виразно показує, який завзяток мав Данило на сї против-князївські громади.
Не діждавши ся під Возвяглем, як було умовлено, Мендовгових і Романових полків, Данило по зруйнованню Возвягля не пішов на Київ, а вернув ся назад. Плян боротьби з татарськими підданцями був відложений, але обставини скоро змінили ся так, що його прийшло закинути зовсїм.
Куремса за сї походи на татарських клїєнтів пімстив ся походом на Волинь. Він застав Романовичів неприготованими. Одначе його полк, несподївано приступивши під Володимир, стрів ся з сильним опором горожан. Сам Куремса приступив під Лучеськ, але й тут йому не повело ся, і він відступив „в страны своя, рекше в поле” 9). Сили Куремси, „найменьшого з воєвод Бату”, як його називає Пляно-Карпінї, показали ся за слабі для боротьби з державою Романовичів.
Але утїха Романовичів була недовга. На місце Куремси ординське правительство прислало воєводу Бурандая, з далеко більшими силами — „в силЂ тяжцЂ, со множествомъ полковъ татарьскыхъ”. Безперечно, його вислано власне для піддержання татарського престіжу, захитаного останнїми невдачами Куремси, і то головно в відносинах до Галицько-волинської держави. Але хоч останнїм походом Куремси була виповіджена вітверта війна Данилу, Орда не хотїла ризикувати війною. Бурандай поставив себе так, нїби між Татарами й Данилом нїчого не стало ся, й Данило далї зістаєть ся вірним союзником Орди, її „мирником” (союзником, приятелем: сього делїкатного виразу уживають Татари супроти Данила), і дуже зручно вмів зашахувати Романовичів. Незадовго по приходї він прислав послів до Данила з вістею, що вибераєть ся походом на Литву й закликає його до участи: „иду на Литву: оже єси миренъ, поиди со мною”. Романовичі опинили ся в дуже трудній ситуації: щирости Бурандая вони не вірили анї трошки, бояли ся якогось підступа, союзну Литву воювати їм теж було дуже ненаручно, але з другого боку не відважили ся зірвати з Бурандаєм, супроти його великих сил. Вкінцї нарадили, що в поміч: до Бурандая піде Василько; Данило ж не показував ся Татарам, боячи ся, що вони його вхоплять. Василько злучив ся на Литві з Татарським військом, брав участь в погромі Литви й заслужив від Бурандая похвалу за свої воєнні успіхи, але з многозначним додатком: „хоч брат твій і не приїхав!”
На другий рік Бурандай виступив знову. Своєю метою він голосив похід на Польщу, але в дїйсности, правдоподібно, мав на метї головно покінчити з Романовичами. Приспавши їх увагу попереднього року, на сей раз він уважав можливим відкрити свою гру й поступати з ними рішучо й остро. Він приступив до волинської границї й післав посла у Володимир, жадаючи, аби волинські князї стріли його — як свого старшого, а инакше буде уважати їх своїми ворогами.
Ся вість застала князїв зібраних у Володимирі на родиннім сьвятї: Василько віддавав свою доньку за чернигівського князя Андрія. Від разу перемінила вона в смуток радість зібраних. Данило знову ухилив ся від подорожи й вислав від себе тільки сина Льва і холмського епископа з Васильком. Василько стрінув Бурандая з покорою, з ріжними дарунками і питєм, коло Шумська. Але не вважаючи на всї знаки покори зі сторони князїв, стріча вийшла таки дуже прикра: давнїйших комплїментів не було вже чути, Бурандай стрів князїв докорами і криком (велику опалу створшу), а маючи тепер їх в руках, зажадав, аби вони знищили укріплення своїх городів — зробили свою землю безборонною супроти Татар. Князї мусїли послухати ся: Василько вислав своїх людей розкидати укріплення Кремінця й Лучська, а Лев теж саме зробив із Даниловим, Стожком і Львовом.
Самих князїв Бурандай забрав з собою в похід на Польщу, але його проґрама ще не була виконана. По дорозї Бурандай з Васильком приступив під Володимир і зажадав знищення також володимирських укріплень. Василько для скорости казав запалити укріплення, бо роскидати їх прийшло ся б занадто довго через їх великість. Бурандай сам поїхав переконати ся, чи укріплення спалено, але тим не задоволив ся і на другий день післав своїх Татар розкопати міські вали — на знак свого тріумфу, „назнаменуя образ побЂды”, як поясняє лїтописець. Відти Бурандай пішов на Холм, але застав його добре приготованим до оборони і не відважив ся приступати, а зажадав від Василька, аби той казав залозї піддати ся. Василько разом з Татарами мусїв їхати під місто — намовляти залогу; тому що між Татарами був післаний і товмач, що вмів по руськи, для контролї Василькових слів, то він лише знаком — кидаючи каміннє, дав холмським воєводам до пізнання, аби вони не брали його слів поважно і не піддавали ся. Посадник Константин з огляду на присутних Татар навмисне вилаяв Василька, мовляв за його зраду брату, і піддати ся не згодив ся: „Їдь геть, бо дістанеш камінем по голові! ти вже не брат князеви, а ворог!” На тім і скінчило ся: товмач посьвідчив Бурандаєви, що Василько дїйсно казав піддати ся, але його не послухали. Татарське військо з руськими князями пішли на Польщу: на Люблин, Завихвост під Сендомир, взяли його й страшно знищили. Відти пішли на Лиcець (Лису Гору), на Краків і тудою вернули ся 10).
