Андрій Петрик - Великий галицький боярин Дмитро Детько та його рід
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/dkz/2009_13.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/dkz/2009_13.pdf
Вы используете устаревший браузер. Этот и другие сайты могут отображаться в нем неправильно.
Необходимо обновить браузер или попробовать использовать другой.
Необходимо обновить браузер или попробовать использовать другой.
Дмитрий Детько
- Автор темы Kryvonis
- Дата начала
Копипаста из Грушевского
Дмитро Дедько (до c. 20)
Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.
Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) 2). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.
Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III 2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.
Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.
Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.
З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.
Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.
До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.
До Дедька ще прикладали Кунїк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровичі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібні імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.
Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казимиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.
Дмитро Дедько (до c. 20)
Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.
Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) 2). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.
Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III 2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.
Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.
Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.
З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.
Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.
До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.
До Дедька ще прикладали Кунїк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровичі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібні імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.
Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казимиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.
Так Детько всё-таки конфликтовал с Узбеком или Джанибеком. Ведь Вы же кажется писали, что он ставленник УзбекаДедько (Детько, Дятько, Дядько) Дмитрий (год рождения неизвестен — скончался около 1349) — галицкий воевода и знатный боярин в правление Юрия ІІ Болеслава и Дмитрия-Любарта. Опираясь на поддержку литовского князя Любарта, Дедько в 1340-х гг. возглавлял боярское правительство Галицкого княжества. Проводил умелую политику, защищая княжество от нападений Венгрии, Польши и татар. Имел звание «провизора или управляющего Русской земли»
Джанибек решил, что поляки в галичине выгоднее литовцев? Но пока Детько был жив, Джанибек же не был против (формального?) подчинения её Любарту?После его смерти польский король Казимир ІІІ, заручившись нейтралитетом татар, 1349 г. захватил Галицкое княжество
Я не автор статьи в Википедии о Дмитрии Детько. С событиями 40-х гг. XIV в. очень интересная история. Погибает Болеслав - Юрий II. Во всей Галицкой земле и Волыни православные громили католиков иммиграцию которых в Галицкую землю стимулировал Болеслав - Юрий II. Фактический правитель Галицкой земли в 1323-1337 гг. Дмитрий Детько был союзником Узбека. Когда поляки и венгры в 1340 г. вторглись в Галицкую землю Дмитрий Детько попросил помощи у Узбека и золотоордынский хан поспешил ему на помощь. Поляков вытеснили из Галицкой земли и татары вторгнулись в польские земли. После этого поляки не отваживались нападать на Галицкую землю до 1349 г. В 1348 г. Казимир III Великий договорился с послами Джанибека о том, что будет платить дань с завоеваных земель. Видимо он заплатил большую сумму чем Любарт в 1340 г. и поэтому Джанибек в 1349 г. был нейтральным.
Факт того, что поляки платили дань за Галицкую землю татарам отображен в папских документах. Венгры в 1340-1341 г. также были отброшены с территории Галицкой земли и татары вторглись в Закарпатье в бассейн Тисы, но не достигли успехов и воевали с татарами с переменным успехом до 1345 г. Любарт, ставши великим князем волынским, должен был платить татарам дань с Волыни. Татары до 1348 г. и в 1351-1355 гг. были союзниками литовцев.
После того как умер Джанибек уплата дани и поляками и литовцами прекратилось и наверное была возобновлена при Тохтамыша. Но во время войн Тохтамыша с Тимуром естественно Литва не платила дань татарам. Возможно, после битвы на Ворскле, выплата дани снова возобновилась, но это продолжалось до новой смуты в Золотой Орде. Новое возобновление уплаты дани наверное было уже во времена Менгли-Гирея. Одним словом, если в степях был единый сильный правитель, то литовцы и поляки платили дань им с украинских земель. Уплата дани то прекращалась то возобновлялась в зависимости от персон которые правили в степях. Если же в степях были смуты, то поляки и литовцы дань не платили.
Факт того, что поляки платили дань за Галицкую землю татарам отображен в папских документах. Венгры в 1340-1341 г. также были отброшены с территории Галицкой земли и татары вторглись в Закарпатье в бассейн Тисы, но не достигли успехов и воевали с татарами с переменным успехом до 1345 г. Любарт, ставши великим князем волынским, должен был платить татарам дань с Волыни. Татары до 1348 г. и в 1351-1355 гг. были союзниками литовцев.
