Ось яка цікава оповідка знайшлась у старовинних книгах давніх знаменитих полководців. Це оповідання показує нам, як доблесть та врівноваженість двох солдатів зруйнувала цілу імперію таким чином, що супротивник мав поразку ще до початку бою.
Сидять якось двоє Олександрових воїв, козак та якійсь бурсак, палять багаття, п’ють горілку, заїдають салом. Як це їдуть роз’їзні Даривушего війська. Оце хвалангити подоставали пищалі та гвинтівку, але ж де там супроти орди. Зараз виїзжа Даривушів ахвіцер та питає:
- Кто ви єсть такіє, зачем тут сідітє и жґьотє дєрєв’я?
Козак так йому степенно одповідає:
- Єсть ми Олександра Македонського вояки, Брацлавського полку козаки, сидимо тут, горілку п’ємо, а багаття розпалили, бо вночі холодно. А ось хто ти такий, того ми не вєм.
- Я єсть Даривушого славного войска поручік Бєс. Отвєчайтє мнє нємєдлєнно: сколько вашего войска и сколько у вас всякіх пулємьотов, - каже перський вояка.
Козак знов спокійно одповідає:
- Ви такий хуткий, пане поручіку, що я гєн зовсім розгубився, злізайте-но з коня, сідайте до столу, а то, що ж так розмовляти, так можна із голоду звестися. Бурсаче, занеси бутиля до хлопців, хай-но теж розімнуться.
- Вот я тєбє січас ґолову саблєй отрублю і таґда поґаваріш мнє, - але з коняки зліз, сів до столу та заклав салпєтку за комірець. Як пише Гаврила Москаль, саме тоді в перському війську голодно було.
Сидять вони таким чином, по перший-другий закинули, аж тоді взяли козак з бурсаком по люльці, забили гарно тютюном з різнотрав’ям, розпалили та затягнулися. Коли це дивиться поручік Бєс, трохи зніяковів, бо зроду не бачив, щоб людина дим видихала, та й питає собі:
- А што ето ви, плєнниє, дєлаєте с етімі пріспособлєніямі?
- Ге, та люльку палю…
- А как ето?
- А ось нате…
Хапає ахвіцер люльку та тягне так, що аж в очах потемніло: воно без звички як багнетом у печінку, про таке, наприклад, пише Микита Коноваленко, що не курив тридцять років, аж потім з п’яну почав.
- А што ж ето такоє, - кричить поручік, як трохи прогавкався. – Што за єрундєнь ти мнє подсунул?!
- Тю, та це ж табака… Та й ще гарна, з різнотрав’ям…
- С різнотравієм?! Ето што, всє у вас такоє употрєбляют?
- А як же, єсть, звичайно, такі що і не палять, але то всілякі гєлоти та ахвиняни, то вони й горілки не п’ють, тільки квас. Але як військо йде, то диму добре бува, здалеку - ніби село горить.
Злякавсь Бєс, бо пойняв, що сила їхня не тільки в немалому, як він думав, числі, але й у надзвичайній міці здоров’я, зразу наказав тих козаків стратити, та й каже до своїх воїв:
- Мнє нада посовєтоваца с камандіром.
Сів на коняку та поїхав до полковника Тизаперна, першого Даривушого воєводи. Розповів як все було, а той відповідає:
- Ми, канешно, навряд лі справімся с імєющіміся сіламі протівніка, каґда у нас под рукой єсть только дівізія льохкой пєхоти і полк кавалерії. Нєобходімо запросіть помощ у вищестоящеґо начальства.
Та відправив гінців до самого Даривуша. Ті гінці трохи по чарці вина випили, одні автори кажуть, що чарки були як відро, а другі - що вино було як горілка, але відомо зі слів старших людей, що коли ті їздки проскинезію робили, то цариця від перегару впала, а цар всіх їх звелів порубати, крім одного, а у палаці не було чим дихати ще тиждень. Той один так з переляку забрехався, буцімто купа драконів налетіла, та палить села, а в кожного замість пальців по такій гарматі, що до неї вола можна запхати. Тоді цар покинув той Вавилон та втік у Бактрію збирати велике військо, а Тизаперну наказав захищати Персію, з чим той, як відомо, не впорався, бо, покі гінці їздили туди й назад, військо Олександра вспіло перепочнути та отримати поповнення.
Що ж до долі тих двох Олександрових солдатів, то відомості розбігаються. В Сидора Омельчина записано, що їх катували три дні та повісили, а в Неарха, котрий ото був флотським адміралом, що ті втекли, перепоївши вартових, при чому я схиляюся до останньої версії, бо, як відомо від старшин, козак тоді диктував лепорт бурсакові до полковника Птольоми з цього приводу, а той вставив цей цікавий епізод у другу книгу своїх мемуарів. Але всі автори збігаються у тому, що козака звали Марко, а ось про бурсака достеменно невідомо, в Сидора Омельчина тільки записано, що ніби Микола.