По сїм походї Бурандай дав спокій Романовичам. Свою мету він осягнув: міські укріплення знищено, способи боротьби з Татарами відібрано, князїв стероризовано (Данило, діставши від Василька відомість, як його прийняв Бурандай, „убояв ся побЂже в Ляхы, а изъ Ляховъ побЂже во Угры”) й приведено в ролю покірних підручників татарських. Доводити їх до розпуки й змушувати до війни з Ордою не було в плянах Бурандая. Громади, що стояли в безпосереднїй залежности від Татар, вернули ся в сю залежність знову, але й розвивати далї сей против-князївський рух по Куремсиних пробах Орда не відважала ся. Зрештою Орду заняли слїдом иньші справи: напружені від довшого часу відносини між ханом Золотої орди Берке і Гулаґу, татарським ханом Персії, переходять в 1262 р. в завзяту війну, що заповняє останнї роки пановання Берке († 1266).
Моральний вплив Бурандаєвого похода був незвичайно сильний і прикрий. Недурно лїтописець обкидає Бурандая такими комплїментами як „безбожный, злый, окаянный, проклятый”; я думаю, що вражіннє від нього на Волини було чи не сильнїйше від першого татарського похода — Бату. На Романовичів, особливо на Данила він мусїв зробити страшне вражіннє: його найдорожша мрія про боротьбу з Татарами розвіяла ся як дим. Коли перший раз опинив ся він в ролї татарського підручника, був він в повнім розцьвітї сил, міг будувати пляни на будуще, міг надїяти ся бодай умерти свобідним, сильним, як його батько; тепер старий, шестьдесятьлїтнїй майже — був він знову в тій прикрій ролї. Становище знову непевне — висїти на ласцї й не ласцї татарського воєводи, тїкати від нього по чужих краях і нїколи не бути певним спокою... Робота довгих років розвіяла ся нї на що.
Данило не довго пережив се тяжке розчарованнє. Десь в 1264 р. він розхорував ся й умер, переживши лише кількома місяцями свого славного сучасника Мендовга 11). Перед смертию він, мабуть, перебував у своїм улюбленім Холмі, бо тут його й поховано, в катедрі Богородицї. Лїтописець присьвятив йому коротку записку, серед оповідання про литовські подїї по смерти Мендовга: ”король тодї впав у велику хоробу, від котрої скінчив своє житє; положили його в церкві св. Богородицї в Холмі, ним збудованій. Сей король Данило був князь добрий, хоробрий і мудрий, він побудував богато городів і поставив церкви, прикрасивши їх ріжними окрасами. Він сьвітив ся своїм братолюбством із братом своїм Васильком. Сей Данило був другим по Соломонї” 12).
Данило мав те рідке щастє, що мав дуже прихильного йому й досить зручного біоґрафа в укладчику першої частини Галицько-волинської лїтописи. Повний щирої симпатії й поважання до свого „короля”, сей лїтописець з замилованнєм слїдить за подвигами свого героя, не упускає нїчого, що могло-б піднести його славу й чесноти, та досить зручно налягає на ясні фарби, малюючи Данила, і на темні — в образах його противників. В результатї, хоч факти маємо ми не перекручені, правдиві, але фіґура Данила рисуєть ся значно ідеалїзованою, і в сїй ідеалїзації перейшла вона й до пізнїйшої історичної традиції, аж до найновійших часів. Авреоля, якою оповив його прихильний йому лїтописець, сьвітить наоколо його особи й нинї, по шістьох столїтях, і новочасні біоґрафи Данила йдуть за його прихильником XIII в. та переповідають його похвали. Тим часом історична правда вимагає більш критичної і більше об'єктивної оцїнки.