После того как умер Джанибек уплата дани и поляками и литовцами прекратилось и наверное была возобновлена при Тохтамыша. Но во время войн Тохтамыша с Тимуром естественно Литва не платила дань татарам. Возможно, после битвы на Ворскле, выплата дани снова возобновилась, но это продолжалось до новой смуты в Золотой Орде. Новое возобновление уплаты дани наверное было уже во времена Менгли-Гирея. Одним словом, если в степях был единый сильный правитель, то литовцы и поляки платили дань им с украинских земель. Уплата дани то прекращалась то возобновлялась в зависимости от персон которые правили в степях. Если же в степях были смуты, то поляки и литовцы дань не платили.
Юрий Львович воевал только с эмирами Ногая Тунгузом и Тазом. Дмитрий Детько союзник Узбека, а Джанибек был к нему нейтрален. В 1345 г. татары не вмешывались в войну между русинами и поляками. В 1348 г. Казимир Великий согласился платить дань с завоеванных земель. Джанибек не мешал польскому вторжению 1349 г., когда продвижение поляков на запад достигло Теребовли.
У складних умовах протистояння з Польщею та Угорщиною князь Любарт-Дмитро пішов на значні поступки галицькому боярству, надавши його лідеру Дмитрові Детьку високий сан управителя (provisor чи proconsul) або старости (capitaneus) Руської землі [13, 60]. Дмитро Детько разом із князем Данилом Острозьким зустрічали в 1340 р. ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію [46, 158–159]; про різночитання в джерелах “Daniele Ostrogio” i “de Ostrov” див.: [5, 126].
Из статьи Леонтия Войтовича - http://www.nbuv.gov.ua/Portal/natural/nvvn...4/Voytovych.pdf
Из статьи Леонтия Войтовича - http://www.nbuv.gov.ua/Portal/natural/nvvn...4/Voytovych.pdf
А счем связано охлаждение Джанибека к Детьку? Только с боязнью чрезмерного усиления Литвы (с которой Детько сблизился слишком тесно?)? Или ещё с чем-то?Дмитрий Детько союзник Узбека, а Джанибек был к нему нейтрален. В 1345 г. татары не вмешывались в войну между русинами и поляками. В 1348 г. Казимир Великий согласился платить дань с завоеванных земель. Джанибек не мешал польскому вторжению 1349 г., когда продвижение поляков на запад достигло Теребовли
Там було кілька факторів. 1. У 1341 р. помер Узбек. На зміну йому прийшов Тінібек, якого вбив Джанібек. Природньо, що син проводив іншу політику ніж батько. На відміну від батька він не проводив активної політики на Балканах. Та й великого походу на Угорщину після поразки Атламиша під Романом у 1345 р. не було влаштовано. У той час Джанібек воював у Криму з генуезцями. У Золотій Орді до того ж спалахнула епідемія чуми, яка суттєво зменшила татарське військо. В одній з італійських хронік є згадка, що татари закидали померлих від чуми требушетами до міста Каффа. Епідемя прийшла до Європи саме з Криму, а до Криму потрапила маршрутами трансконтинентальної торгівлі з Китаю та Монголії. Ці епідемія згодом істотно зменшить і військо русинів. Цікаво, що ця епідемія завдала найменших втрат Польщі та Молдавії. Послаблені русини на відміну від 1345 р., не змогли у 1349 р. відбити польського нападу, внаслідок чого Галичина опинилась під владою поляків. 2. Галицько-Волинське князівство перебувало на особливих правах серед вассалів Золотої Орди. Цікаво, що Дмитро Детько продовжував підтримувати союзні відносини з Тевтонським Орденом, з яким до того у дружніх відносинах були Романовичі. Союзниками Дмитра Детька були литовці, які почали завдавати клопотів татарам за правління Гедиміна. Проте, Узбек не заважав цим альянсам. Татари більший період часу (окрім 1323-1325 рр. та 1340-1341 рр.) не мали влади над зовнішньою політикою Юрія II-Болеслава, Дмитра Детька та Любарта Гедиміновича. Те, що його батько був союзником Дмитра Детька, не особливо впливало на політику Джанібека, який не бачив причин втручатись у справи центральноєвропейських країн. Йому було достатньо того щоб з Галичини сплачували данину. Тільки спільний виступ поляків з угорцями спровокував бойові дії 1351-1352 р. Найбільшим подразником для татар на заході були угорці. 3. Європейська політика для Джанібека мала другорядну роль. Джанібек значно пожвавив її тільки тоді, коли угорці зазіхнули на Поділля. Першочерговим завданням для нього було зміцнення позицій всередині країни, а також завоювання Азербайджану.