Сидять якось двоє Олександрових воїв, козак та якійсь бурсак, палять багаття, п’ють горілку, заїдають салом. Як це їдуть роз’їзні Даривушего війська. Оце хвалангити подоставали пищалі та гвинтівку, але ж де там супроти орди. Зараз виїзжа Даривушів ахвіцер та питає:
- Кто ви єсть такіє, зачем тут сідітє и жґьотє дєрєв’я?
Козак так йому степенно одповідає:
- Єсть ми Олександра Македонського вояки, Брацлавського полку козаки, сидимо тут, горілку п’ємо, а багаття розпалили, бо вночі холодно. А ось хто ти такий, того ми не вєм.
- Я єсть Даривушого славного войска поручік Бєс. Отвєчайтє мнє нємєдлєнно: сколько вашего войска и сколько у вас всякіх пулємьотов, - каже перський вояка.
Козак знов спокійно одповідає:
- Ви такий хуткий, пане поручіку, що я гєн зовсім розгубився, злізайте-но з коня, сідайте до столу, а то, що ж так розмовляти, так можна із голоду звестися. Бурсаче, занеси бутиля до хлопців, хай-но теж розімнуться.
- Вот я тєбє січас ґолову саблєй отрублю і таґда поґаваріш мнє, - але з коняки зліз, сів до столу та заклав салпєтку за комірець. Як пише Гаврила Москаль, саме тоді в перському війську голодно було.
Сидять вони таким чином, по перший-другий закинули, аж тоді взяли козак з бурсаком по люльці, забили гарно тютюном з різнотрав’ям, розпалили та затягнулися. Коли це дивиться поручік Бєс, трохи зніяковів, бо зроду не бачив, щоб людина дим видихала, та й питає собі:
- А што ето ви, плєнниє, дєлаєте с етімі пріспособлєніямі?
- Ге, та люльку палю…
- А как ето?
- А ось нате…
Хапає ахвіцер люльку та тягне так, що аж в очах потемніло: воно без звички як багнетом у печінку, про таке, наприклад, пише Микита Коноваленко, що не курив тридцять років, аж потім з п’яну почав.
- А што ж ето такоє, - кричить поручік, як трохи прогавкався. – Што за єрундєнь ти мнє подсунул?!
- Тю, та це ж табака… Та й ще гарна, з різнотрав’ям…
- С різнотравієм?! Ето што, всє у вас такоє употрєбляют?
- А як же, єсть, звичайно, такі що і не палять, але то всілякі гєлоти та ахвиняни, то вони й горілки не п’ють, тільки квас. Але як військо йде, то диму добре бува, здалеку - ніби село горить.
Злякавсь Бєс, бо пойняв, що сила їхня не тільки в немалому, як він думав, числі, але й у надзвичайній міці здоров’я, зразу наказав тих козаків стратити, та й каже до своїх воїв:
- Мнє нада посовєтоваца с камандіром.
Сів на коняку та поїхав до полковника Тизаперна, першого Даривушого воєводи. Розповів як все було, а той відповідає:
- Ми, канешно, навряд лі справімся с імєющіміся сіламі протівніка, каґда у нас под рукой єсть только дівізія льохкой пєхоти і полк кавалерії. Нєобходімо запросіть помощ у вищестоящеґо начальства.
Та відправив гінців до самого Даривуша. Ті гінці трохи по чарці вина випили, одні автори кажуть, що чарки були як відро, а другі - що вино було як горілка, але відомо зі слів старших людей, що коли ті їздки проскинезію робили, то цариця від перегару впала, а цар всіх їх звелів порубати, крім одного, а у палаці не було чим дихати ще тиждень. Той один так з переляку забрехався, буцімто купа драконів налетіла, та палить села, а в кожного замість пальців по такій гарматі, що до неї вола можна запхати. Тоді цар покинув той Вавилон та втік у Бактрію збирати велике військо, а Тизаперну наказав захищати Персію, з чим той, як відомо, не впорався, бо, покі гінці їздили туди й назад, військо Олександра вспіло перепочнути та отримати поповнення.
Що ж до долі тих двох Олександрових солдатів, то відомості розбігаються. В Сидора Омельчина записано, що їх катували три дні та повісили, а в Неарха, котрий ото був флотським адміралом, що ті втекли, перепоївши вартових, при чому я схиляюся до останньої версії, бо, як відомо від старшин, козак тоді диктував лепорт бурсакові до полковника Птольоми з цього приводу, а той вставив цей цікавий епізод у другу книгу своїх мемуарів. Але всі автори збігаються у тому, що козака звали Марко, а ось про бурсака достеменно невідомо, в Сидора Омельчина тільки записано, що ніби Микола.
:tatice_05:
