Lanselot
Гетьман
А вот непосредственно Григории, правда в уклоном на Лавру:
"МИТРОПОЛИТ ГРИГОРІЙ І ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР
Як відомо, кардинал Ісидор навіть після свого вигнання з Литовсько-Руської держави продовжував висвячувати ієрархів, в усякому разі, частина з яких, була прийнята в Україні . 15 жовтня 1458 року ним був рукоположений новий уніатський митрополит Григорій, який із відповідним листом був відправлений до Казимира. Так починалась нова сторінка в історії Київської і всія Русі митрополії, сторінка вельми складна і неоднозначна.
Не дивлячись на доволі складні стосунки з папським престолом в результаті підтримки останнім хрестоносців, Казимир не мав, звичайно, можливості відмовитися від вимог папи. Так під владу Григорія перейшли дев’ять єпархій – фактично вся митрополія Київська і всія Русі. Не дивлячись на гарячі протести Московського митрополита Йони , поступово всі архієреї були змушені волею чи неволею визнати над собою владу висвяченого кардиналом Ісидором архієрея. Виключенням був Євфимій Брянський і Чернігівський, який 1464 р. покинув свою паству і втік до Москви. Всі інші лишилися з паствою… і з Григорієм . Повне визнання урядом Григорія Б. Бучинський відносить до сейму 1460 р. Посли митрополита Іони повернулися до нього і "привезли тільки усну декларацію від Олельковичів, марну і слабу потіху до Іони". До 1461 р. всі єпископи і паства визнали Григорія митрополитом . На разі, погляд московських істориків на цю проблему містить в собі драматизм якихось страшних гонінь від уніатів .
Але насправді у нас нема причин констатувати якісь особливі гоніння на православ’я в цей період. Так, польські історики, навпаки, закидають Казимирові IV релігійну байдужість і обвинувачують в тому, що через нього посилилось в Литві православ’я . Не відомі також і якісь законодавчі акти цього можновладця, пов’язані з підтримкою Флорентійської унії . Так само, не маємо ми жодної інформації й про якийсь масовий перехід українського населення в унію. Отже, причину прийняття Григорія потрібно шукати дещо в іншій площині. Згадаймо, що тут знову перед єпископами постав вибір між неканонічним Іоною і вельми й вельми підозрілим в унії Григорієм. Як ми знаємо, в аналогічній ситуації з Ісидором вони закономірно стали на бік Іони. Чому ж тоді був прийнятий Григорій? Чому "в очах суспільності і ієрархії великого князівства ціла боротьба між Григорієм і Іоною була тільки боротьбою між двома юрисдикціями - патріаршою і самозваною" , а не між уніатством і православ’ям? Вирішення проблеми виглядає дещо незвичним, але цілком вмотивованим на основі наявних джерел. І. Власовський припустив, що прийняття Григорія більшістю православних Київської митрополії було пов’язане з тим, що в ньому з самого початку не бачили прихильника унії, а поставлення його, на відміну від Іони, було канонічним . Щоправда, до нашого часу у списку XVI ст. дійшло похвальне слово Флорентійському собору цього Григорія (автор публікації допускає також авторство Григорія Цамблака, що, втім, дуже й дуже маловірогідно). Але при ближчому вивченні цього твору за велемовними похвалами, як не дивно, не видно реальної унійної ідеології. Вірогідно, такими загально декларативними промовами митрополит відбивався від католицького тиску. Характерно, що на полях рукопису, який походить із Вільни, знаходиться пізніша приписка: "мнится, сіе слово есть Ісидора митрополита Кіевского, бо б на семь събор во Флорентіи" . Таким чином, уже в XVI-XVII ст. про-католицькі вислови не асоціювалися в свідомості православних із Григорієм.
Впевненість в православності нового митрополита була настільки високою, що в 60-х роках навіть існувала ситуація, за якої під його омофор могла перейти Новгородська єпархія. Власне, і це бажання, і його не здійснення не залежало від чисто релігійних чинників. Проте, якби Григорія не вважали православним митрополитом - таке питання взагалі б не постало .