Одним словом, Джанибек в отличие от отца был не заинтересован в сохранении контроля над Галицкой землей и Волынью. В его же правление под власть Литвы перешел Брянск. В общем во внешней политике Джанибек сдал позиции. Единственным большим успехом было завоевание Азербайджана, но оно было нивелировано тем, что Бердибек убил Джанибека и пребывал в Сарае опасаясь за свою жизнь, что однако его не спасло. Участие татар в событиях 1351-1352 гг. и 1354 г. было обусловлено усилением давления Венгрии на русинов и западные улусы Золотой Орды. Польские союзники Лайоша во время общего похода Любарта и Джанибека были на некоторое время изгнаны из Галицкой земли. Ситуацию спас Лайош который занял Прославию. Джанибек был вынужден повернуть на восток. Джиованни Виллани описал ожесточенную битву между венграми и прославами с одной стороны и татарами с другой. Венгры смогли удержать край за собой, а татары отступили понесши потери в битве и гораздо больше утратив от чумы. Поляки вернули контроль над Галицкой землей. На восстановление сил татарам понадобилось полтора года. Когда венгры в 1354 г. попробовали ещё дальше продвинуться на восток Джанибек встретил их во всеоружии. Поход венгров был неудачным. Более того они утратили Прославию, но при этом Галицкая земля не подвергалась атакам. Одним словом задачей Узбека был возврат под свой контроль Прославии, а не вторжение на запад. Как свидетельствуют данные Виллани там правил какой-то татарин, который в 1352 г. отложился от Золотой Орды и стал вассалом Лайоша. Джанибеку было важно не допустить сепаратизма знати на западе, поскольку он уже не контролировал улусы Шибана и Орды на востоке Золотой Орды. Фактически Джанибек стоял под угрозой распада своей державы, но с сепаратизмом он ещё мог справиться. На Галицко-Волынскую державу, как и на Смоленск с Брянском он уже махнул рукой.
Від чуми найменше постраждали Молдавія, Волощина, Польща та Велике Князівство Литовське, Рязанське князівство, як країни, які знаходились всередині континенту та через які проходило не так багато торгівельних шляхів. Там де були жваві торгові магістралі, морські доки та великі амбари, де могли жити щури, найбільше і лютувала чума. Хворобу переносили блохи на щурах, які з щурів переходили на людей. Внаслідок епідемії у Європі загинуло 40 млн. чоловік. Молдавія, Волощина, Польща та Велике Князівство Литовське були менше включені у систему міжконтинетальної торгівлі ніж Золота Орда, Угорщина або Генуя.
Ян из Чарнкова об отношениях Детька и Узбека -
Вскоре после этого, по смерти сына мазовецкого князя Тройдена и князя всей Руси Болеслава, прозванного Юрием, которого Казимир по своей воле поставил в княжестве русском и который был отравлен русинами, упомянутый Казимир в отместку за убийство своего родича с огромными силами вторгся на Русь. Князья, бояре и вся русская шляхта не могли ему противостоять и добровольно вручили ему себя и свои владения, приняли его за своего господина и скрепили свою верность присягой.
Когда после окончания этого король Казимир счастливо вернулся домой и пребывал в королевстве польском, некий негодный пан по имени Датко (Датко и Даниель - Дмитр Дедко и, вероятно, князь Даниил Острожский), державший замок Перемышль, вместе с неким Даниелем из Острова и без ведома прочей русской шляхты тайно известили императора татар, что король Казимир напал на Русь, захватил её и препятствует выплате дани, которую русские привыкли платить татарам. В ответ на их донесение татарский царь послал на Русь огромное войско с приказом вместе с русинами напасть на Польшу и жестоко её опустошить. Когда они подходили к Висле, король Казимир преградил им дорогу со своим войском, сильно укрепился и не дал перейти реку. При этом он потерял одного своего отважного рыцаря, сандомирского воеводу Челея, пронзённого татарской стрелой и на месте испустившего дух. Возвращаясь, татары пытались взять люблинский замок, который тогда был построен только из дерева, однако его гарнизон защищался изо всех сил и вынудил их снять осаду.
Вскоре после этого, по смерти сына мазовецкого князя Тройдена и князя всей Руси Болеслава, прозванного Юрием, которого Казимир по своей воле поставил в княжестве русском и который был отравлен русинами, упомянутый Казимир в отместку за убийство своего родича с огромными силами вторгся на Русь. Князья, бояре и вся русская шляхта не могли ему противостоять и добровольно вручили ему себя и свои владения, приняли его за своего господина и скрепили свою верность присягой.