Безперечно, Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справдї мусимо дивувати ся його витрівалости, з якою він виборює собі свою вітчину, ріжносторонности й рухливости його дїяльности. Але при тім усїм він був тільки князем, — продуктом князївсько-дружинної полїтичної традиції, і над нею не підіймав ся анї трохи. В хвилях, коли зарисовував ся й ломив ся в усїх напрямах суспільно-полїтичний устрій, вироблений на основі князївсько-дружинній, Данило обертав тільки на всї боки заїзженого князївського коника, даремно силкуючи ся в дипльоматії знайти опору серед тих потрясень, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князївсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясень підіймали ся. Його дипльоматія хаотична. Його полїтика супроти Татар короткозора, непевна, уривочна. Biн не вмів анї з'орґанїзувати якогось ширшого союзу руських князїв, анї оперти ся на народнїх масах. Вибранець народнїй, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сьміє зближити ся до сих мас — вони зістають ся йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції. Його боротьба з народнїм автономічним рухом має глубоко траґічний характер і найлїпше показує, на скільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини.
Його особисті прикмети мають богато привабного, але також і його чесноти не в однім побільшені в традиції. Його ославлена добродушність і вирозумілість, безперечно, були дуже часто тільки вирахованнєм: він не мстив ся на своїх ворогах тодї, коли уважав се ризиковним для себе, але не здержував своєї пімсти, коли чув за собою силу (нпр. побиваннє невільників в Ярославській битві). Його немилосердне поступованнє з репрезентантами против-князївського руху (з болоховськими городами, з Возвяглянами) змушує історика бути дуже здержливим в похвалах його добродушности, хоч зробити закиду якоїсь спеціальної нелюдськости йому також не можна. Його хвалене „братолюбиє” дїйсно могло дивувати сучасників, але тільки супроти звичайних княжих усобиць. Була в нїм рицарськість — відвага, певне понятє чести, відраза до нечесного підступу, але сей рицарський дух взагалї був широко розвинений між українськими князями.
Сформулирую вопрос так. Если бы вместио Данила Галицкого на престоле был только один Василько Романович смог бы он достичь аналогичных результатов. Возможно ли было установление боярской олигархии не во времена Дмитрия Детька, а в середине XIII в. ? Какие последствия это бы принесло для Галицко-Волынской Руси? Возможен ли был путь развития аналогичный германским землям в Священной Римской Империи (с влиятельными городскими общинами и фактически самостоятельными владениями феодалов (в немецком случае курфюстов , герцогов и графов, в галицком случае бояр)).
Aurelius Sulpicius
Схоластик
Признаюсь честно - мне не хватает знаний, чтобы ответить на поставленный вопрос.
Однако хочу отметить, что король Данила несопоставимо более логично вписался в европейскую политико-династическую картину, нежели его родичи-современники-Рюриковичи. Сейчас оценил положение с браками его самого и его детей.
http://rusgenealog.ru/index.php?id=gen_tab...en_rk_21#galich
Если сам он был женат на Рюриковне и потом литовской княжне, то все его дети имели супругов из Европы или половцев; единственное исключение - дочь Устинья, но ее мужем был вел. кн. Андрей Ярославич - это явно гиперполитический брак. Понятно, что это было обусловлено географическим положением Галицко-Волынского королевства, но это могло быть и отражением разностороннего вектора внешней политики Данилы, в результате чего его государство стало самым "западноевропейским" из всех русских княжеств.
Однако хочу отметить, что король Данила несопоставимо более логично вписался в европейскую политико-династическую картину, нежели его родичи-современники-Рюриковичи. Сейчас оценил положение с браками его самого и его детей.
http://rusgenealog.ru/index.php?id=gen_tab...en_rk_21#galich
Если сам он был женат на Рюриковне и потом литовской княжне, то все его дети имели супругов из Европы или половцев; единственное исключение - дочь Устинья, но ее мужем был вел. кн. Андрей Ярославич - это явно гиперполитический брак. Понятно, что это было обусловлено географическим положением Галицко-Волынского королевства, но это могло быть и отражением разностороннего вектора внешней политики Данилы, в результате чего его государство стало самым "западноевропейским" из всех русских княжеств.
В этом контексте меня ничуть не удивляет тот факт, что приемниками короны '''короля Руси'' (официальный титул) стали Болеслав из Пястов и Любарт из Гедиминовичей. В военном и идеологическом отношении Галицко-Волынская Русь ощутила влияние Запада. В эпоху Данила имели место иные тенденции. Он вооружил войско на татарский манер, создал многочисленное войско (видно после бурных событий 20-40-х гг. не сильно доверял своим боярам и собрал войско из жителей городов и еще лично свободных горцев Карпат, поскольку от простых зависимых от бояр крестьян Волыни и Галичины как от воинов уже тогда было мало проку). Крепости же укреплял на западный манер, хотя и не отказывался от традиций сооружений фортификаций в Руси. Боярские дружины играли еще какую-то роль, но не были единственным фактором успеха в войне.
Aurelius Sulpicius
Схоластик
К вопросу о кн. Васильке Романовиче: если правильно понимаю, король Данила - яркий пример роли личности в истории.