Остаточний розрив Григорія з унією був пов’язаний із отриманням ним канонічного поставлення від православного патріарха. Патріарх Симеон Трапезундський (1468-1469), до якого звернувся Григорій, не виконав його в прохання це зробити, можливо тому, що сам у цей час втратив свою кафедру, але його наступник Діонісій (1469-1476) дав Григорію бажане благословення і утвердження в митрополичому сані, й навіть направив свого посла не лише до Київської митрополії, але навіть до Москви і Новгорода, умовляючи, аби Григорій був прийнятий і там (митрополит Іона визнаний Цариградом ніколи не був). Втім московський великий князь Іван III, вірний своїй неканонічній "автокефалії", заборонив пускати на свої землі патріаршого посла, і, безумовно - Григорія. "…для нас у цій справі важливі, власне, дві обставини. По-перше, те, що митрополит Григорій сам просив собі благословення і потвердження в сані від православного Цареградського патріарха і тим ясно висловив, що визнає над собою владу цього патріарха і відрікається від унії і від підпорядкування уніатському Цареградському патріарху, що жив у Римі: без такого визнання і зречення прохання Григорія не мало би смислу. По-друге, оскільки православний патріарх Діонісій дійсно прийняв Григорія під свою владу, благословив його і затвердив у сані митрополита, то, отже, повірив його зреченню від унії і визнав його за такого, що долучився до Православної Церкви. А потрібно зауважити, що цей Діонісій був учнем Марка Ефеського й у якості послушника жив при ньому до самої його смерті, під його керівництвом вивчав Священне Писання й творіння отецькі і вирізнявся суворим православ'ям. Достовірність же факту, що Григорій посилав до Цариграду просити собі благословення і потвердження, і що патріарх дав Григорієві свою благословенну грамоту, не може підлягати ніякому сумніву…" . Отже, тут уже православність Григорія і його канонічність доводиться визнати й московським історикам: "Навіщо б Григорієві, і після стількох років служби, шукати ще в Цариграді благословення і потвердження собі, якби він устиг насадити у своїй митрополії унію, принесену з Риму, і якби на своєму досвіді не переконався, що православні його пастви завзято відвертаються від Риму і папи і визнають над собою тільки одного верховного архипастиря - православного Цареградського патріарха?" - коментує цю подію преосв. Макарій.
На разі, перші спроби контакту Григорія з Константинополем Б. Бучинський відносить до 1464 року . "В р. 1467 справа була настільки дозріла, що польський уряд... вважав можливим в урядовім світі виразити між рядками признання, що київський митрополит є чоловіком православної віри!" . Та папська курія продовжувала вважати його уніатом ще і в 1471 р. й не реагувала на натяки. "Папський престол не хотів перевіряти натяків, що їх він 1468 став діставати з Польщі, з усією імовірністю з огляду на свої плани турецької війни..." . Папське оточення, натомість, санкціонувало експансію бернардинського ордену , очевидно роблячи наголос на суто католицькому впливі. Основною причиною звернення Григорія до Константинополя Б. Бучинський вважає новгородське питання. Григорій у 1470 році мав бл. 70 років. В цих умовах даний автор відкидає як причину навернення внутрішні причини . Але, як ми уже відзначали, швидкий перехід єпархій під омофор Григорія свідчить про те, що він не сприймався всерйоз за уніата уже в 1460-1461 рр.!
На жаль, міра участі в цих подіях Печерської обителі нам абсолютно не відома. В. Рибинський пишучи про Григорія, відзначав, що Григорій вірогідно «навіть не був визнаний у Києві законним митрополитом, і саме ім'я його тут замовчували. Це можна бачити з того, що, відзначаючи факт відновлення Києво-Печерської лаври в 1470 р., ще за життя Григорія, і літопис, і надгробний напис Симеона Олельковича – згадують, що подія це сталася «при королі Казимирі і при архимандриті Іоанні», а імені митрополита не згадують» . З приводу цієї теорії хочеться відмітити, що описувані події відбувалися в часі, коли вже, вірогідно, готувалася підписана патріархом грамота 1480 про незалежність Лаври від митрополитів. Таким чином, описаний В. Рибинським казус може бути пов’язаний і з цим. Але, однак, факт цей вельми промовистий.
Втім, перший відомий нам Печерський помянник XV - початку XVI ст. містить в собі ім’я Григорія, хоча ім’я Ісидора там - витравлено . Таким чином, і в Печерському монастирі Григорій визнавався за канонічного митрополита. Втім, неоднозначне ставлення якщо не сучасників, то в усякому разі нащадків до Григорія прекрасно видно з "Хронології" свят. Петра Могили, де про митрополита сказано: "Митрополитом був Григорій, року 1442. Був ..., але за нашими правдивішими ... Йона, котрого на місце Ісідора Русь посадила".
Так безславно закінчились в Україні багатолітні спроби ввести Флорентійську унію.
"МИТРОПОЛИТ ГРИГОРІЙ І ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР
Як відомо, кардинал Ісидор навіть після свого вигнання з Литовсько-Руської держави продовжував висвячувати ієрархів, в усякому разі, частина з яких, була прийнята в Україні . 15 жовтня 1458 року ним був рукоположений новий уніатський митрополит Григорій, який із відповідним листом був відправлений до Казимира. Так починалась нова сторінка в історії Київської і всія Русі митрополії, сторінка вельми складна і неоднозначна.
Не дивлячись на доволі складні стосунки з папським престолом в результаті підтримки останнім хрестоносців, Казимир не мав, звичайно, можливості відмовитися від вимог папи. Так під владу Григорія перейшли дев’ять єпархій – фактично вся митрополія Київська і всія Русі. Не дивлячись на гарячі протести Московського митрополита Йони , поступово всі архієреї були змушені волею чи неволею визнати над собою владу висвяченого кардиналом Ісидором архієрея. Виключенням був Євфимій Брянський і Чернігівський, який 1464 р. покинув свою паству і втік до Москви. Всі інші лишилися з паствою… і з Григорієм . Повне визнання урядом Григорія Б. Бучинський відносить до сейму 1460 р. Посли митрополита Іони повернулися до нього і "привезли тільки усну декларацію від Олельковичів, марну і слабу потіху до Іони". До 1461 р. всі єпископи і паства визнали Григорія митрополитом . На разі, погляд московських істориків на цю проблему містить в собі драматизм якихось страшних гонінь від уніатів .
Але насправді у нас нема причин констатувати якісь особливі гоніння на православ’я в цей період. Так, польські історики, навпаки, закидають Казимирові IV релігійну байдужість і обвинувачують в тому, що через нього посилилось в Литві православ’я . Не відомі також і якісь законодавчі акти цього можновладця, пов’язані з підтримкою Флорентійської унії . Так само, не маємо ми жодної інформації й про якийсь масовий перехід українського населення в унію. Отже, причину прийняття Григорія потрібно шукати дещо в іншій площині. Згадаймо, що тут знову перед єпископами постав вибір між неканонічним Іоною і вельми й вельми підозрілим в унії Григорієм. Як ми знаємо, в аналогічній ситуації з Ісидором вони закономірно стали на бік Іони. Чому ж тоді був прийнятий Григорій? Чому "в очах суспільності і ієрархії великого князівства ціла боротьба між Григорієм і Іоною була тільки боротьбою між двома юрисдикціями - патріаршою і самозваною" , а не між уніатством і православ’ям? Вирішення проблеми виглядає дещо незвичним, але цілком вмотивованим на основі наявних джерел. І. Власовський припустив, що прийняття Григорія більшістю православних Київської митрополії було пов’язане з тим, що в ньому з самого початку не бачили прихильника унії, а поставлення його, на відміну від Іони, було канонічним . Щоправда, до нашого часу у списку XVI ст. дійшло похвальне слово Флорентійському собору цього Григорія (автор публікації допускає також авторство Григорія Цамблака, що, втім, дуже й дуже маловірогідно). Але при ближчому вивченні цього твору за велемовними похвалами, як не дивно, не видно реальної унійної ідеології. Вірогідно, такими загально декларативними промовами митрополит відбивався від католицького тиску. Характерно, що на полях рукопису, який походить із Вільни, знаходиться пізніша приписка: "мнится, сіе слово есть Ісидора митрополита Кіевского, бо б на семь събор во Флорентіи" . Таким чином, уже в XVI-XVII ст. про-католицькі вислови не асоціювалися в свідомості православних із Григорієм.
Впевненість в православності нового митрополита була настільки високою, що в 60-х роках навіть існувала ситуація, за якої під його омофор могла перейти Новгородська єпархія. Власне, і це бажання, і його не здійснення не залежало від чисто релігійних чинників. Проте, якби Григорія не вважали православним митрополитом - таке питання взагалі б не постало .
Остаточний розрив Григорія з унією був пов’язаний із отриманням ним канонічного поставлення від православного патріарха. Патріарх Симеон Трапезундський (1468-1469), до якого звернувся Григорій, не виконав його в прохання це зробити, можливо тому, що сам у цей час втратив свою кафедру, але його наступник Діонісій (1469-1476) дав Григорію бажане благословення і утвердження в митрополичому сані, й навіть направив свого посла не лише до Київської митрополії, але навіть до Москви і Новгорода, умовляючи, аби Григорій був прийнятий і там (митрополит Іона визнаний Цариградом ніколи не був). Втім московський великий князь Іван III, вірний своїй неканонічній "автокефалії", заборонив пускати на свої землі патріаршого посла, і, безумовно - Григорія. "…для нас у цій справі важливі, власне, дві обставини. По-перше, те, що митрополит Григорій сам просив собі благословення і потвердження в сані від православного Цареградського патріарха і тим ясно висловив, що визнає над собою владу цього патріарха і відрікається від унії і від підпорядкування уніатському Цареградському патріарху, що жив у Римі: без такого визнання і зречення прохання Григорія не мало би смислу. По-друге, оскільки православний патріарх Діонісій дійсно прийняв Григорія під свою владу, благословив його і затвердив у сані митрополита, то, отже, повірив його зреченню від унії і визнав його за такого, що долучився до Православної Церкви. А потрібно зауважити, що цей Діонісій був учнем Марка Ефеського й у якості послушника жив при ньому до самої його смерті, під його керівництвом вивчав Священне Писання й творіння отецькі і вирізнявся суворим православ'ям. Достовірність же факту, що Григорій посилав до Цариграду просити собі благословення і потвердження, і що патріарх дав Григорієві свою благословенну грамоту, не може підлягати ніякому сумніву…" . Отже, тут уже православність Григорія і його канонічність доводиться визнати й московським історикам: "Навіщо б Григорієві, і після стількох років служби, шукати ще в Цариграді благословення і потвердження собі, якби він устиг насадити у своїй митрополії унію, принесену з Риму, і якби на своєму досвіді не переконався, що православні його пастви завзято відвертаються від Риму і папи і визнають над собою тільки одного верховного архипастиря - православного Цареградського патріарха?" - коментує цю подію преосв. Макарій.
На разі, перші спроби контакту Григорія з Константинополем Б. Бучинський відносить до 1464 року . "В р. 1467 справа була настільки дозріла, що польський уряд... вважав можливим в урядовім світі виразити між рядками признання, що київський митрополит є чоловіком православної віри!" . Та папська курія продовжувала вважати його уніатом ще і в 1471 р. й не реагувала на натяки. "Папський престол не хотів перевіряти натяків, що їх він 1468 став діставати з Польщі, з усією імовірністю з огляду на свої плани турецької війни..." . Папське оточення, натомість, санкціонувало експансію бернардинського ордену , очевидно роблячи наголос на суто католицькому впливі. Основною причиною звернення Григорія до Константинополя Б. Бучинський вважає новгородське питання. Григорій у 1470 році мав бл. 70 років. В цих умовах даний автор відкидає як причину навернення внутрішні причини . Але, як ми уже відзначали, швидкий перехід єпархій під омофор Григорія свідчить про те, що він не сприймався всерйоз за уніата уже в 1460-1461 рр.!
На жаль, міра участі в цих подіях Печерської обителі нам абсолютно не відома. В. Рибинський пишучи про Григорія, відзначав, що Григорій вірогідно «навіть не був визнаний у Києві законним митрополитом, і саме ім'я його тут замовчували. Це можна бачити з того, що, відзначаючи факт відновлення Києво-Печерської лаври в 1470 р., ще за життя Григорія, і літопис, і надгробний напис Симеона Олельковича – згадують, що подія це сталася «при королі Казимирі і при архимандриті Іоанні», а імені митрополита не згадують» . З приводу цієї теорії хочеться відмітити, що описувані події відбувалися в часі, коли вже, вірогідно, готувалася підписана патріархом грамота 1480 про незалежність Лаври від митрополитів. Таким чином, описаний В. Рибинським казус може бути пов’язаний і з цим. Але, однак, факт цей вельми промовистий.
Втім, перший відомий нам Печерський помянник XV - початку XVI ст. містить в собі ім’я Григорія, хоча ім’я Ісидора там - витравлено . Таким чином, і в Печерському монастирі Григорій визнавався за канонічного митрополита. Втім, неоднозначне ставлення якщо не сучасників, то в усякому разі нащадків до Григорія прекрасно видно з "Хронології" свят. Петра Могили, де про митрополита сказано: "Митрополитом був Григорій, року 1442. Був ..., але за нашими правдивішими ... Йона, котрого на місце Ісідора Русь посадила".
Так безславно закінчились в Україні багатолітні спроби ввести Флорентійську унію.