Когда после окончания этого король Казимир счастливо вернулся домой и пребывал в королевстве польском, некий негодный пан по имени Датко (Датко и Даниель - Дмитр Дедко и, вероятно, князь Даниил Острожский), державший замок Перемышль, вместе с неким Даниелем из Острова и без ведома прочей русской шляхты тайно известили императора татар, что король Казимир напал на Русь, захватил её и препятствует выплате дани, которую русские привыкли платить татарам. В ответ на их донесение татарский царь послал на Русь огромное войско с приказом вместе с русинами напасть на Польшу и жестоко её опустошить. Когда они подходили к Висле, король Казимир преградил им дорогу со своим войском, сильно укрепился и не дал перейти реку. При этом он потерял одного своего отважного рыцаря, сандомирского воеводу Челея, пронзённого татарской стрелой и на месте испустившего дух. Возвращаясь, татары пытались взять люблинский замок, который тогда был построен только из дерева, однако его гарнизон защищался изо всех сил и вынудил их снять осаду.
Раз Юрий II Болеслав стал князем, то наверное никого из мужского потомства Данилы Галицкого вообще не осталось?
Или кто-то из потомков Данила мог остаться, но Узбек (хан 1313 — 1341) по каким-то причинам тогда считал, что ему выгоден как раз слабый Галицко-Волынский князь?
Если да, то почему - ведь с вокняжением Гедимина (княжил с 1316 по 1341 год) Литва быстро усиливалась? (И Галичина-Волынь должна была стать естественным союзником татар?)
Или кто-то из потомков Данила мог остаться, но Узбек (хан 1313 — 1341) по каким-то причинам тогда считал, что ему выгоден как раз слабый Галицко-Волынский князь?
Если да, то почему - ведь с вокняжением Гедимина (княжил с 1316 по 1341 год) Литва быстро усиливалась? (И Галичина-Волынь должна была стать естественным союзником татар?)
Болеслав-Юрий стал правителем Галицко-Волынской державы, когда был 15-летним. Это фактически номинальный правитель. Первые самостоятельные действия он предпринял во второй половине 30-х гг. XIV в., то есть через десятилетие после своей коронации. Восточная Волынь и Берестейщина принадлежала Любарту, который правил этими территориями как вассал Юрий-Болеслава. Л. Войтович предполагает, что его столицей стал город Любартов (современный город Любар) на территории прежней Болоховской земли. Он также предполагает, что из Романовичей остались только представители боковых не имеющих прав на престол династических линий. К ним он относил Данила Острожского. Фактический правитель Галицко-Волынской державы это Дмитрий Детько и его боярская олигархия. Дмитрий Детько владел Перемышлем и приграничными с Польшей землями. Поэтому он был очень заинтересован в татарской помощи в 1340 г., поскольку в противном случае его земли захватил бы король Казимир. В актах Галицко-Волынской державы и международных договорах с Тевтонским Орденом зафиксированы имена и других бояр, которые также имели значительные владения. Если обратить внимание на то, что Юрий-Болеслав имел столицей Владимир-Волынский, становиться ясно, что он мог контролировать только территории Холмской земли, а также территорию современной Волынской области Украины. В общем власть короля была очень ограничена и именно потому он искал поддержки у венгерского и польского короля, чтобы ограничить власть боярства Галицкой земли. Поддержание внутренних противоречий было выгодно Золотой Орде, поскольку позволяло ханам играть на противостоянии интересов боярства и князей. Хан Узбек не желал восстановления порядков эпохи Романовичей и активно поддерживал галицкое боярство. В то же время Узбек был заинтересован в сохранении Галицко-Волынской державы как противовеса Литве и Венгрии, которые были врагами Золотой Орды.
Статья Леонтия Войтовича - http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1333173/_
Статья Леонтия Войтовича - http://lnu.academia.edu/LeontiyVoitovycz/Papers/1333173/_
Отношения Литвы и Золотой Орды при Гедимине та еще история. В 1315 г. татары воевали против литовцев. В 1339-1340 гг. Гедимин попробывал распространить свою власть на Смоленск, втянув его в литовскую сферу влияния. Это вызвало поход татар под руководством Товлубия. Еще раньше Гедимин распространил свое влияние на раньше вассальные от Золотой Орды земли турово-пинского княжества. Отдельно останавливаться на ситуации с Киевскоим княжеством не буду, поскольку мы этот вопрос уже обсуждали. Распространение власти литовцев на Смоленск и Киев татары еще могли остановить, но если литовцы распространяли власть на земли Полесья, то тут даже татарская помощь не помогала. По данным беларуско-литовских летописей татарские войска в разное время несколько раз были разбиты литовцами. Ипатьевская летопись подтвеждает случай 1277 г., когда войско Лева и татар было разбито около Гродно. Литовцы были профессионалами войны в лесной местности чем не могли похвалиться татары. Плохие коммуникации на территории современной Беларуси в XIV в. были для литовцев скорее плюсом чем минусом. Татары смогли отбросить литовцев от Смоленска, но сами не углублялись в леса Полесья. В Киевской земле после конфликта с литовцами татары смогли добиться успеха и сменить литовского ставленника Михаила-Ольгимунта своим ставленником Федором из путивльской династии. Но это не означало, что влияние литовцев в Киевской земле должно было исчезнуть. Думаю под влиянием литовцев остались Чернобыль, Овруч и Житомир, которые находились в лесной зоне. Таким образом литовцы контролировали лесную зону, а татары влияли на правителей княжеств в лесостепи. Правители лесостепной части Восточной Европы в силу географических обстоятельств не могли эффективно противостоять татарам, поскольку их земли были открыты для вторжений гораздо в большей степени чем лесные просторы которые контролировали литовцы и вассалы Гедимина.
По рускому лествичному праву именно они имели правоОн также предполагает, что из Романовичей остались только представители боковых не имеющих прав на престол династических линий. К ним он относил Данила Острожского
Вот это и странно! Чего ему было бояться сильной Галицко-Волынской державы, если именно во времена Узбека резко уситлились Литва и Венгрия, которые были врагами как Волыни и Галичины, так и Орды? Скорее наоборот, надо было стараться её усилить с целью не допустить её подчинения ни Венгрии, ни Литве?Поддержание внутренних противоречий было выгодно Золотой Орде, поскольку позволяло ханам играть на противостоянии интересов боярства и князей. Хан Узбек НЕ ЖЕЛАЛ восстановления порядков эпохи Романовичей и активно поддерживал галицкое боярство. В то же время Узбек был заинтересован в сохранении Галицко-Волынской державы как противовеса Литве и Венгрии, которые были врагами Золотой Орды
В том то и проблема, что лестница в системе наследования в Галицко-Волынской державе фактически не действовало. Престол как правило передавался от отца к сыну. Исключение это период 1270-1295 гг. когда Галицко-Волынская держава фактически разделилась на две части и только энергия Льва Даниловича смогла объеденить и усилить страну.
Думаю дело в традиционно напряженных отношениях Галицко-Волынской державы и Золотой Орды. Дружественными они были только во время правления Тохты, а во времена Берке это был вынужденный союз как с одной, так и со второй стороны. Во время правления Телебуги центральные власти Золотой Орды были союзниками волынских Романовичей против галицких Романовичей. Узбеку же была не нужна чрезвычайно усилившаяся Галицко-Волынская держава, его больше устраивали границы державы Романовичей существовавшие в эпоху Берке. Дмитрия Детька Узбек-хан поддерживал только потому, что желал найти противовес влиянию Романовичей и Пяста Болеслава. Узбек одобрил кандидатуру Болеслава, но серьезно ограничил его будущие права. С Любартом на Волыни он также согласился ограничывая будущие права Юрия-Болеслава. В Галицко-Волынской державе именно поднявшее голову после Льва Даниловича боярство было протатарской силой. Когда же к власти пришел Джанибек он сменил политику и предоставил боярам разбираться своими силами с поляками и венграми. А когда нагрянула эпидемия чумы и подкосила силы Галичины, как региона активно торговавшего с золотоордынскими городами Северного Причерноморья, то поляки в союзе с венграми смогли захватить Галичину. В отличии от отца Джанибек был больше заинтересован Средней Азией и Азербайджаном чем западным вектором. Узбек же установил систему противовесов в Восточной Европе. Литву сдерживали Великое Московское Княжество, Смоленское княжество и Галицко-Волынская держава. К этому необходимо прибавить еще тот фактор, что Юрий-Болеслав подтвердил традиционный союз правителей Волыни с Тевтонским Орденом. Венгрию сдерживали Галицко-Волынская держава и Второе Болгарское Царство. Позже к ним присоеденилось Княжество Валахия.
TRADE AS A FACTOR OF URBAN DEVELOPMENT IN RED RUS’ (GALICIA-VOLHYNIA PRINCIPALITY)
http://www.ianblanchard.com/CEU/Kuznetsova.pdf
http://www.ianblanchard.com/CEU/Kuznetsova.pdf
Поделиться: